ПРОДОВЖЕННЯ. ПОЧАТОК У №№ 101 (6606), 107 (6612) ЗА 7 ТА 14 ЧЕРВНЯ.
Наша самоідентичність, самодостатність, державність укорінені в написах Кам’яної могили, трипільських містах, скіфських курганах, київських Золотих воротах, Запорозькій Січі, Українській революції і УНР, Акті про незалежність і вплітаються в планетарне майбуття.
Дивними, шарлатанськими є сьогоднішні потуги новоявлених північних керманичів привласнити не належну їм славу, історичну тяглість нашого роду.
Як нероздільні ратай і земля, так неподільні ми, українці, і наш край.
Ми публікуємо серію наукових розвідок, які стисло представляють нашу багату тисячолітню історію.
Роман Галицький приймає послів папи Інокентія III.
Картина М. В. Неврева (1875 р.).
Данило Галицький.
Сучасний Галич.
Погром військом суздальського князя Андрія Боголюбського Києва 1169 року спричинився до остаточних дезінтеграційних процесів колись утримуваної в єдиному державному організмі Русі. Відтепер вона втрачала не тільки свій політичний центр, упало економічне й торговельне значення міста, хоча воно ще не переставало відігравати роль духовного осередку русичів.
Хто тепер міг кинути виклик зростаючій могутності нового політичного центру на північному сході, залишаючись на базі давньоруської традиції? Ні Чернігівське, ні Переяславське князівство, які не підтримали «матір городів руських» під час того варварського набігу, не могли цього зробити. Особливо це стало зрозумілим після невдалого походу новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича на половців 1185 року.
Місію головного оборонця руських земель у цей час автор літопису «Слово про Ігорів похід» покладає на галицького князя Ярослава Осмомисла (1153—1187): «Високо сидиш ти на своїм золотокованім престолі, підперши Гори Угорські (Карпати. — В. С.) своїми залізними полками, заступивши королеві дорогу, зачинивши ворота Дунаю, справляючи суди аж до Дунаю! Гроза твоя по землях тече! Ти одчиняєш ворота київські; стріляєш з батьківського золотого стола салтанів по далеких землях!»
Нащадок Ростиславичів, які утверджували в Галичині гілку Ярослава Мудрого, князь Осмомисл справді мав значні досягнення в розвитку господарства і духовного життя краю. Також будуються нові міста, фортеці, що сприяє зміцненню обороноздатності галицької землі. Мав він успіхи і у військових походах проти зовнішніх ворогів. Скажімо, під час одного з них, у 1183 році, взято в полон 12 половецьких ханів.
Економічною базою утвердження князівської влади тут було не тільки хліборобство, а особливо соляний промисел, що викликав до активного життя торговельні операції з багатьма навколишніми й далекими регіонами. Скажімо, саме прикарпатська сіль доставлялася великими транспортами до Києва, де, перевантажена на річкові судна, розвозилася в найвіддаленіші землі. Ті величезні валки з прикарпатською сіллю вже тоді ставали зародком важливого в нашій історії чумацького промислу.
Коли Ярослав Осмомисл помер (1187), галицьким престолом оволодів його позашлюбний син Олег. Однак місцева еліта спротивилася такому розвитку подій, вимагаючи передати владу законному спадкоємцю — старшому синові Осмомисла Володимирові. Щоправда, бояри, досить швидко розчарувавшись його правлінням, запросили до Галича волинського князя Романа Мстиславовича, який вів свій родовід від Володимира Мономаха. Це його військо, до речі, дало гідну відсіч Андрію Боголюбському, коли той після погрому Києва спробував учинити подібне з Новгородом. Після того Роман Мстиславович покидає північні краї й селиться на Волині, столиця якої Володимир була родинним осередком його предків.
Треба зазначити, що доля майбутнього Галицько-Волинського князівства була вперше поєднана з Руською землею у 981 році, коли великий князь київський Володимир Святославович пішов на ляхів, займаючи так звані червенські міста. З того часу східнослов’янські племена у верхів’ях Прип’яті й уздовж Західного Бугу, Сяну й Верхнього Дністра — дреговичі, дуліби й білі хорвати — підпорядковуються Русі.
