Люди високої місії

17 червня 2017 969

18 червня — День медичного працівника

Завтра в Україні відзначатимуть День медичного працівника. Майже мільйон людей у білих халатах стоять нині на варті здоров’я наших співвітчизників. У нинішніх умовах їм, напевно, так само нелегко, як і всім нам. Бо і на їхній роботі негативно позначаються фінансова незабезпеченість лікувальних закладів, дорожнеча медикаментів, доволі скромна зарплата, багаторічна невизначеність векторів подальшого розвитку системи охорони здоров’я, сіпання та зволікання з її реформуванням. Та все ж вони завжди першими підставляють плече тим, кого здолала хвороба. А чимало з них сьогодні несуть героїчну вахту в зоні АТО, самовіддано і безстрашно надають допомогу нашим бійцям, дуже часто в умовах нескінченних обстрілів рятують поранених воїнів, виносять їх із вогню.

Команда хірургів-медиків під час операції з видалення осколків з ніг пораненого в зоні АТО бійця, Донецька область.

Фото Маркіяна ЛИСЕЙКА (з архіву Укрінформу).

Серед фронтових медиків є і зовсім молоді дівчата. Про них, і не тільки, — розповіді, підготовлені спільно журналістами «Голосу України» та їхніми колегами з газети «Народна армія» за активної підтримки Управління комунікацій і преси Міністерства оборони України.

Іванка
Двадцятирічна студентка 6-го курсу вмовила керівництво навчального закладу відпустити її... на війну рятувати поранених

Вересень 2014-го, позиція «Виноградник» поблизу ДАПу. О четвертій годині ранку по рації передали: «Трьохсоті». «Виноградник». Виїжджайте». За лічені хвилини бригада медиків разом зі студенткою 6-го курсу медичного інституту Іванною Чабанюк уже мчали туди.

