Українська церква, появу якої провістив апостол Андрій Первозваний, що проповідував на берегах Дніпра, має більш як тисячолітню історію. До того ж за кількістю православних парафій — найчисленніша у світі. За статистикою, релігійних громад тут більше, ніж, скажімо, в Росії з її 140-мільйонним населенням чи в інших країнах. Більшість українців є вірянами Української православної церкви Київського патріархату, що відновила свою діяльність у червні 1992 року згідно з канонами перших Вселенських соборів та внаслідок об’єднання двох церковних груп — вірних та єпископату УПЦ МП на чолі з митрополитом Київським і всієї України Філаретом (Денисенком) та Української автокефальної православної церкви, що обстоювали свою незалежність від РПЦ.
Однією з підстав для набуття церквою автокефалії (незалежності) є її апостольське походження, як у випадку з українською. У 9-му каноні другого Вселенського Собору, який відбувся у 381 році н. е. в Антіохії, вказано: «У кожній країні єпископи повинні знати того єпископа, який є перший з-поміж них... та проживає у центральній митрополії (місті) свого регіону. Його повинні знати усі, хто відвідує це місто». Це означає, що канони перших Вселенських соборів визнають територіальні кордони церкви та владу одного єпископа над іншими відповідно до адміністративного та політичного поділу в державі. Ще конкретніше про набуття церковної автокефалії сказано в 17-му правилі ІV Вселенського Собору (Халкідонія, 451 р. н. е.): «Коли державна влада утворила або збудувала нове місто, то поділ церковної території нехай відбувається відповідно до поділу цивільного та державного» та 34-му Апостольському правилі, яке гласить, що кожен народ повинен знати свого першоієрарха і визнавати його як главу (Апостольський Собор відбувся у 51 р. н. е. в Єрусалимі).
Отже, ці правила підкреслюють, що канонічною підставою для незалежності Церкви є адміністративно-територіальний поділ. Згідно з правилами святих апостолів та рішеннями Вселенських соборів протягом XІX—XX ст. виникає низка автокефальних церков, що набули «національного» характеру — грецька церква (1850), сербська церква (1879), румунська церква (1885), польська церква (1924), болгарська церква (1945), церква Чехії і Словаччини (1946—1998). То чому в автокефалії відмовлено українській церкві, що є не лише апостольською, а церквою-матір’ю для церков Росії та Білорусі? Понад те, УПЦ КП, як і Українську автокефальну та Українську греко-католицьку церкви, що діють на території України, РПЦ, котру 141 рік не визнавав увесь православний світ, охрестила «неканонічними», «розкольниками», «уніатами» тощо. Відповідь на поверхні — Росія з її імперською ідеологією всіляко прагне залишити українську церкву у складі Московського патріархату, бо без того не буде імперії, «единого отечества». Не останню роль відіграє і фінансове питання — щороку з України він отримує 10 мільярдів доларів. Просуваючи ідею «русского мира» і заперечуючи наше право молитися у своїх храмах, Білокам’яна, скільки існує, перекручує історію й створює численні міфи на свою користь та на всі голоси кричить, що ми «единый народ», «единая святая Русь». Тож, мовляв, які тут можуть бути канонічні підстави для автокефалії української церкви?
На знімку: пам’ятник апостолу Андрію Первозваному на території Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві.
Фото автора.
Київські гори благословив апостол Андрій
Найстаріший Лаврентіївський літопис (1377 р., містить копію літописного зведення 1305 р.) про постання нашої церкви розповідає так: «Дніпро тече джерелом до Понтійського моря, що зветься Руським (цебто Українським); кажуть, що цим морем навчав був святий Андрій, брат Петрів. Коли Андрій навчав у Синопі, він прибув до Корсуня і тут довідався, що недалеко від міста знаходиться гирло Дніпрове... прибув до Дніпрового гирла, а звідти пішов уверх Дніпром». «Трапилося так, що Андрій прибув (до одного місця й спинився тут переночувати) під горами на березі, — пише митрополит Іларіон (Огієнко), автор багатьох наукових розвідок з історії церкви, канонічного права, культури і мовознавства. — А вранці він устав та й каже до своїх учнів: «Чи бачите ви гори он ті? На горах тих засяє ласка Божа; тут постане місто велике, й Бог побудує багато церков». Переказ про те, як апостол Андрій спинився на київських горах і благословив їх, на думку Івана Огієнка, був відомий з «надзвичайно давнього часу, можливо, ще з віку апостольського, серед греків, а також серед тих народів, що жили на північному березі моря Руського (Чорного)». На ці перекази посилається батько церковної історії єпископ Кесарії Палестинської Євсевій Памфіл (помер у 340 році) у своїй «Церковній історії» (кн. ІІІ, розд.1). Він пише, що «випала доля йти Андрію у Скіфію», і додає, що про це слово в слово розповідає грецький християнський теолог і філософ Оріген (бл. 185—254) у ІІІ томі пояснень до книги Буття.