Тоді ж, наприкінці Х століття, київський князь заклав місто Володимир на річці Лузі, передавши його разом із новоприєднаними землями в управління синам — Борисові, а пізніше Всеволоду. І вже тоді волинські та підкарпатські землі утворювали суцільну адміністративну одиницю, підпорядковану київському престолові. Проте поступове збільшення кількості міст, частина з яких невдовзі перетворилася на самостійні політичні центри, свідчить про початок виокремлення деяких теренів. На Волині, окрім Володимирської землі, сформувались ще й Луцька, Погоринська волості, Болохівська земля. Також у ХІІ столітті до Володимирського князівства була приєднана Берестейська земля.
Терени, що в майбутньому почнуть іменуватися Галичиною, обіймали чотири землі: Перемиську, Звенигородську, Теребовельську й Галицьку. Ці адміністративно-територіальні одиниці підпорядковувалися київському князеві або його намісникам аж до 1084 року, коли цю систему залежності вперше було порушено. Відтепер у Прикарпатті самочинно вокняжили троє братів — Рюрик, Володар і Василько Ростиславичі, сини тмутороканського князя Ростислава Володимировича, онука Ярослава Мудрого.
Маючи підтримку місцевих бояр і діючи в злагоді між собою, Рюриковичам вдалося закріпитися у Перемишлі, Звенигороді й Теребовлі настільки, що після кількаразових спроб київського князя вибити їх силою з’їзд князів 1097 року в Любечі визнав за ними право на ці землі як на вотчину. Щоправда, незалежність, здобуту ось таким чином у боротьбі з Києвом, довелося обстоювати ще півстоліття, залучаючи до цього сусідів-половців із-за Дністра.
Справжнім творцем Галицького князівства був Володимирко, який у 1141 році переніс столицю з Перемишля до Галича, де зумів увійти в порозуміння з боярами, а у війні 1149—1152 років остаточно відбив зазіхання на Галичину київського князя та його союзників-угорців. Син Володимирка Ярослав Осмомисл (1153—1187) закріпив батькові здобутки. Діючи де дипломатично, а де рішуче, він перетворив Галицьке князівство на одне з наймогутніших на Русі. Водночас на роки його правління припала викликана родинними негараздами й конфліктом князя зі свавіллям бояр внутрішня криза.
У 1187 році волинському князеві не вдалося закріпитися в Галичі, оскільки Володимир Ярославович зумів повернути свою владу завдяки збройній підтримці сусідів. Але через два роки після його смерті (1199) Роман Мстиславович таки захоплює галицький престіл, яким з того часу об’єднує обидві землі в єдине руське князівство на західних теренах розселення нашого народу. Тоді Волинь, Забужжя, Подністров’я й Прикарпаття опинилися під одним князівським скіпетром, що поклало початок відродження української державності під назвою Галицько-Волинське князівство.
Зрозуміло, що для цього Роману довелося докласти величезних зусиль, бо насамперед довелось утвердити економічну базу відродженої держави, використовуючи таку важливу комунікаційну артерію Західний Буг — Дністер, що була основою західної гілки балто-чорноморського торговельного шляху. Намагаючись зміцнити авторитет своєї влади, він пішов на жорсткі заходи в боротьбі з непідпорядкованістю галицьких бояр. Хроністи того часу записали такі слова щодо його акцій у цьому плані: «Звичайна приказка його була: не можна безпечно їсти меду, не винищивши рою, не буде пахнути коріння, поки його не потовчеш».
На цьому Роман Мстиславович не зупиняється, намагаючись об’єднати всі українські землі, як вони вже починають іменуватися в Іпатіївському літописі з 1187 року, від Вісли і Карпат до Дніпра й Чорного моря. Зрозуміло, що його погляд був звернутий насамперед на Київ, який уже в часах князювання Осмомисла починає втрачати своє значення на користь Галича. Як пишеться в Суздальському літописі, в 1202 році «Роман скоро в’їхав з усім військом до Києва. Кияни втворили йому ворота на Подолі. Роман післав послів на Гору до Рюрика й Ольговичів і водив Рюрика й Ольговичів до хреста, а й сам їм цілував. Він пустив Рюрика у Вручий, а Ольговичів за Дніпро до Чернігова».
