93-річний Василь Шпарик передплачує «Голос України» з перших днів його виходу

Про історію життя учасника Другої світової війни Василя Шпарика можна написати роман з продовженням. Ми розмовляємо у скромній, але зі смаком обставленій львівській квартирі. Василь Іванович цікавий оповідач. Його можна слухати годинами. Він воював у складі 2-го та 3-го Білоруських фронтів. Пройшов тисячі кілометрів дорогами війни. У листопаді 1945 року під час демобілізації потрапив у фільтраційний табір «Смершу» лише за те, що до служби в армії навчався у Коломийській торговельній школі. Втік з лабет контррозвідки і повернувся до свого полку, який дислокувався в Німеччині. Командування його призначило начальником обчислювальної групи на полігоні.

При розформуванні полку він знову залишився наодинці з собою. Додому на Івано-Франківщину боявся їхати, щоб знову не зіткнутися зі «Смершем», який його розшукував. Самочинно прибув у 3-ю танкову дивізію Північної групи військ і був зарахований до артилерійського штабу. Повернувся в 1950 році.
Після війни фронтовик екстерном склав екзамени за середню школу і вступив у Львівський політехнічний інститут на геологорозвідувальний факультет, який закінчив з відзнакою.
Протягом 34 років працював у Прикарпатській експедиції з геофізичних досліджень у Стрию Львівської області. Пройшов шлях від начальника польового загону до керівника дослідно-методичної партії з впровадження комп’ютеризації. Автор низки наукових публікацій з питань геології та геофізики.
Після виходу на пенсію Василь Шпарик 12 літ працював помічником-консультантом народного депутата Ігоря Осташа на постійній основі. У 1994-му виступив з ідеєю створення ветеранської організації державницького спрямування. Очолював Стрийську районну організацію ветеранів Другої світової війни.
Василь Шпарик виховав з дружиною троє дітей, мають шестеро внуків. Видав книжку «Друга світова війна: спогади і погляди фронтовика». Досі працює на старій друкарській машинці, а внуки набирають текст на комп’ютері.
Що цікаво, за все життя ветеран не перебував у жодній політичній партії. На наше запитання, чому передплачує «Голос України», відповів так:
— Газета Верховної Ради не заангажована на жодну політичну силу, подає весь спектр думок, що панує в парламенті. Тому я із задоволенням читаю «Голос України». Ще з більшим задоволенням друкуюся на його сторінках.