Поранених було багато. Присвічуючи ліхтариками, медики кинулись до роботи. Раптом хрипкий, але до болю знайомий голос із напівтемряви: «Дівчинко, що ти тут робиш? Я ж тобі казав не їхати на передову...»
Це був він, добрий знайомий Іванни, земляк із Франківщини, ледве притомний, дуже посічений осколками, але, як завжди, стриманий і мужній. Мимоволі згадала, як їхала з ним з Івано-Франківська до Києва. Вона — на курси з тактичної медицини, щоб потім вирушити в район АТО, а він — одразу на передову. Дорогою сперечалися. Він запевняв, що двадцятирічній тендітній дівчині нема чого робити на війні, тож коли побачить її на передовій, відправить додому першим же рейсом.
А тепер вона відправляла його в тил. Ні, не додому, а важкопораненого в госпіталь. Він гірко посміхався, слухняно дозволяв обробляти та перев’язувати рани й навіть не здогадувався, що він — її перший пацієнт у районі АТО...
На Донбас Іванна поїхала, умовивши керівництво інституту відпустити її. Відтоді більш як півроку дівчина тільки те й робила, що обробляла рани, перев’язувала. Вона навіть якось оперувала бійця просто в підвалі під світлом ручного ліхтаря. Додому з передової поверталася щодвамісяці тільки на тиждень, аби закрити «хвости» в інституті в Тернополі, та на день-два — відвідати рідних на Закарпатті. А коли успішно склала державні іспити, на канікули поїхала знову на передову!
Для медиків стало звичним витягувати поранених просто з-під вогню, проскакувати поміж вибухами. Але їм щастило. Відкривати вогонь по машині з червоним хрестом для бойовиків — звична річ. Елементарної гідності або людяності терористи не мають.
...Руки останнього пацієнта перед закінченням її бойової епопеї (нині Іванна вчиться в інтернатурі) дівчина пам’ятає й досі. Тоді понад вісім годин її бригада відчайдушно шукала пораненого розвідника, який підірвався на розтяжці. Пам’ятає, як витягували його з-під уламків, дорогу до госпіталю, коли звичні 20 хвилин здалися їй цілою вічністю. Добре розуміючи, що поранення бійця несумісні з життям, Іванна щосили стримувала сльози, підбадьорювала, тримала його за руку. Він, зовсім молодий хлопець із небесними очима, розповідав їй про свою сім’ю, про вибух під час повернення із завдання. Після того як спрацювала розтяжка, розвідник зрозумів: зараз буде обстріл. Тому втискався в землю, намагаючись захиститися. Та все-таки його добряче зачепило. Як міг, сам перев’язав себе, передав по рації своїм про поранення й чекав. Знав, що побратими його не покинуть. Так він протримався понад вісім годин. А щоб не заснути й не знепритомніти на підмерзлій землі, думав про свій дім. До госпіталю бійця довезли вже ледь живим. Уранці Іванна дізналася, що його не стало: медики були безсилі...