Проте Роман, зайнявши Київ, не переніс одразу ж сюди верховну владу, а, посадивши на престол двоюрідного брата Інгвара Ярославовича, лише зайнявся підготовкою проекту відновлення могутності Русі. Літопис так свідчить про це: «Сидячи в Києві, Роман почав гадати з князями й дружиною про устрій Руської землі. І уклавши, послав до Всеволода у Владимир і всім місцевим князям повідомити: «Це, браття, знаєте, що в Києві є найголовніший престол у Руській землі й належить княжити на ньому найстаршому й найрозумнішому серед братії, щоб міг добре керувати й землю Руську всюди боронити й утримувати порядок серед братії, щоб не ображав один одного і не нападав на чужу волость. А се нині бачим, що не те нині робиться: нападають молодші та невмілі, котрі не можуть землю утримати і серед братії лад встановити, а й навіть себе оборонити. Через те виникає війна серед братії, приводять поганих і гублять землю Руську і забирають землі в братів, які їм дуже хочеться. Таке неправедно робив Рюрик, і тому скинув я його, щоб встановити спокій у землі Руській, доки вся братія, погадавши про устрій, яким би то його зробити... Я ж вам таке мовлю, якщо захочете, то коли князя у Києві бог забере, нехай зійдуться до Києва місцеві князі, володимирський і чернігівський, і галицький, і смоленський, і полоцький, і рязанський, і подумавши, виберуть старішого і найбільш гідного мужа собі і затвердять хресним цілуванням, як у інших землях розумно робиться.
Молодших князів при цьому не треба, нехай послухають цих головних. І коли князь великий у Руську землю буде обраний, має собі найстаршого сина лишати в своїй вотчині, а молодшим поділити або там, або в Руській землі від Горині й за Дніпро, оскільки міста там здавен тягнуться до Києва. А яко хтось з братії позаздрить іншому і наскочить на чужу волость, великий князь має судити з місцевими князями й помирити їх.
А якщо на кого підуть війною половці, або угри, або ляхи, або якийсь інший народ, і сам князь оборонити не зможе, а лише князь великий, то він, зв’язавшись з братією, місцевими князями, нехай пошле допомогу від всієї землі Руської, скільки потрібно. А щоб місцеві князі не дрібнилися, то не можна волості між синами ділити, але віддати стіл після себе одному старшому зі своєю волостю. Меншим же дати на покорм по місту або по селу. І вони мусять ходити під рукою старшого брата. Якщо немає в когось сина, тоді віддати рідному братові. Якщо нема брата рідного, тоді віддати старішому в його роді, аби руська сила не дрібнилася.
Разом добре: коли небагато князів у Руській землі було і старішого слухали, тоді всі навколишні боялися й шанували і не сміли воювати, як бачимо нині. І якщо вам любо, то зійдемося до Києва і, подумавши, встановимо закон».
Поширивши свою відозву серед усіх Рюриковичів, Роман Мстиславович ініціює Трипільський з’їзд князів, на якому планував виробити й остаточно узгодити основні правила життя своєї держави. Цього вимагала й напружена ситуація на південно-східних кордонах, де зачали з’являтися половці, шарпаючи Київщину й Переяславщину за підтримки своїх союзників з числа українських князів.
За літописними даними, «2 січня 1203 року зайняли Київ Рюрик, Ольговичі й уся Половецька земля. І сталося велике лихо в руській землі, такого лиха не було над Києвом від хрещення; були напасти й заняття, але такого, як тепер сталося, ще не було: бо заняли й попалили не лише Поділ, але й Гору заняли, й митрополичу церкву святої Софії розграбили, так само церкву Десятинну святої Богородиці й усі монастирі. Обдерли ікони, деякі таки позабирали, також і чесні хрести й святі посудини, книги, одежі давніх блаженних князів, що повішали були на пам’ять по собі в святих церквах, — це все заграбили. Це все сталося за наші гріхи. А ще й черців старих і черниць повбивали, і старих священиків, а так само сліпих, хромих сухих і прокажених — і тих усіх порубали. А що було молодих черців і черниць, священиків і попадів, чи киян, їх дочок і синів, то їх усіх чужинці повели до возів...».
