Багатостраждальний кримськотатарський народ знову, як і десятки років тому, переживає новий виток боротьби за своє існування. Тепер у нових умовах. В умовах, коли їхня земля у Криму знову опинилася під п’ятою агресора. Для кримських татар ця ситуація не є новою. Щось схоже сталося ще в XVІІІ столітті, коли півострів, а це були землі Кримського ханства, анексувала Російська імперія. Ситуація в XXІ столітті повторюється.
Кримські татари були виселені протягом 18—20 травня 1944 року з усіх населених пунктів півострова. Формально за «колабораціонізм» у роки окупації. Однак в той час у складі німецької армії воювали і сотні тисяч росіян, в «Російській визвольній армії» улюбленця Сталіна і колишнього радянського генерала Власова.
Але удару було завдано по народах Кавказу, Криму, яких одразу оголосили зрадниками. Із Криму в 1941 році були депортовані німці, в 1942 році — італійці в 1944 році — вірмени, болгари, греки та кримські татари. Загальна кількість їх невідома дотепер. Хоча дослідники вважають, що тільки кримських татар було депортовано понад 200 тисяч, переважно людей похилого віку, жінок і дітей. Різними є дані щодо виселених кримських німців, вірменів, болгар, греків та італійців. Загальна цифра депортованих може сягати 300 тисяч осіб.
Спогади депортованих про ті дні схожі. Села оточували вночі, вранці в будинки входили співробітники НКВС і давали не більш як 10 хвилин на збори, потім — до машин і на залізничні станції, де на них уже чекали вантажні вагони. Люди встигали найчастіше взяти із собою тільки якісь речі і, якщо дозволяли солдати, якусь їжу. Часи були голодні, війна ще тривала.
Незважаючи на запевнення радянської влади, опубліковані через десятки років, що в дорозі, яка тривала понад місяць, депортованих забезпечували продовольством і водою, це неправда. «Нічого цього не було, люди вмирали від голоду просто у вагонах, ніхто нас не годував», — розповідає Рефат Умеров. Йому тоді, у травні 1944 року, було 10 років. Його з сім’єю, мамою, дідусем і бабусею, виселяли з Нижньогірського (тоді Сейтлерського) району.
Дорогою, розповідає він, було і народження, була і смерть. Він згадує, що в їхньому вагоні жінка народила дочку, а із сусіднього вагона, просто під укіс, у цей само час солдати викидали трупи померлих старих.
«Це дуже страшно, мені не хочеться про це згадувати, але це було, і це правда», — каже він, витираючи сльози.
У місцях депортації, а це і Сибір, і Узбекистан, і Киргизія, було не солодко. Депортованим забороняли навіть згадувати про свою національність, обмежували права.
Масове переселення на свою батьківщину кримських татар розпочалося тільки наприкінці 1980-х — початку 1990-х років.
Вони приїжджали цілими родинами, найчастіше жили в землянках, будівельних вагончиках, наметах. Керівництво Криму, а на той час це була Комуністична партія Радянського Союзу, забороняло селитися кримським татарам у великих містах, а також на південному березі півострова, визначаючи для них тільки степові райони.
Україна, після здобуття своєї незалежності в 1991 році, стала єдиною країною, яка несла на собі всі витрати з облаштування репатріантів, які приїхали і котрі продовжували прибувати в Крим. Прокладалися дороги, будувалися школи, дитячі садочки, будинки. Грошей, звісно, не вистачало. Але та само Росія, яка оголосила себе правонаступником СРСР, та інші країни СНД, куди висилалися депортовані із Криму, не надали нашій країні жодної допомоги. Україна опинилася сам на сам із цією глобальною проблемою. Адже родини, які приїжджали, потребували не тільки житла, землі, газу, електроенергії, води, продуктів харчування, а й дитячих садків, шкіл, місць у вишах.
Лобістом усіх інтересів кримських татар став Меджліс кримськотатарського народу — представницький орган цього багатостраждального народу. Були пікети, масові мітинги, звернення до кримської влади, яка найчастіше гальмувала розв’язання проблем кримських татар.
Меджліс і його вищий орган — Курултай (національний з’їзд усіх кримських татар) — добилися представництва кримських татар у Верховній Раді Автономної Республіки Крим, місцевих органах самоврядування, завдяки чому почали вирішуватися багато актуальних питань життєдіяльності кримськотатарської спільноти. У школах вивчали кримськотатарську мову, установлювалися пам’ятники видатним діячам цього народу, створювалися бібліотеки.
І от прийшов березень 2014 року. Це був рік прямої експансії. Кримські татари намагалися захистити свої права, Меджліс навіть делегував до нового складу кримського уряду своїх представників. Однак пізніше, зрозумівши, що це на руку загарбникам, їх відкликав.
Нині у Криму не можна почути яскравих і змістовних виступів лідерів кримських татар, оскільки в’їзд на півострів їм заборонено. Кримські татари, які перебувають на своїй батьківщині, залякані. У будинках багатьох з них майже щотижня проводяться обшуки. Багатьох утримують під вартою.
Україна та світове співтовариство неодноразово висловлювали свою стурбованість ситуацією у Криму, але, на жаль, країна, яка нині де-факто управляє цією територією, усі звернення на свою адресу ігнорує.
Андрій ГРИГОР’ЄВ.
Керч.