Утім, Орігена та Євсевія Памфіла намагався заперечити російський історик Карамзін (1766—1826), який писав: «Впрочем, люди знающие сомневаются в истине сего Андреева путешествия» (І, с.17). Оповідання про апостольське благословення київських гір жорстко критикував і знаний російський історик церкви Є. Голубинський у своїй «Истории Русской Церкви» (М., 1901). Він писав: «Зачем бы пошел в эту неведомую пустыню Андрей? Если бы вести апостола в Русь нарочно, то нужно было бы вести его для проповеди христианства людям, а не для благословения необитаемых гор».
Професор Голубинський, певно, не читав творів Геродота з Галікарнаса, якого Цицерон назвав батьком історії і який у V ст. у своїй багатотомній «Історії» описав подорож у Скіфію, тобто на терени сучасної України. Він пише про людей, які тут жили, що це «діти Дніпра, вони народилися над Дніпром і тут розвинулися як народ, утворивши свою державу під назвою Скитія». Описуючи природу, луки і ріки, багаті на рибу (чистішої і смачної води, як тут, він не бачив ніде у світі), місцеву людність і звичаї, Геродот зазначає, що один зі скіфських народів — будини, то великий народ. «У їхній країні є дерев’яне місто, що називається Гелон. Воно оточене дерев’яним муром, високим і цілком із дерева, та довгим, на тридцять стадій (приблизно 5,5 км. — Авт.) Будинки і святилища у них також із дерева. Там є святилища грецьких богів... Вони розмовляють то скитською, то грецькою» (глави 108, 109).
Сучасні вчені вважають, що будини проживали на території, зокрема, нинішньої Черкаської та Київської областей, а Гелон ототожнюють із Більським городищем (площа 4400 га) біля села Більськ на річці Ворскла на межі Полтавської й Сумської областей: коли їдеш полтавською трасою, можна побачити вказівник з інформацією про це давнє скіфське поселення.
Певно, Голубинський не знав не лише про давні міста і святилища «дітей Дніпра», а й про бойове побратимство, яке у них існувало і яке тисячі років тому майстер закарбував у золоті скіфської пекторалі, знайденої Борисом Мозолевським у кургані на Дніпропетровщині, про бойове мистецтво скіфів, які знищили армію перського царя Дарія, що вдерся у Скитію у 513-му чи 514 р. до н. е. Його військо, як пише Геродот, «без морського флоту налічувало 700 000 разом із кіннотою, кораблів же було зібрано шістсот».
Тож береги Дніпра ніколи не були безлюдною пустелею, і апостол Андрій прийшов на землі, де мешкав древній народ зі своєю високою культурою.
«Звичайно, літописне оповідання про апостола Андрія не подобалося новгородцям (Київська церква була поділена на єпархії, одна з них у Новгороді. — Авт.) і взагалі московцям, — пише в своїй книзі «Українська церква» митрополит Іларіон (1881—1972). — І десь у XVІ ст., за митрополита Макарія, постає нова новгородська редакція цього оповідання. Вона розказує, що апостол Андрій з-під Києва «пошел по Днепру вверх до Ловати; и пришед, благослови место, идеже ныне Новгород, а люди седящие подле озера Ильменя, и также к ученикам рече, яко буде град велик и церкви божественная многи».
Слід сказати, що розповідь про те, як апостол Андрій ходив у Новгород і побачив там людей та їхній звичай, є в тому ж Лаврентіївському літописі. Начебто повернувшись із землі варягів до Риму, проповідник казав: «Дивні речі бачив я, як там проходив; бачив я лазні дерев’яні — люди натоплять їх вельми, роздягнуться, обіллють себе кислим квасом, візьмуть молоденькі різочки та й б’ють самі себе, і до того доб’ються, що вилазять насилу живі».