Тож саме життя стверджувало необхідність об’єднання руських земель. Ось чому на початку 1205 року спільно ходили руські князі на половців на чолі з князем Романом: «А тоді була зима й половцям було дуже тяжко; це Бог післав на них таку кару. Руські князі взяли багато полону, займили їх стада й вернулися додому з великим полоном. І настала велика радість для всіх християн Руської землі».
Однак, як повідомляє далі літопис, «лише діявол, що не хоче добра християнському родові, був сумний... до Треполля приїхали Рюрик, Роман, а й Ростислав приїхав, що був у свого шурина в Переяславі. Тут вони переговорювали про волости й хотіли поділити їх відповідно до того, хто як потерпів за Руську землю. Але діявол довів до великого замішання. Роман піймав Рюрика, післав (його) до Києва й постриг у черці, так само його жінку й дочку (свою жінку), що їх був відправив. Сина ж Рюрикового (Ростислава) й його брата Володимира взяв зі собою».
Отож Роман Мстиславович, володіючи Києвом, після Трипільського з’їзду князів його залишає й повертається до Галича, звідки невдовзі переносить свою столицю до Володимира Волинського. Зрозуміло, що це відіб’ється і на долі Києва, який буде й далі занепадати. Тому й не дивно, що коли в 1240 році Батий з високого пагорба над тоді ще повноводою Либіддю дивився на Київ, то перед ним уже не підносився легендарний град «матері городів руських», а лише тінь його колишньої величі.
Важко сказати, що стало причиною такого нерозважливого кроку: чи князь Роман не зрозумів значення Києва для розбудови своєї держави, вважаючи більш важливим західний регіон українських земель, який менше потерпав від набігів половців і був ближчим до Європи; чи не бажав залишатися в місті, в якому каралися з його волі колишні дружина і тесть?
Можливо, снувалися якісь західні проекти, зокрема, створення коаліції європейських монархів. Але ж, коли Папа Інокентій ІІІ прислав князеві Роману корону, він не приймає її. По-перше, тодішнє українське суспільство не готове було перейти на латинство. По-друге, цей же Святий Отець щойно організував Четвертий Хрестовий похід проти Візантії (1202—1204), заливши столицю східного християнства кров’ю. Очевидно, саме це найбільше тоді застерегло українців від союзу з Римом. Роман же, як свідчить пізніший переказ, відповів так: «Поки маю меч, не буду купувати володінь іншою ціною, тільки кров’ю, як батьки і діди наші розмножили руську землю».
Тим часом на власну руку князь Роман продовжує збирати втрачені землі нашого народу. На початку літа 1205 року пішов він на ляхів, зайняв два міста. Але як дійшов до Вісли, то з невеликим розвідувальним відділом необачно від’їхав для вивчення ситуації й потрапив у пастку. Під час нерівного бою загинув 19 червня 1205 року.
Відзначаючи заслуги князя Романа перед нашим народом, «Галицько-Волинський літопис» іменує його «пам’ятним самодержцем усієї Руси, що побідив поганські народи, а сам мудрістю ума заховував божі заповіді: бо він кинувся був на поган так, як лев, а був сердитий, як рись, нищив їх, як крокодил, переходив їх землю, як орел, а був хоробрий, як тур».
Галицькі бояри не були зацікавлені у відновленні єдиного Галицько-Волинського князівства, тому й організували заколот, унаслідок якого вдова Романа Мстиславовича Ганна з малолітніми синами Данилом і Васильком змушена була втікати з Галича до Володимира, а потім у Польщу. Розпочався кількадесятилітній період міжусобних воєн та іноземного втручання в боротьбі за галицько-волинську спадщину. Звичайно, після цього створене Романом Мстиславовичем у 1199—1205 роках потужне державне утворення фактично розпадається.
