Вітчизняний ОПК може забезпечити потреби ЗСУ в техніці та озброєнні на 40%

Образ сучасного сектору «оборонки» на законодавчому рівні поки що вимальовується нечітко

Сьогодні на засідання парламентського Комітету з питань національної безпеки і оборони виносяться два глобальні питання — переозброєння нашої армії та забезпечення її засобами зв’язку. Ситуацію з оснащенням ЗСУ необхідною технікою і озброєнням для відсічі військової російської агресії на сході нашої країни ми попросили прокоментувати народного депутата України (фракція «Народний фронт»), члена профільного комітету Верховної Ради України Дмитра Тимчука.

— Як ви оцінюєте наявну в Україні систему забезпечення озброєнням, технікою, спецзасобами, по суті, армії, що воює? Чого їй не вистачає? І яка роль приватних компаній у цьому процесі?

— На момент російської агресії український ОПК був орієнтований, насамперед, на експорт. До того ж не на експорт високотехнологічного озброєння, а на ще радянські модернізовані версії. Відповідно до потреб внутрішнього ринку, потреби армії та інших силових структур були далеко за межами інтересу виробників, тому що на їхнє оснащення держава виділяла мізерні кошти. Щодо армії, то на закупівлю і модернізацію техніки тоді витрачалося менш як 10% військового бюджету. Відзначу, у міжнародній практиці ця стаття витрат становить 30%. Відповідно на нові зразки ОВТ у нас грошей не було, тому ставка робилася на модернізацію наявної.

Що цікаво, на науково-дослідні і конструкторські розробки (а це підгрунття для майбутнього, фінансування самих технологій) кошти виділялися. Але із затримкою. Міноборони за ці роботи вчасно не розраховувалося: бюджет нового року практично йшов на погашення боргів минулого. До того ж борги стосувалися розробок, що втратили актуальність. Так, на початку 2000-х погашали рахунки 90-х замість того, щоб інвестувати в нові проекти. За таких обставин ОПК, звісно, орієнтувався на зовнішніх споживачів і розпродавав старі запаси.

В 2014-му стало ясно, що, по-перше, ці запаси практично закінчилися, а, по-друге, усе, що залишилося на базах, не придатне для експлуатації в бойових умовах. ОПК змушений був вкладати гроші в термінову реанімацію цього недоукомплектованого та недорозкраденого вмісту військових складів. І тоді з’явився вибір — або намагатися робити все, що колись випускав наш військово-промисловий комплекс, або витрачати величезні суми на закупівлю озброєння та техніки за рубежем. Але невдовзі з’ясувалося, що другий варіант неможливий, адже західні виробники не поставлять нам летальну зброю, і навіть комплектуючі, ні як допомогу, ні за гроші. І це незважаючи на те, що проти України не введено ембарго.

— Причина відмови лежить у площині міжнародної політики? Багато експертів тоді стверджували, що Європа та Захід не надають Україні зброю, щоб «не злити Путіна»...

— Без великої політики не обійшлося. Однак є й економічні пояснення: дія певного кодексу імпортерів. У рамках ООН і ЄС існують правила, згідно з якими імпортери повинні втримуватися від поставок озброєнь у зони конфлікту. Те, що відбувається на сході України, багато хто у Європі під впливом Росії вважає внутрішнім конфліктом, заперечуючи факт агресії ззовні. А в такому разі міжнародні імпортери відмовляються від співробітництва, вважаючи, що воно може призвести до ескалації конфлікту. І сьогодні, як би і на якому б рівні Україна не говорила про російську агресію, ми ніяк не можемо добитися не тільки поставок зброї, а й хоча б комплектуючих.

— До початку російської агресії Україна практично не вкладала кошти в розвиток ЗСУ. Нині ми пожинаємо плоди такої, м’яко кажучи, недальновидної політики. Які сегменти оборонного сектору постраждали найбільше від такого багаторічного ігнорування з боку держави?

— Через застій у царині науково-дослідних і конструкторських робіт не розвивалися високотехнологічні напрями. Це стосується систем зв’язку та управління, засобів радіоелектронної боротьби,  радіотехнічної розвідки, БПЛА тактичного рівня і ударних версій, які ми не можемо поки що робити.

Це те, що сьогодні визначає силу, міць та ефективність сучасної армії.

Крім того, наявні на озброєнні протиповітряні комплекси та системи практично вичерпали свій ресурс експлуатації. Та й самі ЗРК застаріли. Необхідно думати про закупівлю нових дорослих зразків. Щодо авіації, то тут теж серйозні прогалини. Більш-менш почуває себе транспортна авіація. Бойова, винищувальна, штурмова, армійська (вертольоти), як кажуть, летить на одному крилі. Якщо щось можна ще модернізувати, то парк бойових літаків однозначно потрібно змінювати. Щодо можливості випуску винищувачів на ДП «Антонов», то така перспектива, на мій погляд, схожа на наукову фантастику. Це підприємство не має жодного досвіду в конструюванні та виробництві літальних апаратів такого типу. І реалізація цього проекту ризикує перетворитися на викачування грошей з держбюджету з нульовим результатом.

— Наскільки військово-технічне співробітництво може сприяти ліквідації цих прогалин в оснащенні армії сучасною зброєю та спецзасобами?

— Я б не розраховував на те, що по лінії ВТС в Україну просто так потечуть сучасні технології. Вважаю, що в питаннях військово-технічного співробітництва ми повинні робити ставку не на закупівлю нових зразків озброєння, а на закупівлю технологій і створення спільних виробництв на території нашої країни. Найбільш перспективними напрямами такої співпраці, на мій погляд, є високотехнологічні вироби для потреб Сухопутних військ, ВПС, ВМС.

— Виходить, що на цьому етапі Україна повинна самотужки нарощувати свою оборонну міць, щоб протистояти сильному противнику?

— Так. Ми повинні розраховувати на себе. Що намагається робити не тільки державний сектор «оборонки», а й приватний виробник. І це при тому, що в Україні ще законодавчо не врегульоване питання взаємин державного та приватного партнерства у сфері військово-промислового виробництва. Дотепер немає чіткого бачення, як будувати ОПК за участю недержавних структур.

— Чому? Немає одностайності щодо того, як по-новому розподілити місця в секторі «оборонки»?

— Триває складна дискусія. Є різні концепції, зокрема й Укроборонпрому, але як це буде підкріплено законодавчо і який образ сучасного ОПК вийде в остаточному підсумку, поки що до кінця не зрозуміло. Кожна сторона має свої аргументи. Приватний виробник в умовах, що склалися, вже взяв частку оборонного замовлення. Наприклад, у виробництві безпілотників. Приватники намагаються продавати свою продукцію ЗСУ. Але серед них є різні компанії: серйозні — як НВО «Практика», яка випускає техніку за західними стандартами і має відповідні документи, і не дуже серйозні фірмочки, які десь на колінах щось зібрали та вимагають, щоб у них купували. Таких пропозицій у Міноборони надходить чимало. А коли відомство починає критикувати такі вироби, піднімається хвиля обурення — «Зрада!»... Починаєш розбиратися, і виявляється, що фірма не готова до масового виробництва і їй потрібні гроші та час для його запуску. Ситуації різні.

Необхідні все-таки певні фільтри для приватних виробників не тільки озброєнь, а для всіх, хто претендує брати участь у держзакупівлях для потреб оборони, у т. ч. продовольчого та речового забезпечення. Тоді серйозні сумлінні компанії зможуть брати участь у держоборонзамовленні і їм будуть гарантовані держзакупівлі. У свою чергу, отримані засоби вони зможуть вкладати у відновлення своєї виробничої бази, у розвиток технологій тощо.

Але однозначно, держпідприємства самі не справляються з оборонним замовленням. Сьогодні, після двадцятирічного періоду деградації ОПК, ми самотужки можемо забезпечити потреби ЗСУ в озброєнні та техніці приблизно на 40%.

— Усе впирається знову у гроші?

— Нині з держбюджету виділяються величезні порівняно з довоєнними роками кошти. Але якщо розібратися, то їх недостатньо. До того ж і парламент, і Кабмін намагалися розв’язати проблему забезпечення ЗСУ нетрадиційними шляхами, але, на жаль, це далеко не завжди ефективно. Приклад — спецконфіскація коштів Януковича. Це питання вже вирішено інакше у правовому полі, але коли намагалися провести у Верховну Раду законопроект, за нього елементарно не було голосів. Мене здивувало, що не голосували і депутати з фракцій, які позиціонуються як патріотичні. Через це склалася ситуація: кошти на держоборонзамовлення фактично заклали в бюджет-2016, але закон не ухвалили — держоборонзамовлення було профінансовано менш як на 30%.

Минулої осені в Києві проходила виставка «Зброя-2016» з різноманітним асортиментом — від стрілецької зброї до безпілотників і бронетехніки. І там найчастіше лунало запитання: чому цього немає в нашій армії? Відповідь проста — через брак коштів.

На тлі всіх потуг забезпечити армію країни, що воює, у складній економічній ситуації є необхідність рахувати кожну копійку. У таких умовах ми не можемо витрачати колосальні кошти на розвиток високотехнологічних перспективних зразків техніки. Більш актуально нині вкладати гроші в модернізацію. Наприклад, модернізація ще радянського танка Т-64 (виробництво в Харкові) у Т-64БМ коштувала в п’ять разів дешевше, ніж покупка одного сучасного українського танка «Оплот».

— Колісну бронемашину Дозор-Б» деякі називають дослідним проектом для вітчизняного ОПК. Це розробка ще 2004 року, яку обіцяли поставити на потік у 2014-му. Що відбувається із просуванням цього виробу сьогодні?

— Торік десять його одиниць направлено у ЗСУ. Але вони не перебувають на озброєнні, а проходять так звану підконтрольну експлуатацію. І звісно, потрапивши в бойові умови, у нового зразка вилізло багато всяких недоробок, технічних моментів тощо. І виробники досить оперативно усувають ці недоліки. Принаймні, так сказав нещодавно на зустрічі з депутатами міністр оборони Степан Полторак. А поки всі огріхи не буде виявлено та усунуто, відправляти «Дозор» у серію немає сенсу.

— А що відбувається з мінометом «Молот»?

— «Молот» — простіший виріб. І ситуація з ним інша. Нам відомо три випадки загибелі військовослужбовців, причиною яких могли бути недоробки конструкції міномета «Молот». По останньому інциденту поки що даних немає. А по двох попередніх Комітет Верховної Ради з питань національної безпеки і оборони заслуховував представників військового відомства, військової прокуратури. За наданими матеріалами і експертизою важко однозначно обвинувачувати розроблювача міномета. В одному разі виникла проблема з боєприпасами — можливо, він був не кондиційним, у другому — мабуть, помилка розрахунку, а не міномета... Однак поки немає офіційних висновків, поки не закінчилося розслідування, не можна назвати винних.

Ми маємо розуміти, що відбувається конфлікт інтересів. З одного боку, армії потрібні нові зразки озброєння. З другого — поставляти їх ЗСУ, поки не проведено випробування, було б злочином. Потрібен час. Зразки озброєнь від розроблення до серійного випуску долають довгий шлях. Наприклад, від КБ до військ установка «Град» ішла сім років.

— Постачання наших захисників сучасними засобами зв’язку з початку бойових дій на Донбасі було не менш пріоритетним, ніж забезпечення бійців індивідуальним захистом. І от торік, після дворічних випробувань і погоджень, Міноборони та Генштаб визначили постачальника засобів зв’язку в особі турецької компанії Aselsan. А тепер хочуть замінити його на ізраїльського виробника. Як сприймається така несподівана рокіровка постачальника серед учасників ринку озброєнь і спецтехніки?

— Думаю, не однозначно. У випадку з турецьким контрактом уже дуже явно простежуються корупційні дії. Турецькі засоби зв’язку максимально підходили нашим ЗСУ, відповідали натовським стандартам, на відміну від ізраїльських, і були на третину дешевше, ніж у конкурентів. До того ж у пакеті цього контракту до них додавалося створення нових високотехнологічних ліній з виробництва в Україні засобів зв’язку, передача технологій, кредит на закупівлю із кредитними канікулами та процентною ставкою з його погашення в чотири рази нижчою, ніж та, що застосовується українськими банками. Ізраїльська компанія Elbіt, що претендує зайняти місце цього постачальника, на відміну від турків, не згодна передавати алгоритми шифрування та коди шифрів, а також підозрюються у співробітництві з РФ.

— Тобто крім корупційного сліду в цій історії є ще й «російські вуха»?

— В історії з різким розворотом наших військових у закупівлях засобів зв’язку до ізраїльського виробника Elbіt мене особливо зацікавив цей момент. Згідно з інформацією з відкритих джерел очевидно, що ця компанія в 2007 році поставила збройним силам Грузії безпілотники. А у 2008-му під час війни з Росією коди розвідувальних БПЛА, закуплених Грузією, опинилися в російської сторони. Про це говорить в інтерв’ю західній пресі президент Грузії М. Саакашвілі. Ізраїльська компанія фактично підтвердила поставки своїх безпілотників грузинам, подавши в 2011 році на них позов в арбітражний суд у Великій Британії, вимагаючи виплати компенсації в розмірі 100 млн. доларів за цю угоду...

А нині у цієї само ізраїльської компанії представники українського військового відомства, негайно скасувавши вже досягнуті та підтверджені на високому рівні попередні домовленості з Туреччиною, хочуть купити засоби зв’язку.

У мене запитання до представників наших держструктур, що нині лобіюють ізраїльського виробника: за зазначеними повідомленнями в міжнародних (у т. ч. ізраїльських) ЗМІ від вас було хоч одне звернення до контррозвідки (СБУ) і військової розвідки (ГУР МО) із проханням перевірити цю інформацію? Тим паче, що отримати свідчення у фігуранта подій — екс-президента Грузії Саакашвілі — не важко.

Є ще один істотний момент у цій історії. Прийшов час визначитися: Україна — держава, якій можна довіряти чи ні. Як мінімум, слід порозумітися з Туреччиною з приводу відмови від її поставок. У сфері міжнародного збройового бізнесу до таких речей ставляться дуже чутливо. А на кону — не тільки інтереси безпеки України, а й наша репутація на міжнародному ринку. Ситуація вимагає найретельнішого розслідування. Ми чекаємо на аргументовані пояснення від МО та ГШ ЗСУ. Мовчання не на їхню користь...

Розмовляла Ольга ВАУЛІНА.