Вона ковтала сльози й збиралася в дорогу. Її чекала інтернатура та кваліфікація лікаря. Дівчина поїхала, залишивши на Донбасі частинку свого серця. А із собою прихопила тільки зошит, у який записувала прізвища всіх своїх пацієнтів. Це був уже другий її такий «щоденник», перший згорів під час обстрілу. Тому й берегла його Іванка як зіницю ока. Там усі її хлопці — і поранені, і застуджені. Їх усіх вона лікувала, когось перев’язувала, когось змушувала ковтати пігулки, поїла гарячим чаєм і примушувала обмотувати шию теплим шарфом. Іванна часто розгортає свою книгу пацієнтів, і в пам’яті спливають картинки. Дівчина пам’ятає, як бійці раділи, коли медики приїжджали до них на позицію, але не для того, щоб забрати поранених, а просто в гості. Усміхається, пригадуючи, як жартували, коли просила вигадати їй позивний. «Іванка з позивним «Іванка», — на тому й зійшлися...
Кожного хлопця вона знає на ім’я, пам’ятає в обличчя. Вони не стали для неї звичайними цифрами зі статистики. Саме тому Іванну Чабанюк було нагороджено орденом «Народний Герой України». Після закінчення інтернатури вона знову збирається поїхати на схід. Поки там бійцям потрібна її допомога, вона не хоче сидіти в кабінетах.
Останній запис у своєму зошиті Іванна не наважилася зробити. Поранений боєць із небесними очима так і залишився пораненим, який неодмінно видужає й піде знову захищати свою країну...

Ольга МОСЬОНДЗ.

«Ти дивишся на мене, як моя мама...»

Так сказав поранений боєць 19-річній дівчині, завдяки якій він залишився живий.

«Мальва» — позивний тендітної дівчини Ганни Комар. Коли почалася воєнна агресія Росії на сході України, Ганна вирішила тимчасово припинити навчання в Ужгородському державному університеті на фізико-математичному факультеті і поповнила лави добровольчого батальйону «Карпатська Січ» як санітарка в медичній роті. Тоді їй виповнилося лише 19 років.
— Тато й мама — медичні працівники, тож мій вибір зрозумілий. Я була впевнена, що саме в медичній роті принесу найбільше користі, — розповідає Ганна.
Розрив першої міни кинув її у вир війни.
— Це було в Пісках, — пригадує дівчина, — я вийшла з укриття й пішла по воду, аж раптом неподалік вибухнула міна. Автоматично я впала на землю. Оговтавшись, швидко кинулася в укриття й тільки там уже побачила свої здерті, як у дитинстві, коліна.
Потім були перші поранені. Найбільше Ганна запам’ятала бійця Василя з артеріальною кровотечею. Після надання першої медичної допомоги його в супроводі «Мальви» евакуювали в Дніпро.
— Десь на півдорозі боєць прийшов до тями та попросив води, і саме тоді він вимовив слова, які я запам’ятала на все життя: «Ти дивишся на мене, як моя мама». Від цих слів у мене на очах виступили сльози, — стримуючи емоції, пригадує Ганна.
Василя довезли до лікарні, у якій медики продовжили боротьбу за його життя. Але за свій порятунок він назавжди вдячний тендітній дівчині з великими гарними очима. На жаль, були й ті, яких не вдалося врятувати. Про це Ганна воліє не згадувати й тільки каже, що це її біль, котрий залишиться з нею назавжди.
Зі своїми побратимами «Мальва» визволяла та обороняла Добропілля, Водяне, Піски, Зайцеве й інші гарячі точки Донбасу.
У травні 2016 року Ганна підписала контракт, тепер вона служить у мінометній батареї однієї з механізованих бригад.
У хвилини затишшя дівчина мріє про перший день після закінчення війни. Як вона одягне гарну сукню, взує туфлі на високих підборах, за якими дуже скучила, і стане знову схожою на своїх одноліток. Принаймні зовнішньо, бо те, що довелося побачити й пережити на війні, назавжди змінило її внутрішній світ.