Щоправда, молодий наступник галицько-волинського престолу дев’ятирічний Данило у вересні 1211 року був урочисто посаджений на княжий престол, хоч і ненадовго. 1213-го впливовий тамтешній боярин Владислав Кормильчич, очоливши черговий заколот місцевої знаті, перебрав владу в Галичині, а Данила відвезли до матері на Волинь. Після цього втрутився угорський володар Андраш ІІ, який добився того, аби у 1217 році на галицький престол коронували його п’ятирічного сина Кальмана, бо Кормильчич не мав права посідати цей трон як не син князя.
Тим часом у 1215-му, коли Данилові виповнилося 12 років, йому за допомогою родичів вдалося повернути князювання у Володимирі. Але щоб забрати всю батьківську власність, довелося боротися 15 років. У тому числі й у битві на Калці в 1223 році, звідки вдалося вирватися живим, незважаючи на поранення.
Галичем князь Данило зміг оволодіти тільки за третім разом у 1238 році, перемігши об’єднані сили тамтешнього боярства, угорських і польських феодалів. Волинські землі отримав Василько, хоч обидва князівства весь час існували як єдине ціле. Треба сказати, що брати завжди діяли в повній злагоді між собою, що дало їм можливість підпорядкувати собі всі втрачені уділи на Волині, Берестейщині й Галичині.
Підпорядкувавши 1238 року собі Київ, Данило Галицький також не переніс туди своєї столиці, залишаючись князювати в Галичі. В місті над Дніпром він доручає правити своєму воєводі Дмитру, якому якраз і випала роль організатора оборони Києва восени 1240 року, коли до нього підступила армія татарського воєначальника Батия. Сам же князь Данило, який під синьо-жовтими прапорами поспішав з військом на виручку Києва, вже під Звягелем дізнався про його падіння.
Зупинити навалу Батия в Данила Галицького не було сили, тому орда пройшла землями Галицько-Волинської держави на Захід, хоч при цьому була знекровлена. Коли ж Батий після походу «до останнього моря» несподівано повернувся на схід, Данило Галицький, незважаючи на могутній вплив татар, розпочинає відродження своєї держави. Насамперед він здійснює походи проти Литви й Польщі. В 1243 році захоплює Люблін і Люблінську землю. Коли 1245-го один з руських князів Ростислав вирушив проти Данила Галицького й обложив Ярослав, старший угорського допоміжного війська воєвода Филя сміявся з українських вояків, мовляв, «руси скорі до удару, але треба тільки витримати їх натиск, бо вони не витривалі на довгу битву».
Військо князя Данила тоді виграло битву, але сам він переконався в марноті сподівань на підтримку руських князів. Перебуваючи в надзвичайно великій скруті, Данило зустрічається з делегацією Папи Римського, яка обіцяє не тільки допомогу, а й корону. З огляду на це Данило посилає єпископа Петра Акеровича до Ліона, де відбувався Собор католицької церкви. Там посланник Данила Галицького одержує запевнення в підтримці, більше того, Папа Інокентій ІV погоджується організувати хрестовий похід проти татар.
Для того, щоб остаточно визначитися з майбутніми планами розбудови своєї держави, 1246 року Данило їде в столицю Золотої Орди, де дістає з рук Батия ярлик на князювання. Рятуючи Галицько-Волинську державу, її володар змушений був пройти процедуру приниження, про яку літопис згадує такими словами: «О, лиха та честь татарська! Данило Романович, великий князь, що володів з своїм братом Києвом, Володимиром, Галичем і іншими країнами, тепер сидить на колінах, зветься холопом, данини від нього домагаються, життя він не надіється, погрози мусить слухати...».
Але, повернувшись додому, він починає готуватися до боротьби з татарами, уклавши військові угоди з польськими князями та угорським королем. Водночас відбуваються пожвавлені дипломатичні відносини з Папою Римським, які підготують коронацію Данила Галицького королем Русі в грудні 1253 року. До речі, так називав Папа Гонорій усіх руських князів ще після поразки на Калці 1223 року, коли був дуже стривожений цим, а потім і Папа Григорій ІХ, закликаючи їх до єдності й переходу під верховенство Риму. Але саме з коронацією Данила Галицького поняття Галичини в Європі почало остаточно ототожнюватися з поняттям Русь, про що свідчила й спеціальна папська грамота.