Митрополит Іларіон (Огієнко) скептично оцінював цю літописну «врізку» і вважав, що перша частина, тобто переказ про благословення апостолом київських гір, і друга — про Новгород, абсолютно не в’яжуться і є насмішкою над новгородцями, котрим не подобалося, що єпископа їм вибирали у Києві. А справжню ворожнечу між цими містами посіяло невизнання новгородським єпископом Нифонтом високоосвіченого митрополита Климента, обраного за князя Ізяслава Мстиславовича зі своїх — до цього першого архієрея, як правило, із греків, присилав Константинополь. Климент перебував на посаді дев’ять років, а коли 1155-го гору взяли греки і скинули його, то Нифонта нагородили за вірність. Відтоді новогородська церква сама собі обирала архієрея, а Київ лише його благословляв.
Тож, імовірно, літописець, пам’ятаючи про цю церковну сварку, вирішив так пожартувати над прибічниками Нифонта і «додав памфлету». «Осмеянием великорусского Новгорода» назвав літописну «врізку» і професор Голубинський.
Згідно з висновками доктора історичних наук Ярослава Дашкевича, Лаврентіївський літопис був сфальсифікований за наказом імператриці Катерини ІІ. Своїм указом від 4 грудня 1783 р. вона створила комісію для складання записок про древню історію переважно Росії під керівництвом графа Шувалова. Десять найвідоміших істориків отримали завдання за рахунок переробки літописів, написання нових літописних зведень та інших фальсифікацій обгрунтувати «законність» привласнення Московією історичної спадщини Київської Русі. До 1792 р. були переписані не лише Лаврентіївський літопис, «Повість временних літ», а й інші трактати. Деякі переробляли по кілька разів, а їх оригінали знищували. Про вставки до Лаврентіївського літопису пише і митрополит Іларіон (Огієнко), тож міф, умовно назвемо його першим в історії російської церкви, за хронологією викладених подій, міг з’явитися за Катерини. Цікаві деталі новгородської історії знаходимо в «Степенной Книге царского родословия», укладеній за ініціативи митрополита Макарія, духівника Івана Грозного. За цим твором, апостол Андрій, прибувши до Новгорода, «пребысть здесь некоторое время, проповедовал Слово Божие, водрузил и оставил свій жезл в веси, нарицаемой Грузине».
«Українців тут побито, — пише митрополит Іларіон (Огієнко). — У них апостол Андрій поблагословив лише самі-но порожні гори та хреста поставив, а ось у нас, новгородців, проповідував він слово людям і лишив навіть свого жезла, який і зберігається в Андріївській церкві села Грузина...» Цікаво... Дари волхвів московська церква кілька років тому возила Україною, виставляла їх у Криму, активно готуючи його окупацію, а ось про цей жезл щось не було чути... Недопрацювали ідеологи в рясах...
Іван Огієнко пише: «Появилася легенда, що апостол Андрій подорожував по Ладозькому озеру, був на одному острові й полишив там свого жезла, а його учні заклали тут Вааламського монастиря». Усі ці легенди, про які до Івана Грозного й Катерини не чули давні теологи, так глибоко увійшли у свідомість московців, що перетворилися на ідеологічні патріотичні гасла. Вже Іван Грозний, якого у 1580 р. схиляв до унії єзуїт Антоній Поссевін, казав: «Ми віру свою прийняли на початку християнства, коли Андрій, брат апостола Петра, приходив у ці землі, щоб пройти до Рима. Ми в Москві прийняли християнство того саме часу, як ви в Італії». І нічого, що Рим закладений у 753 р. до нашої ери, тоді як Москва за літописами почала будуватися у 1147-му. Відомий сучасний дослідник Володимир Білінський називає іншу дату — 1272 рік, коли на березі холодної ріки виникає невелике поселення місцевих племен, які про Христову церкву ще дуже довго нічого не знатимуть.
Віталій Клос, науковий консультант, доктор церковно-історичних наук, проректор з наукової роботи Київської православної богословської академії, протоієрей.