Анатолій ШТЕФАН, Аркадій РАДКІВСЬКИЙ.

Про яке щастя мріє медсестра Таїсія Бойко?

...Зима 2015-го. У районі Дебальцевого — вкрай складна ситуація: через інтенсивні ворожі обстріли кількість поранених українських вояків зростала. Для підсилення медслужби в тому районі, зокрема зі столичного госпіталю, відрядили бригаду медиків: полковника медичної служби Володимира Хіля, підполковника медичної служби Романа Колесюка, сержанта медичної служби Таїсію Бойко та медсестру Аллу Корнієнко. Вони працювали в травматологічному відділенні, де з ранку до пізнього вечора оперували бійців. А інколи — й уночі.

— Навантаження було таким, що і нам, чоловікам, було важко, — розповідає начальник відділення реанімації та інтенсивної терапії відділення для медичної евакуації Національного військово-медичного клінічного центру «ГВКГ» МО України полковник медичної служби Володимир Хіль. — Таїсія — молодець. Не лише відмінно виконувала свої обов’язки, а й підбадьорювала інших.
Народилась Таїсія за тисячі кілометрів від України — у російському Уссурійську, де в той час її батько Роман Миколайович служив в армії. За кілька років сім’я переїхала в Київ.
— Ще навчаючись у школі, я вирішила вступати в медичне училище, — згадує сьогодні Таїсія Романівна. — Професія медсестри чомусь подобалася з самого дитинства: мабуть, не останню роль відіграли медичні гени: моя бабуся за радянських часів була міністром охорони здоров’я Чечено-Інгуської Автономної Республіки.
Отримавши диплом, дівчина працювала в реанімаційних відділеннях кількох столичних лікарень, а 2003-го за власним бажанням пішла до лав Збройних Сил України. Служити Таїсії Бойко випало в Національному військово-медичному клінічному центрі «ГВКГ» МО України. Посада — медсестра-анестезист.
— Таїсія Романівна — досвідчений фахівець, — каже полковник медичної служби Володимир Хіль. — Одне із завдань, покладених на наших фахівців, — зустрічати в бориспільському аеропорту борти з пораненими й супроводжувати їх до нашого центру. Ми також опікуємося нашими хлопцями, яких переводять у столичний госпіталь, скажімо, з тієї ж лікарні ім. І. Мечникова, що в Дніпрі.
Дорогою нерідко виникали складні ситуації через важкі поранення бійців. Перебуваючи на борту Ан-26, у повітрі, допомоги чекати ні від кого: розраховувати мусиш тільки на себе та своїх колег. Таїсії разом з іншими не раз доводилося рятувати наших вояків. І в тому, що жоден із них не помер дорогою до центру, є і її заслуга.
Нещодавно старшину медслужби Таїсію Бойко призначили головною медичною сестрою Національного військово-медичного клінічного центру «ГВКГ» МО України. Це означає, що відтепер вона здійснює методичне керівництво майже 800 медичними сестрами.
На запитання, чи почувається щасливою, Таїсія Романівна відповіла:
— Маю десятирічну доньку Єлизавету, коханого чоловіка Андрія, маму та сестру. А ще — улюблену роботу. Тож як жінка повинна почуватися щасливою. Але я мрію про той день, коли закінчиться ця клята війна й у госпіталі не привозитимуть поранених бійців. Той день, коли все це станеться, буде найщасливішим у житті всіх українців.