Однак коронований в Дорогочині спеціальним послом Папи Інокентія ІV абатом Опізіо Данило так і не дочекався хрестового походу проти орди, який йому було обіцяно. Відтак не відбулося і переходу Русі на латинство, чого так добивався Рим.
Це змусило володаря Галицько-Волинської держави продовжувати самому укріплювати важливі населені пункти, будуючи численні оборонні споруди в усіх землях. При цьому Данило намагався спиратися на прихильні до його влади міські елементи, бо добре розумів, що розбудовуючи гради, він концентрує майстровитих людей, які наповнюють державну казну сталими надходженнями. Літопис зафіксував це на прикладі спорудження Холма: мовляв, Данило «почав зазивати захожих людей — німців і русь, чужоземців і ляхів; вони йшли день-у-день, ремісники і майстри всякі, що втікали від татар, сідельники, лучники, сагайдачники, ковалі заліза, міді й срібла, — і було життя, і наповнилися двори довкола города, поля і села».
Проте, коли в 1258—1259 роках провідник ординців Бурундай, який добирався до Литви, зажадав розібрати щойно збудовані фортечні укріплення, увівши татарську збройну силу для контролю за виконанням цієї вимоги, щоб уникнути війни з військами ординців, Данило Галицький змушений був власними руками зруйнувати фортифікації Володимира, Луцька, Крем’янця, Данилова і Львова, оскільки годі вже було сподіватися на допомогу Європи. Тільки після цього Орда вивела свої збройні відділи з руських земель. Так саме в епоху Данила Галицького була порятована і Європа, яка однак ні тоді, ні згодом не оцінила жертовності українства.
Як і колись великий київський князь Ярослав Мудрий, Данило Галицький намагався укладати вигідні міжнародні союзи з європейськими монархами шляхом укладення шлюбів своїх дітей. Так, він мав план укорінити свою династію на австрійському престолі, оженивши сина Романа зі спадкоємницею влади в тамтешньому князівстві Гертрудою. Однак коли Роман не зміг втриматися у Відні, то батько посадив його князювати в Литві.
У 1264 році Данило Романович помирає, не встигнувши остаточно закріпити основ державності на власних етнічних землях нашого народу, зокрема, в центральній частині нинішньої України, насамперед у Києві, який при ньому також не відродиться політичним центром незалежної країни.
За Данила Галицького зродиться такий новий феномен українства, як «татарські люди», тобто ті з провідної верстви нашого народу, які підуть на службу до загарбників, збираючи податки, виконуючи інші адміністративні функції, запрягаючи земляків у чужоземне ярмо. Ці «татарські люди» засіють на майбутнє зерна пушкарівщини, кочубеївщини — аж до сучасної п’ятої колони в Україні.
До певної міри Данилу Галицькому вдалося визначити вектор майбутнього державотворення на реально підконтрольних західноукраїнських теренах, яким ставало прагнення до зміцнення контактів із Заходом. У цьому руслі відтепер спрямовувалася реальна політика його спадкоємців. Утвердження держави відбувалося і через розвиток промислів і ремесел, для чого князь закликав на постійне поселення досвідчених майстрів з Німеччини.
Порятувавши Європу від навали орди шляхом неймовірних зусиль, вкрай виснажене Галицько-Волинське князівство продовжує боротьбу за своє виживання, намагаючись не втрачати самостійну роль у міжнародних відносинах. Син Данила Романовича Лев (1264—1301), який переніс столицю Галичини до Львова, домовившись із татарами, здійснив з ними спільні походи проти Польщі, Литви, Угорщини, приєднав до своїх володінь і Закарпаття. А в 1267 році українські землі на короткий час об’єдналися з Литвою, оскільки за укладеною ще Данилом Галицьким угодою після смерті її великого князя Мендовга престіл цієї молодої держави мав перейти до його зятя Шварна, сина правителя Галицько-Волинського князівства.
На Волині тим часом правив його дядько Василько, а потім син останнього Володимир (1270—1289), який в основному був зайнятий облаштуванням господарства, розвитком освіти. Про нього сказано в літописі, що «це був книжник великий і філософ, якого не було перед ним у всій землі, ані по ньому не буде». Хоч цей правитель Волині неохоче брав участь у війнах, але поряд з цим будував укріплені споруди. Зокрема, завдяки саме його зусиллям на північному кордоні постав такий міцно укріплений форпост, як Кам’янець-Литовський.
З усього видно, що після смерті Володимира його двоюрідний брат Лев узяв на себе управління знову об’єднаними князівствами. А після кончини останнього його син Юрій І (1301—1308 чи 1315) продовжував очолювати єдину Галицько-Волинську державу, прийнявши титул короля Русі. З одного боку, в перші роки свого правління він втратив Люблінську землю, але з другого, добився заснування окремої Галицької митрополії, оскільки київський митрополит перебрався до Суздаля, відтак власне українськими землями вже не опікувався. Грамота царгородського Патріарха про призначення ще одного митрополита для руських земель уточнювала, що цей ієрарх спеціально для «Малої Русі», бо того, що обслуговував Велику Русь, і далі іменували Митрополитом Київським і всієї Русі.
Правда, прибулий з Царгорода з титулом Митрополита Малої Русі грек Ніфонт через два роки помирає, а присланий на його місце галицьким митрополитом Петро вважав себе духовним провідником всієї Русі, тому опинився в Москві, де призвичаював православ’я до тамтешніх порядків.
Сини Юрія І Андрій і Лев ІІ (1308 чи 1315—1323), як і їхні предки Данило і Василько, знаходили повне порозуміння в управлінні державою. Як співправителі держави, титулувалися відповідно як «князь Галичини» та «князь Володимирії». Вони підписали мирні угоди з хрестоносцями, Литвою, Польщею, що дало можливість розвивати успішну торгівлю з цими країнами. Водночас уклали міжнародний союз із Німецьким орденом, який не тільки забезпечував розвиток торгівлі, а й убезпечував від територіальних посягань зростаючої в силі Литви. Також відіграли важливу для всієї Європи роль у боротьбі з татарами, в бою з якими й загинули. З цього приводу в листі до Папи Римського зазначалося, що вони були для Польщі, скажімо, «непереможним щитом проти жорстокого татарського народу».
Оскільки серед претендентів на звільнений престол не було жодного з-поміж князівського роду Рюриковичів, то місцеві бояри запросили на князювання племінника попередників Болеслава — сина їхньої сестри, яка вийшла заміж за польського князя. Приймаючи правління Галицько-Волинською державою, Болеслав Тройденович переходить з католицької віри у православ’я й надалі іменується Юрієм ІІ Тройденовичем з титулом «природженого князя і володаря Русі», осівши у Володимирі. Він прагнув у внутрішньому житті порядку, як і його легендарний предок Данило Галицький, піклувався про розвиток міст, надаючи їм магдебурзьке право й запрошуючи європейських майстрів і купців на постійне поселення.
У зовнішній політиці Юрій ІІ врегулював стосунки з Золотою Ордою і Великим князівством Литовським, здійснивши у 1337 році спільний з татарами похід на Люблін. Проте спільної відповіді Польщі й Угорщини на цей крок Юрій ІІ не зміг витримати, а тому змушений був підписати важку для Галицько-Волинської держави Вишеградську угоду про те, що після його смерті влада переходить польському королеві Казимиру ІІІ.
Чи не це й прискорило його загибель, бо галицькі бояри отруїли 7 квітня 1340 року останнього володаря Галицько-Волинської держави. Вони постійно закидали йому різні утиски й потурання католицькому духівництву, дорікаючи в можливому поверненні до латинства. Крім того, в роки правління Юрія ІІ зміцніла пролитовськи настроєна опозиція бояр, які орієнтувалися на зятя покійного Андрія Юрійовича Любарта — сина великого литовського князя Гедиміна. Відтак той і справді обійняв звільнений після смерті Юрія ІІ престол, охрестившись під іменем Дмитрія. Насправді ж влада його обмежувалася Волинню зі столицею в Луцьку.
