Дивується своїм літам учасник Великої Вітчизняної війни Федір Петрович Гузема із села Онуфріїївка Кіровоградької області. Ветерану — за 90. А коли вчергове спливає в пам’яті все, що довелось перенести за ці роки, не йме віри — як вижив на фронтових дорогах, як вистояв у життєвих випробуваннях...

З війною у Федора Гуземи свої рахунки — тричі поранений. Після останнього — тяжка інвалідність, що наклала на його долю особливий гіркий відбиток.

Перша мобілізація на фронт для 19-річного Федора та ще 21 односельця була «невдалою».

— Викликали нас у військкомат, — згадує ветеран, — та невдовзі німецькі окупанти вступили до Василівки (село на південному заході району, за 10 км від райцентру. — Авт.). Військкомат поспішно виїхав, а нам довелось розійтися по домівках...

Як і в усіх жителів краю, роки окупації залишили в серці глибоку борозну... Та пізньої осені 1943-го Онуфріївку і район визволили від окупантів. І вже польовий військкомат оголосив мобілізацію. Й зовсім юні хлопці, й літні чоловіки зібралися в колгоспному саду, звідки пішли фронтовими дорогами. Далеко не всі повернулися додому. А Федір Гузема вижив, хоч смерть буквально переслідувала його. Жодного разу не тримавши в руках зброї, необстріляний, як і багато інших щойно мобілізованих, новобранець був для ворога легкою мішенню. Навіть не покинувши ще меж Кіровоградщини, в селі Кучерівка, за Знам’янкою, отримав перше поранення в руку.Та найжахливіше випробування чекало попереду. Федір Гузема заступив у дозор. У бінокль оглядав поселення, розташоване неподалік, зайняте ворогом. Напевне, блиск лінз бінокля виказав його місцеперебування. Постріл ворожого снайпера був вдалим — куля влучила в обличчя бійця, пошматувавши й тіло, й кістки. 

Все, що залишилося від обличчя, Федір міцно притис і, ледве тримаючись на ногах, пішов до медичної частини. Минаючи кількох військових, почув у спину: «Добийте його, нехай не мучиться». Та у відповідь показав кулака, подумки прокричавши: «Ні! Я буду жити!»

З таким жахливим пораненням медичною частиною не обійшлося. Гузему та ще одного пораненого вирішили доправити до госпіталю. Але дорогою вбило коня, а люди продовжували стікати кров’ю. Тож військовий хірург, не слов’янської національності, в польових умовах, як міг, склав обличчя, ще й пожартував гірко: «Я тебе сделал носик маленький — курносенький».

Потім була тривала дорога у глибокий тил. Його доправили в Москву, в Інститут пластики, де працював талановитий німецький хірург Раур. Ще до війни він потрапив сюди по обміну професорами та виявив бажання залишитися в СРСР. Тут Федору довелося перенести 12 складних операцій, а щоб повністю відновити обличчя, потрібно було зробити ще чотири. Під час останніх операцій ніяких знеболювальних не давали, тож від болю він втрачав свідомість. Після півтора року лікування відпустили на три місяці додому, щоб набрався сил для подальших операцій. Але до Москви Федір уже не повернувся, хоч і приходив виклик аж тричі.

Повернення додому, хоч уже й після лікування, не було безболісним. Через каліцтво дівчина Федора відмовилася від нього. Інвалід старався менше бувати між людьми, бо кожен оглядався на нього. Врятувало захоплення бджільництвом. Ще в московському госпіталі Федір став слухачем курсів бджолярів заочного професійного училища.  Після цього 50 років прсвятив пасічництву. За здобутки отримав багато нагород та відзнак.

Федір Петрович переконаний, що саме завдяки бджолам і дожив до такого поважного віку без серйозних збоїв у здоров’ї.

Нещодавно Федір Гузена «передав» пасіку онукові. Тепер його навчає премудростей бджільництва. Живе ветеран одиноко, в тій хаті, де й народився. Але не скаржиться на самотність. Має сина (дружина померла кілька років тому), трьох онуків і трьох правнуків, які відвідують дідуся та піклуються про нього.

А згадуючи ратні часи, Федір Петрович не хизується військовими нагородами, орденами Великої Вітчизняної війни та Слави, двома медалями «За відвагу», а гордиться тим, що ще топче ряст та може радіти веснам і своїм нащадкам...

Нехай життя його береже ще багато літ. Адже воно принесло йому стільки болю, що вистачить не на одну долю.

Руслана СОРОКА, Петро МЕЛЬНИК.

Онуфріївка

Кіровоградської області.

Фото Руслани СОРОКИ.

Ф. Гузема з односельцями.