Сергій ЗЯТЬЄВ.

На нагородження орденом «За мужність» «Ромашка» не поїхала...
Тоді під Авдіївкою Валентині здалося, що вона вдихнула 29 січня, а видихнула 5 лютого

На тій позиції, куди приїхали представники преси, бійці, котрі нещодавно пройшли крізь пекло в районі авдіївської промислової зони, розповідали про страшні бої січня-лютого, коли наші підрозділи вибили окупанта з його окопів і закріпилися там. Були сильні морози, обстріли артилерії кілька діб не припинялися ні на хвилину, загарбники намагалися контратакувати, та всі їхні спроби повернути втрачене були марними. Лише після 5 лютого вони дещо зменшили інтенсивність вогню і, якщо так можна сказати, нашим трохи вдалося перепочити. «Ми розповімо вам про ті бої, але обіцяйте, що напишете про нашу Валю, бо то вона справжня героїня», — сказав боєць із позивним «Київ».

Можна стверджувати без перебільшення, що Валентина — легенда серед оборонців промзони та Авдіївки. Коли механізована бригада туди зайшла і пішов перший потік поранених, то лікарі, коли їх приймали, думали, що Валя — це кілька різних медиків. Хлопці описували, що привезла їх чудова білявка, врятувала життя психолог, а деякі казали: «Наш начмед, наш док». Згодом стало відомо, що це одна людина.
Валентина народилася в Києві. Медиком мріяла бути з дитинства, тож вступила в медичне училище і... провчилася там аж до першого відвідування моргу. Опісля вирішила повернутися в 11-й клас школи. Їй тоді здалося, що медика з неї не вийде. Справою життя обрала, як вона тоді вважала, більш жіночу професію і вступила у швейне училище, а пізніше в університет легкої промисловості. Але за якийсь час модельєр чоловічого одягу вирішила стати фаховим психологом.
Коли розпочалася війна, Валентина не всиділа вдома. Дуже хотіла бути корисною нашим бійцям. Тому ще 2014 року вирушила у військкомат із твердим переконанням, що війську потрібні психологи. Розуміла: наші хлопці психологічно не готові до війни. Але спочатку їй відмовили, бо жінкам начебто там нічого робити. Та невдовзі з’явилася можливість піти на службу за контрактом. Щоправда, не психологом, але то не було принципово, адже головним для Валентини було те, що вона допомагатиме війську. Ніби за іронією долі дівчина потрапила у медичну роту, повернулася до професії, від якої колись відмовилася. Життя інколи нас неабияк дивує. Коли проходила курси медичної підготовки за участю британських інструкторів, то їй усе сподобалося й навіть здалося, що це її покликання...
У жовтні 2016-го військова частина вирушила в район АТО — авдіївську промзону. Там одразу все було по-справжньому. Медики в будь-яку погоду та в будь-який час вивозили поранених навіть на уазиках. Хоч їм і бракувало досвіду, цього не було помітно, і, здавалося, вони не знали ані страху, ані втоми. Хоч би якими були обстріли, дівчата за лічені хвилини вже були на передовій. Оборонці промзони, почувши, що «Ромашка» в радіоефірі, набувають упевненості, бо знають — поруч є люди, які за потреби неодмінно допоможуть.
«Стовідсоткове розуміння того, що я на своєму місці, прийшло вже тут. Коли зіткнулася з першим «300-м», не розгубилася, зрозуміла, в мене все виходить і я можу це добре робити», — каже Валентина Пушич. «Той перший раз було страшно, і не лише тому, що страшно усвідомлювати — будь-яка міна може впасти поруч. Страх я відчувала більше тому, що поранили юнака 1997 року народження. Йому було дуже боляче, і він не дуже міг стримуватися через той біль. У нього були наскрізні поранення коліна й стопи. Ті мої емоції не те що не можна передати, їх не хочеться навіть згадувати. Я думала, дуже злякаюсь такої кількості крові, але сама здивувалася, що вдалося спрацювати з холодною головою та що все вийшло як слід».
«Коли були важкі бої з 29 січня по 5 лютого, мені здалося, що я вдихнула 29-го, а 5-го видихнула. Ми робили все, що від нас залежить. Знаєте, наш колектив дуже спрацьований, і я неодноразово вже наголошувала: водії роблять більше роботи, ніж ми. Саме від них залежить, проскочимо ми під обстрілом чи ні. Їм притаманне якесь відчуття, бо завжди вдається проскочити під обстрілами туди, куди необхідно. І якщо ми лише допомогу надаємо, то вони відповідають і за наші життя, і за життя поранених. Найважче на війні — це втрати, і мені дуже хочеться повернутися в той час, коли ми ще сюди не зайшли, коли був колектив у повному складі, коли не було втрат, не було «200-х» і «300-х». Єдине, що можна сказати про цю війну доброго, тут знаходиш справжніх друзів, яких перевіряє життя в тебе на очах. Усі, які виявилися тут випадковими людьми, знайшли різні можливості відкосити. Залишився реально кістяк, такий надійний, який тільки може бути.
Після того, як хлопці потрапляють у шпиталі, ми не втрачаємо зв’язок. Майже всі вони телефонують, спілкуємося, хоча дуже часто себе запитую, чи все правильно зробила під час евакуації. Також хочу сказати: наша робота — то ніщо порівняно з тим, що роблять хлопці на передовій. От узяти ті ж бої, що були взимку. Хлопці просто тримали позиції «за повітря», і чимало з них з обмороженнями. Можна спробувати на морозі 28 градусів постояти чи полежати на землі одну годину. А вони стояли щонайменше п’ять діб. Оце реальні герої! Наш батальйон — то одна велика родина. Куди подівся страх, я не знаю. Спочатку боялася того, як я реагуватиму на ситуації, що виникають на війні. Це і кров, і загибель товаришів, але я не знаю, куди подівся страх. Донька спочатку не розуміла, чому я тут, а не з нею. Та коли я приїхала у відпустку, ми з нею пішли в госпіталь провідати наших поранених. Відтоді, як дочка побачила реакцію людей, вона гордо всім розповідає, що мама не стріляє, мама допомагає.
Узимку Валентину Пушич Президент України нагородив орденом «За мужність» ІІІ ступеня, але на отримання нагороди вона не поїхала, бо тривали бої і вона не могла залишити своїх бійців, незважаючи на те, що її вмовляли, кажучи: країна має знати медиків-героїв, батьки та дружини мають побачити, хто врятував життя їхнім дітям і чоловікам.

