У нашій державі, по суті, вийшов на фінішну пряму пілотний проект вітчизняної медичної реформи. Започаткований з ініціативи Президента та Кабміну, законодавчо підтриманий парламентом, він, як відомо, здійснюється під патронатом МОЗ з 2011 року в Києві, Вінницькій, Дніпропетровській та Донецькій областях. Що ми вже маємо від його реалізації, чи чітко йдемо проголошеним шляхом, а головне — наскільки відчули позитив від реформування наші громадяни?
Одразу скажу: програма реформування виписана добре. Особливо привабливим є акцент на посилення первинної медико-санітарної допомоги, максимальне наближення її до людей. Із фахової позиції, з урахуванням пріоритетів державної соціальної політики це дуже правильний напрям. Та біда в тому, що здійснюється реформа, на мій погляд, не так, як слід було б робити. Бо що ж виходить? Проголошуючи курс на наближення первинної медичної ланки до споживачів її послуг, МОЗ та органи на місцях почали розглядати його як будівництво нових сучасних споруд медичного призначення, євроремонт наявних амбулаторних закладів з одночасним закриттям лікарень, у тому числі й другого рівня. Тож маємо доволі невтішний результат: за відсутності умов для якісного надання людям медико-санітарної допомоги на первинному рівні активно взялися за ліквідацію медичних закладів вторинного. По суті, йде руйнація. Як наслідок, у багатьох випадках люди залишаються без медичної допомоги взагалі. Це надзвичайно ризикований і хибний крок. На моє переконання, і його розділяють багато моїх колег, необхідно було належним чином відпрацювати «первинку», як то кажуть, відкатати найефективніший варіант, і тільки після цього братися за вторинну ланку медичної допомоги.
Наведу простий, але переконливий, як на мене, приклад того, до чого ми прийшли в гонитві за дороговартісними будівництвом і ремонтами. Уранці 19 лютого на всю столицю було лише 100 доз протиправцевої сироватки, яка має обов’язково бути у щодобовому першочерговому арсеналі практично кожного медичного закладу. Упевнений: не варто навіть пояснювати, що може статися з людиною, яка звернулася по допомогу, в разі відсутності цього засобу. Спрямовуємо мільйони на дорогі закупівлі, а кілька копійок на найнеобхідніше не маємо. Так, це мова про Київ, де найвищий у державі рівень кваліфікованої і спеціалізованої медичної допомоги. А що казати про регіони, селища і тим паче села?!
Основою медико-санітарної допомоги первинного рівня мають стати амбулаторії з лікарями сімейної практики — терапевтом, педіатром і акушером-гінекологом, які будуть здатні обслуговувати від трьох до шести тисяч населення. За цих умов діти не перетинатимуться з дорослими, гінекологи — з терапевтами. Переваги такого підходу демонструє, зокрема, зарубіжний досвід. Приміром,
в Ізраїлі та деяких європейських країнах сімейними лікарями працюють від 40 до 60 відсотків усіх наявних фахівців-медиків. У Великій Британії цей показник сягає майже 75 відсотків. У нас — 8—10, та й то здебільшого на папері, бо функцій сімейного лікаря сповна не виконують.
Як тут не згадати про «винахід велосипеда» — ми це робимо завжди, тільки-но надумаємо щось змінити. Ось і тепер нехтуємо досвідом інших країн, коли тамтешні медичні заклади сімейної практики мають статус самостійних суб’єктів господарювання, є фондорозпорядниками бюджетних коштів, яких на первинну ланку спрямовується до 35 відсотків у розрахунку на закріплену особу. Не порівнюючи з рівнем нашого фінансування — воно буде далеко не на нашу користь, — варто зауважити, що за такої схеми амбулаторії сімейної практики здатні будуть задовольняти до 90 відсотків звернень громадян. І буде це дешевше у 5—13 разів, ніж на вторинному або третинному рівнях. Неважко уявити, наскільки виграють і держава, і громадяни. І, звичайно, медичні фахівці, зарплата яких істотно збільшиться.
Ми, на жаль, ідемо шляхом жорсткої централізації, підпорядковуючи амбулаторії центрам медико-санітарної допомоги. До того ж і ці заклади створюються, по суті, шляхом ліквідації наявних поліклінік за відсутності розбудованої повноцінної мережі первинної медичної допомоги.
Варто зазначити, що «прискорені» темпи стали мало не типовою ознакою реалізації пілотного проекту. А одним з її негативних проявів є лихоманкова руйнація того, що багато років працювало на охорону здоров’я і за розсудливого, зваженого підходу могло б ще добре прислужитися. Про закриття поліклінік, я вже сказав. А нещодавно з’явилася інформація про намір Міністерства охорони здоров’я перепідпорядкувати собі науково-дослідні інститути Національної академії медичних наук. Упевнений, що цей крок призведе до однозначного знищення закладів спеціалізованої високотехнологічної допомоги, де не лише лікують найтяжчих хворих, а й здійснюють розробку та апробацію новітніх методів і засобів боротьби з недугами, оперативних втручань. Зрештою, НДІ є найкращими центрами підготовки фахівців для медичної практики. Означений намір дивує ще й з огляду на те, що в МОЗ працюють чимало висококваліфікованих спеціалістів, які знають ціну, в тому числі, й академічній медичній науці.
Можна, звичайно, погоджуватися з поширеною думкою про те, що реформування без помилок неможливе. Але, на моє глибоке переконання, воно лише тоді матиме сенс і досягне мети, якщо ці помилки вчасно виправляти. Вкрай важливо також рухатися поступово, кожен наступний крок реформи здійснювати, переконавшись в ефективності попереднього, а не хапатися одночасно за всю багатовекторну систему. Треба пам’ятати, що від якості зробленого залежатиме здоров’я і кожної людини, і української нації загалом.
Микола ПОЛІЩУК, міністр охорони здоров’я у 2005 році, народний депутат України четвертого скликання, професор.
P.S. Цим матеріалом редакція запроваджує рубрику «Медицина. Реформа: думка фахівця». Сподіваємося, що організаційна перебудова однієї з найважливіших і, безперечно, найсоціальніших галузей, дотичної до долі кожного нашого співвітчизника, нікого не залишить байдужим. Тож чекаємо компетентного слова від організаторів системи охорони здоров’я, лікарів, вчених. Ваші думки будуть особливо вагомі, з огляду на те, що досі реалізується тільки пілотний проект реформи. Її повне здійснення ще попереду.
