Травень 2017 року, ймовірно, як ніколи до цього був перенасичений взаємовиключними суспільно-політичними та культурними подіями. День пам’яті та примирення, День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, масові акції в Києві, Дніпрі, Одесі, Хмельницькому, Миколаєві, Харкові, штурм офісу ОУН у столиці і розтиражовані фото стрілка з гранатометом у його вікні, безвіз для України, майже одночасні візити до господаря Білого дому С. Лаврова та П. Клімкіна, старт і завершення «Євробачення» в Києві на тлі картинок про зіткнення непримиренних політичних супротивників та зведень з лінії розмежування — таким є далеко не повний перелік найбільш гучних медіаприводів останніх тижнів.
Попри інформаційний сплеск після вихідних днів, українські медіа доволі кволо відреагували на «святкування» чергової річниці «ДНР», аналогічні події в «ЛНР» взагалі відбулися поза українським інформаційним дискурсом. Зрештою у недосвідченого спостерігача могло скластися уявлення, що розмір гонорару Джамали на пісенному конкурсі значно більше турбує пересічного українця, ніж події на сході України.
«Розкручування» суцільного напруження навколо 9 Травня триває, попри те, що Україна не на фронтах Другої світової, а зараз і на своїй землі втрачає своїх громадян. У День Перемоги один боєць загинув, двоє дістали поранення. Не кажу вже про обстріли й руйнування, смерті й каліцтва серед мирних людей, що вже стали системою. І про що повідомляється між іншим, перед наданням інформації про погоду.
Короткочасна, але доволі емоційно насичена інформаційна хвиля, що супроводжувала цьогорічні травневі заходи, вкотре гостро порушила питання: чому після трьох років, як здавалося владі, позитивної динаміки примирення ветеранів, котрі воювали по різні фронти, у тому числі учасників АТО, минулорічного військового параду, покликаного надихнути сучасних і колишніх захисників України, стали можливими ганебні інсинуації й зухвалі дії навколо 8 та 9 Травня? Не менш природним є й інше питання: що зроблено для того, аби не посилювалося протистояння прибічників радянського і європейського дискурсів Другої світової війни? Чому освячується цькування тих, у кого сприйняття минулого не вписується у сучасні директивні тренди? Гострота зіткнень засвідчує: робиться надто мало. Швидше навпаки. Очевидним є намагання у силовий спосіб примусити частину суспільства, особливо старшого вікового зрізу, відмовитися від своїх координат пам’яті.
Очевидно, що відповідна робота не має починатися у переддень травневих свят і закінчуватися відразу після них. Ситуація набуває трагікомічних обрисів не в останню чергу через інфантилізм владних структур, що за безпосереднім своїм функціональним призначенням мали б системно підходити до вирішення проблем політики пам’яті і пам’яттєвих війн, але «прокидаються» буквально напередодні знаменних дат. Дається взнаки значне «пожовтішання» вітчизняних мас-медіа, які переймаються не послідовною інформаційною роботою, вкрай потрібною суспільству, а пропагандою, тиражуванням скандальних заяв, підбурюванням до прямих зіткнень з тяжкими наслідками. Не в останню чергу, щоб нагнати рейтинги. Очевидна й бездіяльність «Мінстеця», що стала вже притчею во язицех...
Утім, не можна все зводити до банального: не допрацювали, не врахували, не вистачило грошей... Кожен, хто більш-менш знає історію України, розуміє, що причини іміджевих втрат України у її потугах інтегруватися в загальноєвропейський історичний контекст вкорінені у нашому досі неосмисленому минулому.
Досвід історика не дозволяє спрощувати ситуацію. Як і підказує, що за незмінності підходів до регулювання цієї царини на нас очікує щорічне загострення протистояння. Варто наголосити: намагання рухатися далі тим курсом, що практикувався перші чверть століття української незалежності, співставне з намаганням рухатися в океані, який штормить, за власними картами світу і зоряного неба, намальованими різнокольоровими олівцями у дитячому садочку. За таких обставин команда біля штурвала і пасажири такого корабля залежать від волі випадку. А хто думає за курс і відповідає за систему українських координат у поєднанні їх із загальноцивілізаційними, передусім у ментальній площині? Відповідь очевидна: ніхто або майже ніхто. Виразно демонструється лише бажання підхопити те, що нав’язує активна радикальна меншість. І лише з однією метою — триматися в тренді, уникнути можливості бути викинутим на узбіччя політичного процесу, за будь-яких обставин утриматися в «колії».