Леонід МАТЮХІН.

«Кров переливали напряму. У пітьмі й пилюці лежали бійці, з’єднані катетерами»

«Народився в сорочці» — часто кажуть про врятованих пацієнтів Ярослава Левченка. Та якби не його медична майстерність і впевненість у своїх діях, навряд чи «сорочка» допомогла б...

— Два сантиметри до серця! Ще один народжений у сорочці...
— Це ж треба! Куля наскрізь пробила плече бійцю та зайшла в бік його побратима, у ділянку серця!
— Нічого, житимуть. Обоє! Ну що, дістаємо?
— Віддамо їм на згадку, матимуть талісман.
Улітку 2014 року в розгорнутому в Авдіївці медпункті, а точніше — крихітній, не обладнаній дорогою медичною технікою кімнатці, вирує робота: після бою за шахту «Бутовка» привезли одночасно шістнадцятеро «трьохсотих». Двох пацієнтів, поранених однією кулею, не вважають важкими, у трьох — критичніша ситуація. На вулиці — вибухи й стрілянина, а в імпровізованому медпункті всі намагаються говорити якомога тихіше. Тут точаться особливі бої — за життя. Електрики немає: пальне в генераторах закінчилося, рятують ліхтарики, та в них теж от-от сядуть батарейки.
— Добре, що свічок маємо достатньо, — каже колезі фронтовий медик Ярослав Левченко, нині Народний герой України.
Він уже другу добу не спить. Тільки-но ліг, пролунав дзвінок: «Доку! Везуть поранених!» І хто ж запитує, відпочив він чи ні. Своєї черги чекає боєць із пораненням голови. Шансів небагато, але з упевнених рухів медиків стає зрозуміло, що житиме й він. Виважені професійні дії, мінімум слів, розуміння з півзвуку... Усі врятовані! Тепер можна й відпочити. Та чи надовго?
Ярослав демонструє фото, зроблені того дня. На одному з них куля, яку дістали з грудей воїна. Медик розповідає, що в такій ситуації найважче визначити, кому першому надавати допомогу.
— Якщо почати рятувати найважчих поранених, то існує ймовірність утратити тих, що були відносно легкими. Досить швидко пацієнт, якого вважали легким, може перейти в розряд важких. Тут потрібна неабияка врівноваженість. Свого апофеозу медичне сортування досягло, коли ми 2014 року були в оточенні в Шахтарську. Тоді ті, кому вже надали допомогу, лежали в окопах. Важкі, але з шансами вижити, навіть уночі були поруч із медиками. Страждання важкопоранених намагалися полегшити сильними знеболювальними. Тож треба було сконцентрувати всі сили на тих, хто мав реальні шанси вижити. На психіку тиснула інформаційна блокада: про бойову ситуацію навкруги ми майже нічого не знали, а в окопі —купа поранених, і вивезти їх не можеш... В одного з бійців була так звана контузія легень: його вдарило вибуховою хвилею. Хлопця можна було б урятувати, якби мали реанімаційне обладнання, кисень... А так він промучився три дні й помер у мене на руках. Це один із найжахливіших фронтових спогадів.
Він боровся за поранених так завзято, що виживали навіть ті, котрі, здавалось, не мали жодних шансів.
— Пам’ятаю солдата з осколком у стегні й перебитою артерією. Дістатися до судини, щоб її перекрити, було неможливо, бо надто глибоко в тканинах вона лежала. Крововтрата просто критична. Наклали джгут, але до ранку пораненого ніхто не зміг евакуювати. Ногу, перетягнуту джгутом понад шість годин, найчастіше ампутують. Та й через втрату крові боєць слабнув просто на очах. У документах знайшли відомості про групу крові: четверта з негативним резусом. Ото халепа! Така кров за статистикою лише в 1% населення. Та все ж кинули клич, сподіваючись на диво. Виявилося, що четверо хлопців мають таку саму групу. Вирішили переливати кров напряму. Це треба було бачити. У пилюці й пітьмі лежали люди, з’єднані катетерами. Ризикували страшенно. Боєць вижив! А головне — ногу зберегли!

Анастасія ОЛЕХНОВИЧ.

P. S. Після демобілізації Ярослав Левченко працював у проектному офісі Міністерства оборони. Підготував проект з удосконалення медичної евакуації і дуже сподівається, що ця його праця ляже в основу керівних документів. А віднедавна він працює на міжнародну компанію, ділиться бойовим досвідом з іноземними колегами, адже йому й справді є що розповісти...

ДОСЛІВНО

Віталій Цимбалюк, академік, президент НАМНУ:
— Висококваліфіковану допомогу поранені в зоні АТО отримують у закладах Національної академії медичних наук України. За короткий термін ми організували мобільні бригади і консультативні групи, створили свою академічну госпітальну базу на 550 ліжок. Проконсультовано і проліковано майже 150 тисяч мешканців Донецької і Луганської областей, більше 7,5 тисячі учасників АТО, прооперовано сотні бійців. Причому це найтяжчі пацієнти, яким надано високотехнологічну спеціалізовану допомогу. В Інституті медицини праці відкрито відділення медико-психологічної реабілітації. Наші хірурги, травматологи, анестезіологи постійно готові виїхати в зону АТО на допомогу військовим лікарям. В академії народився перший варіант військової медичної доктрини. Суть її в тому, що медичну допомогу під час бойових дій повинен надавати кожен медичний заклад — у державі має бути єдиний медичний простір.

На знімку: один із закладів Національної академії медичних наук України, де оперують бійців із найтяжчими ураженнями, — Національний інститут хірургії і трансплантології імені О. О. Шалімова. Чергова операція.

Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА.