Україна пережила дуже насичений на події тиждень. Але найперше буде доцільним згадати про відновлення роботи Верховної Ради.
Необхідні для медичної реформи законопроекти навіть не критикували — не внесли до порядку денного. Дещо легше проходили політико-правові акти. Так був позбавлений депутатського мандата Андрій Артеменко після втрати ним українського громадянства, Рада заборонила використання власовської символіки (так званої георгіївської стрічки), нарешті було скасовано «Закон Савченко», хоча наслідки його дії будемо відчувати ще кілька років.
Провальним було й голосування за так звані «санкції проти діячів режиму Януковича». Реальну демонстрацію мракобісся можна було побачити під стінами Ради у зв’язку з реєстрацією кількох законопроектів щодо взаємовідносин держави з релігійними конфесіями. Тут спрацював класичний козир російських маніпуляцій: спершу придумується теза, якої немає в проекті (заборона конфесії), а потім саме з нею починають активно боротися, щоб відвернути увагу від реальних зловживань у майновій сфері, які мали б вирішити депутатські ініціативи.
Характерним був і ще один парадокс. Весь попередній рік виникали ініціативи щодо недовіри Кабінету Міністрів та Генеральному прокурору. Сьогодні Юрій Луценко наполягає на своєму річному звіті, а Володимир Гройсман хоче добитися голосування рішення про довіру або недовіру уряду, але чомусь жодна опозиційна фракція цим не зацікавилася. Гучні звинувачення завжди давалися легше, ніж повноцінний аналіз роботи.
Зате найпомітнішою подією став Указ Президента про запровадження потужних санкції проти численних фізичних та юридичних осіб країни-агресора. Їх необхідність була настільки очевидна, що очікуваним було єдине запитання: чому лише зараз? І на нього існує переконлива відповідь: ми ще залежимо від наших західних партнерів, які були категоричними противниками таких дій, аж поки самі не стали жертвами російських провокацій та хакерських атак. Але справжній вибух емоцій пролунав з іншого боку. Ми вперше побачили, яка гігантська кількість наших громадян уражені вірусом колаборантства, скільки тих, для кого війна ніби не існує. А головне — розкрилися сотні наших «активістів-патріотів», які ще вчора вимагали активних дій проти окупанта, а тут стали на захист російських ресурсів. Але подія відбулася й вона вже необоротна. Користувачі чужих мереж масово переходять на нейтральні платформи, ми вперше дізналися, що в Україні є власні мережі, які отримали шанс для розвитку, до країни-агресора більше не викачуються мільярди за підозріле програмне забезпечення, а нашим споживачам менше забиватимуть голови російською пропагандою.
Ми нарешті отримали офіційне затвердження візової лібералізації — безвіз запрацює вже в червні. Аргументи критиків розбивають велетенські натовпи під візовими центрами. Ці люди колись повірили скептикам, мовляв, «ніхто нам нічого не дасть», і сьогодні платять за свою довірливість багатогодинним стоянням у чергах. Ще до позитивних міжнародних новин слід зарахувати успішний візит прем’єра до Ізраїлю, де досягнуто домовленостей про створення зони вільної торгівлі. Іншу ЗВТ затвердила верхня палата парламенту Канади. Маємо введення безвізу для власників ІD-карток з Туреччиною та міжнародне визнання бездоганним проведення Євробачення в Україні.
Важливі були візити Президента до Мальти (країна нині головує в ЄС), Страсбурга та, особливо, до Берліна. Власне, там напрацьовувалася концепція нової протидії російській агресії в оновленому складі Нормандської четвірки. Дуже характерно, що в той час, коли Президент ушановував пам’ять українських жертв концтабору, в якому були ув’язнені також і лідери українських націоналістів на чолі зі Степаном Бандерою, інші «націоналісти» вчиняли демонстративний дебош під його помешканням. Те, що акція мала знівелювати результати берлінських переговорів, і так зрозуміло. А от запитати себе, чому так часто крайні українські «націоналісти» («Третій майдан», «Батальйонне братство», «Наждак» тощо) виникають по інший бік уже як російські терористи й провокатори, а ще — хто буде наступним, таки варто.
І традиційно наостанок одна з позитивних новин: в Україні таки починається пенсійна реформа. Хоча, з огляду на нинішній стан справ, доцільніше говорити про порятунок пенсійної системи, яка стоїть за крок від цілковитого розвалу. Наразі йдеться лише про реформування її солідарної складової, до введення обов’язкової накопичувальної вдасться підійти лише після часткового збалансування Пенсійного фонду. Але й запропоновані заходи дуже масштабні. Серед них є такі, що не викличуть жодних заперечень: осучаснення пенсій та зняття оподаткування з працюючих пенсіонерів. Але буде й спротив проти зростання обов’язкового страхового стажу замість неефективних норм щодо загального стажу й пенсійного віку, а також скасування спеціальних пенсій. Але іншого шляху, схоже, просто не існує. Альтернативою може стати цілковите руйнування всієї пенсійної системи в країні. Прем’єр розраховує, що Рада розгляне необхідний закон ще до канікул — будемо сподіватися.
Тарас ЧОРНОВІЛ, політолог і незалежний експерт.