Революційний міф, без перебільшення, залишається системотворним чинником свідомості пересічного українця, попри те, що понад 100 років відділяє нас від перших потужних тектонічних поштовхів. Хоча надії на нове життя, становлення нового світу на практиці обернулися системою ГУЛАГу, стрімкою промисловою модернізацією за рахунок соціальної й гуманітарної катастрофи села, уніфікованою під сталінську шинель культурою, ізоляцією від світу та маренням вождів про світову революцію. Ідейною платформою їх всевладдя став офіційний революційний дискурс і революційний міф як системоутворюючі підвалини будови Країни Рад.
До радянського ідеологічно-культурного конструкту вправно був імплантований міф про «фортецю в облозі», невідворотність війни з імперіалістичним світом і переможну війну на ворожій території. Згадаймо хоча б останню роботу Сталіна «Економічні проблеми соціалізму в СРСР», у якій він наголошує: щоб усунути неминучість війн, треба знищити імперіалізм.
Перемога, окрім усього іншого, про що вже достатньо сказано і написано, утвердила сталінський режим у вірі щодо переваг радянського устрою, а за великим рахунком, зафіксувала остаточне упокорення власного народу. Понад те, радянська імперія спромоглася істотно розширити сферу свого геополітичного впливу в Європі та Азії.
При Л. Брежнєві опрацьовуються й утверджуються в своїх загальних рисах інші міфи. Це були не просто пропагандистські вигадки, а вагомі іміджеві ходи, які створювали той образ радянської держави, яким треба було пишатися як чимось винятковим у світовій історії. Дарма що за лаштунками парадної історії СРСР лишилося безліч темних кривавих сторінок і просто необлаштованості життя людей. Дві базові позиції радянської історії — пролетарської революції та Великої Вітчизняної війни — надавали їй належного фундаменту, блиску й пафосу. В брежнєвську добу ці міфи зрослися, наче сіамські близнюки.
Слід констатувати, що вони відігравали роль ідеологічної (доктринальної) осі, навколо якої вибудовувалася вся історія СРСР. Історія ж народів і республік перетворилася на маловиразну передісторію такого дискурсу. За лаштунками цієї «гри міфами» залишилася колосальна частина історії України та українства.
Міфи були взаємозалежні і взаємодоповнювані. Так, на запитання, чому СРСР переміг у Великій Вітчизняній війні, єдино можлива відповідь була концептуально такою: тому, що радянський народ під керівництвом великого Сталіна (згодом — комуністичної партії) боровся за першу в світі країну переможної пролетарської революції. В тій системі координат, які «зацементувалися» в «Короткому курсі історії ВКП(б)» та інших виданнях відповідного ґатунку, вся багата, драматична і суперечлива історія республік і народів була зведена до маловиразного контексту визрівання і перемоги більшовицької революції, яка згодом довела свою перевагу перемогою над нацизмом. Дуалістичність загальнопоширеного/насадженого масового дискурсу, де світ розділявся на дві непримиренні системи за принципом ставлення до більшовицького перевороту, намертво зацементувала свідомість кількох поколінь радянських громадян. Маніхейська за своїм змістом, вона не спроможна була аналізувати реальність у жодному іншому контексті, аніж «свій/радянський» — «чужий/антирадянський».
Кілька повоєнних десятиліть продемонстрували колосальний мобілізаційний потенціал базових міфів «радянської цивілізації» та їхню здатність до самовідтворення. В українському суспільстві ґрунт для регенерації базових міфів радянської цивілізації є доволі сприятливим. Україна, як інші пострадянські країни, ментально залишається в «задовгому ХХ столітті»: столітті воєн і революцій, інших потрясінь. Воно й досі не відпускає нас зі своїх чіпких обіймів.
Ані повсякчасна демонстрація намагань України приєднатися до загальноєвропейських пам’яттєвих трендів, ані декларовані реформи й спотворені форми їх реалізації, ані просвітницькі намагання науковців та освітян не виводять на бажані результати. І це зовсім не випадково. Криза ідентичності, про яку повсякчас йдеться упродовж років незалежності, не була б такою гострою, якби хоча б одне з гасел, що зірвали країну з якоря стабільності у революційному 1917 році, спромоглися втілити у практику радянського будівництва.
Під великим питанням, як і в роки революційних змагань, залишається державний суверенітет України. Понад те, великою й очевидною загрозою українському суверенітету є, зокрема, лінія провідних держав на вирішення життєво важливих питань України без її участі. І вже абсолютно карикатурний вигляд мають сучасні трансформації гасла «Рівність! Братерство!». Через масштабну корупцію вони зведені в Україні до порожнього звуку, сприймаються як насмішка над людом.
За таких обставин і через сто років після потужного революційного шторму загострено постає питання легітимності еліт, громадянської відповідальності мас, ефективності інструментів реалізації їх інтересів у політиці, реальності чи імітації політичного курсу на облаштування країни на демократичних засадах. Впадає в око незрілість еліт та народу. Еліти, імітуючи реформи та зовнішні ознаки демократичних процедур, насправді розбудовують світ власного добробуту і необмеженої особистої свободи, точніше — вседозволеності посеред соціально-економічного гетто. Народ, принаджений високими ідеалами, час від часу намагається вирватися за межі цього гетто, однак його незрілість не приносить жодних плодів, крім часткового перетасування еліт та чергового перерозподілу певних сегментів власності. Тим часом завдання, що призвели до революцій, так і не вирішуються. Україна надовго «прописалася» на транзитному етапі.
Відповідно передумови для імовірних соціальних і громадянських катаклізмів дістають постійне підживлення. Намагання замінити назрілий демонтаж попереднього ментального спадку банальним «косметичним ремонтом» обертається подальшим загостренням суспільних суперечок, які є живильним середовищем для існування українських політиків.
Як і попередні, нинішня влада також недоусвідомлює ані глибини змін у соціальному організмі України, ані обширу завдань, які постають у контексті переходу від комуністичних до загальноцивілізаційних засад організації країни. Зведення цього надважливого завдання до банальних перейменувань, заборон на професії, боротьби міфів, часткового протезування лакун історичної пам’яті загрожує не тільки збоченням суспільної дискусії у бік безперервної і безпринципної гризні, негідних емоцій, політичних шабашів і перформансів. Значно небезпечнішими проглядаються перспективні наслідки такого підходу. Їх можна порівняти хіба що з віддаленим відлунням непослідовно обмеженої десталінізації, яке дається взнаки й нині у відтворенні (і за формою, і вербально, і на рівні ідейних акцентів) моделей поведінки радянської епохи.
Не секрет, що значна частка виборців України і сьогодні за типом мислення залишається радянськими людьми. І це при доступності жахливої інформації про ціну революцій, Великий терор, причини і масштаби Голодомору, ціну перемоги у «Великій Вітчизняній» та повоєнної відбудови. Ані історики, ані митці, ані засоби масової інформації не спромоглися переконливо довести суспільству очевидну думку: 70 років значною мірою втрачені безповоротно разом із мільйонами людських життів. Ми просто випали із ХХ століття.
Попри це, український соціум продовжує демонструвати збайдужіння до стогону мільйонів замордованих пращурів, відчайдушно чіплятися за звичні навіювання й ілюзії. Так тримаються лише за те, що є органічною частиною особистості.
За роки незалежності український інформаційний контент мало що зробив у напрямі заповнення бездонних лакун світоглядної картини світу пересічного українця. Доволі багато говорилося останніми роками про Голодомор, Голокост, ОУН/УПА та інші раніше замовчувані події й явища нашої історії, але ж ними історична основа українства не вичерпується. Понад те, нинішня криза ідентичності тісно зціплена з фрагментарністю історичної пам’яті і є не менш гострою, аніж на початках незалежності.
Недалекоглядне ставлення до проблем культурного розвитку, як зазначає О. Валевський, призвело до виникнення так званого феномена культурної пастки, в яку потрапили стратегії модернізації українського суспільства.
Поза належним осмисленням реальності реформатори пропонували (продовжують робити це й зараз) нову систему соціально-економічних відносин, однак посттоталітарне суспільство, переважно поділяючи радянську систему цінностей, або не сприймало зміни, або ж реалізація ліберальних доктрин мала протилежні наслідки. «Культурна пастка — це ситуація, коли згубні й зужиті ціннісні установки стають стійкими нормами життя, котрі роблять будь-яку стратегію модернізації неефективною»1.
Належить визнати: незалежна Україна виявилася безпорадною перед масштабним інструментарієм «перепрошивки» мізків, над розробкою якого працювали тисячі талановитих вчених та митців попередньої епохи. Принагідно зазначу, що багато з них також потрапили під репресії, незалежно від заслуг та звань.
Сьогодні йдеться не просто про кризу ідентичності, на гостроту якої впродовж років незалежності не звертав уваги хіба що лінивий. Мова про кричущий ціннісний розлам, про потребу врешті зробити державі і народу передусім не національний чи цивілізаційний, а ціннісний вибір. У свою чергу для цього належить наважитися відповісти на запитання: якою мірою радянський ментальний спадок придатний для трансляції в Україні ХХІ століття? На жаль, за чверть століття українське суспільство мало просунулося в напрямі дорослішання й усвідомлення своєї історичної відповідальності. Ми намагаємося йти в майбутнє, дотримуючись при цьому одвічно притаманного нам принципу: якось та буде.
Тим часом проблема спадковості та наступності насправді набагато ширша і глибша за ту, що нині курсує в масовому просторі. Держава передусім розглядає зазначену проблему в правовому ракурсі або в суто етнічному аспекті. А суспільство? Спадкоємцем чого воно себе вважає? Події останніх тижнів вкотре засвідчили, що минуле і спроби реваншу над ним домінують у нашій свідомості, а відповідно — вчинках і діях. Воно визначає не лише позбавлену консенсусу політичну сьогоденність України. Воно затуляє обриси майбутнього. Неможливо водночас виправдовувати катів (зважаючи на їх заслуги в процесі модернізації, зупинення нацистської навали, повоєнної відбудови, боротьбі за державність тощо) і вшановувати закатованих ними видатних і менш обдарованих політиків, митців, науковців, господарників, врешті — мільйонів пересічних громадян. Ця ціннісна колізія виходить далеко за межі банального моралізаторства.
Сьогодні ледь не повсюдним і навіть усталеним здається твердження, що в колі радянських діячів, як у розхожому анекдоті про чорну кішку в темній кімнаті, дарма шукати осіб, яких можна було б вважати моральними авторитетами нації. Але, власне, те ж саме можна сказати й про коло жорстоко знищеної ними опозиції, українських націоналістів. Хіба що дисиденти піздньорадянської доби, з їх особливим внутрішнім світом і картиною світосприйняття, наслідували традиції революційних романтиків ХІХ століття.
Цілком очевидно, що авторитети нації потрібні, але замінювати дискредитованих «вождів», «вірних синів партії та народу» на сумнівних постатей з протилежного табору не конструктивно і контрпродуктивно. Врешті не варто забувати: всі вони — продукт свого часу, зліпок епохи, відбиток трагічної (і водночас героїчної) України ХХ століття. Запорукою назрілої модернізації спроможне стати лише системне переосмислення (але не переписування на догоду політичній кон’юнктурі) радянської історії. Інакше «довге ХХ століття» й надалі не відпускатиме нас зі світу нереалістичних марень, триматиме у полоні розповідей про рівність, безплатну освіту та медицину, дружбу народів...
Майдани, як і увесь наступний розвиток подій в Україні, виразно відтворюють атмосферу революційного 1917 року («окаянные дни» — за Буніним), з усіма наслідками, які ще очікують Україну. Хоча мало б бути очевидним: аби Україна докорінно змінилася, перманентного революційного стану недостатньо. Потрібна будівнича робота, яка в свою чергу неможлива без широкої суспільної консолідації.
Однак системні наукові дослідження засвідчують: у масовій свідомості українців домінує революційний тренд. Громадяни виступають за реформи, покликані задовольнити їх інтереси «тут і тепер», не задумуючись насправді, як формується ресурсний потенціал забезпечення подібних змін. Висновки експертів невтішні: «реформаційні вподобання населення України свідчать про конфлікт/суперечності (за відсутності необхідної потужної інформаційно-роз’яснювальної роботи) між суспільними очікуваннями та реформаційними діями влади у разі вибору нею справді пріоритетних напрямів або відтерміновану політичну катастрофу у разі реформаційного зволікання чи імітації реформування»2, домінування «ціннісних орієнтацій на «відплату», покарання, встановлення соціальної справедливості, котра латентно розуміється як рівність усіх перед законом та зміну принципів розподілу матеріальних благ. Це свідчить як про відсутність зрушень у виконанні першочергових нагальних вимог, пред’явлених суспільством владним структурам у процесі Революції Гідності, так і про мінімалістське розуміння відповідальності кожного громадянина за перебіг подій у державі»3.
Тривожним симптомом масової свідомості залишається, як на наш погляд, установка на те, що позитивні зміни можуть бути наслідком короткочасних акцій, персональних змін на владному Олімпі, революційних потрясінь (повсякчасні заклики до третього Майдану). Персональна відповідальність за зміцнення засад демократії та державності в умовах щоденного «плебісциту» залишається на маргінесі суспільного масового дискурсу. Не менш промовистим симптомом є привабливість і розповсюдженість популізму в усіх його виявах.
Усе це свідчить про те, що без докорінних змін у сфері ціннісних орієнтацій українське суспільство не має шансів на успішну модернізацію. Натомість заявлена владою політика декомунізації й дерадянізації справляє враження нової політтехнології (використовуваної для піару окремих політичних і громадянських діячів), інструменту дозованого загострення суспільних суперечностей та усунення з політичної арени конкурентів. Історія засвідчує, що влада, яка втрачає відчуття реальності, відчувши себе вправним ляльковиком, стає заручником власної зарозумілості. Штучно вибудована мобілізація суспільства навколо дратівливих питань, особливо ж тих, що зачіпають архаїчні пласти масової свідомості, погано закінчується — на певному етапі суспільство втрачає керованість, входить у стан конфронтації з важко прогнозованими наслідками.
Зовсім не випадково політтехнології більшовиків старанно використовуються нинішніми політичними силами. Адже історія довела їхню високу ефективність на етапі набуття влади. Саме тому вони так притягують увагу тих, хто сьогодні тотально критикує попередників. На жаль, історія засвідчила й їхню цілковиту безпорадність у тому, що стосується забезпечення умов повноцінного відтворення і розбудови держави. Однак це, ймовірно, не є метою політиків, які змінюють один одного біля державного керма вже понад чверть століття. Натомість в базисі і надбудові України нічого принципово не змінюється. Складається враження, що нескінченна реформаційна риторика і становить зміст їхнього існування подібно до відомої максими: мета — ніщо, рух — понад усе.
У цьому нескінченному русі повсякчасного малоефективного імітування реформ загострення набуває природне запитання: якою, власне, є його мета? Яку Україну отримаємо у разі продовження такого процесу?
Демонструючи намагання йти вперед, слід пам’ятати: модернізація починається зі свідомості. Навіть суперечливий досвід імперської та радянської модернізації засвідчує: в основі системних перетворень має перебувати людина — єдиний носій ідей, що рухають країну в майбутнє. Не механізми, машини і технології складають основи справжньої модернізації, а масова свідомість, яка зараз потребує системного перезавантаження. Це завдання, як ніколи, доленосне для України.
Загрози державному суверенітету відіграли потужну консолідуючу роль. Обставини знов повертають українців до завдання творення держави меча і орала. Доба рицарів духу і бранців долі потребує нових ідей і нових лідерів. Еліти мають відчувати — нині той час, коли можна дуже швидко піти з ганьбою, а можна вписатися в історію назавжди. Однак, не можна безкінечно покладатися лише на цей потужний мобілізаційний імпульс. У міру затягування конфлікту і зростання втрат чимдалі більше увиразнюються суспільна втома, зневіра і розпач. За цих обставин системна гуманітарна робота з суспільством виступає єдиним інструментом дієвого внутрішнього оновлення України і розв’язання зовнішньополітичних завдань, що дедалі більше ускладнюються. Варто пам’ятати: рівень цієї роботи має відповідати масштабам викликів.
Слід застерегти від того, щоб пропоноване владою антизмагання з Росією не підмінило справжню і вкрай нагальну роботу «над». Над помилками, над собою, над перетворенням пострадянської маси в громадянське суспільство, над консолідацією нації на засадах гуманізму і свободи. Наголошувати на цьому доводиться з огляду на те, що антизмагання з РФ дедалі глибше загрузає в агресивній ізоляціоністській архаїці, а це не менш небезпечно за культивування власних міфів.
Не лишилося часу на суто український ізоляціонізм і самолюбування. Кардинальні зміни в Європі, що сталися впродовж останнього періоду, загострюють питання роботи над зміцненням засад українського політичного суверенітету на міжнародному рівні. Світ стрімко втягується в популізм і постправду, спекуляцію питаннями суверенітету і національної гордості, відроджуються ксенофобія та нетерпимість, стрімко змінюються економічна кон’юнктура та рівень доходів на соціальних полюсах планети, розвиток технологічної революції загострює проблему ринку робочої сили, системно зростають терористична загроза і загроза локальних збройних конфліктів.
І все це доповнюється шаленим інформаційним тиском, що межує з інформаційним хаосом. Чисельність безпосередніх учасників, свідків і жертв Другої світової війни та радянського періоду загалом катастрофічно знижується. Натомість зростає загроза неоімперського, неосталіністського реваншизму. Вона очевидна і дедалі більш виразна навіть у Європі.
Де місце і яка роль у цьому світі України?
Обличчя України доволі розмите і далеке від виразності. На жаль, складові тієї мозаїки, за якими пересічний світовий обиватель складає її портрет, є набором доволі суперечливих, контроверсійних образів: тут очі С. Нігояна і В. Януковича, палаючі барикади Майдана і перші рядки в щаблях Transparency Іnternatіonal, «Євробачення» у Києві і самопроголошені «ЛНР»/«ДНР», образи тих, хто боронив і відбудовував країну... Перелік і констатації можна продовжувати без кінця. Але слід зрозуміти головне: без ґрунтовної підготовки, знання історії та її уроків розібратися з усім, що відбувається, вкрай складно. Нашим громадянам, не кажучи вже про тих, кого ми записали собі в друзів і які, схоже, більше переймаються долею України, ніж ті, кому це потрібно робити за посадою.
Україна й досі перебуває в ментальній петлі ХХ революційного і войовничого століття. На рівні уявлень про світ, його рушійні сили та інструментарій конструювання власного майбутнього вона все ще залишається в «задовгому ХХ столітті». Саме тому нашим людям так важко вибудувати зважене ставлення до світу і до себе, зрозуміти головне і другорядне, правду і неправду.
Усім нам варто нагадати: Україна — це не уряди і президенти, Верховна Рада і Кабмін. Україна — це народ, що береже землю пращурів та примножує її економіку, культуру й духовність і міжнародне впізнання, спираючись на досвід минулого заради майбутнього. Яким воно буде, залежить від кожного з нас. З безлічі завдань, що стоять на цьому шляху, треба визначитися з послідовністю їх розв’язання. Головне — почати працювати над тим, аби наблизити той час, коли травневі свята відбуватимуться в атмосфері громадянського порозуміння, радості і світлої скорботи. Не менш важливо, щоб менше ставало підстав говорити про уроки, які ми так і не засвоїли.
Пам’ятаймо: більше розуму — ближче до Бога.
Володимир ЛИТВИН.
1 Валевський О. Л. Актуальні проблеми формування державної культурної політики Аналітична записка. Електронний ресурс. — [Режим доступу]:
//www.nіss.gov.ua/artіcles/1429/
2 Суперечності ідентичностей в Україні та шляхи їх регулювання в контекстах політики громадянської консолідації української нації / Аналітична доповідь. — К.: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2015. — С. 110.
3 Там само. — С. 113.