Спершу в номінальному підпорядкуванні Любарта перебувала й Галичина, але на неї заявив претензії згідно з вищезгаданою Вишеградською угодою польський король Казимир ІІІ — через кілька днів після смерті Юрія-Болеслава він оволодів Львовом. Однак опір городян на чолі з боярином Дмитром Дедьком виявився таким потужним, що Казимир ІІІ змушений був залишити місто, вивозячи кованими возами величезну кількість кращих зразків українського мистецтва й інші багатства.
За підтримки татар повстання поширилося аж до Вісли, що змусило Казимира ІІІ визнати Дедька правителем Галичини, а того — формальне верховенство польського короля. Дедько, взявши собі титул «старости й управителя Руської землі», був фактичним розпорядником Галичини. Він провадив незалежну політику, для чого змушений був визнавати себе васалом трьох сусідніх володарів. Проте після смерті Дедька вже у 1344—1345 роках Казимир ІІІ зумів відвоювати Сяноцьку землю. І, не дотримуючись офіційно даної обіцянки шанувати права і звичаї українців, почав роздавати їхні землі чужинцям, призначав на місця своїх ставлеників. Крім Львова, старости польського короля з’явились у Галичі, Теребовлі, Перемишлі, Самборі, Холмській землі. А в 1349 році Казимир ІІІ захопив Львів, Белз, Холм, Берестя й Володимир, мотивуючи цей похід як хрестовий проти язичників-литовців і схизматиків-православних. Перед тим Литва остаточно приєднує до себе Волинь.
Таким чином, Галицько-Волинська держава фактично припиняє своє існування. І хоч через рік волинянам вдалося відвоювати Володимир, Берестейщину, Белзьку та Холмську землі, в наступних війнах 1365—1366 і 1376—1377 років Холм і Белз було знову втрачено. Цими останніми спробами зберегти власні землі закінчилась княжа доба в історії української держави. Вона була розділена між Польським королівством і Великим князівством Литовським. Відтепер долі руських князівств, що витворилися з Русі зі столицею в Києві, надовго розійшлися.
Якраз втрата Києва як столичного міста була чи не головною причиною поразки Галицько-Волинської держави. Бо всі її складові, що оформилися в єдину адміністративну одиницю і, врешті-решт, виокремилися як держава, відбувалися під державотворчим впливом саме Київської Русі, а князі-засновники Галицько-Волинської держави зберігали титул руських і саме такими їх бачили в Європі.
Не будучи тісно й постійно пов’язаними з таким важливим економічним і торговельним центром, як Київ, галицько-волинські князі втрачали й той духовний зв’язок з Наддніпрянщиною, котрим можна було зміцнювати політичний центр руських земель. Бо якби їхньою столицею і надалі залишався Київ, то не тікав би з нього митрополит грек Йосиф до Царгорода, а призначений на його місце Кирило ІІ — на північ. Як пізніше шукали там пристанища і призначені в Галицько-Волинську державу греки-митрополити.
Очевидно, тоді не знайшлося такого радника в галицько-волинських князів, який зумів би донести до їхньої свідомості неспростовну істину, висловлену нашим емігрантом О. Лащенком уже в роки Другої світової війни: без столиці в Києві «будемо пустоцвітом, вічними ізгоями, народом окаянним, Богом проклятим, без Столиці, скільки б не перемагали ми — не осягнемо останньої і найбільшої перемоги, яка ім’я нації запише в книгу вічної жизні; бо лише через перемогу можемо наповнити дійсність правдою, яка горить в нас!».
Але й за таких обставин мусимо визнати: півтораста років існування Галицько-Волинського князівства засвідчило про спроможність наших предків консолідуватися для творення власного самоврядування, яке визнавала Європа. І в цьому його роль як основного політичного центру всієї України після занепаду Києва була надзвичайно важливою. Саме Галицько-Волинське князівство підтримало ідею української державності на землях автохтонів-хліборобів, обороняючи їх від поневолення агресивними сусідами. Крім того, продовжуючи кращі традиції української національної культури, воно разом з тим забезпечило плідний вплив на неї західноєвропейських цивілізацій.
Тож без жодних застережень маємо право сказати: Галицько-Волинське князівство, в основі якого були українські за етнічним складом і керовані руськими князями регіони, є державним утворенням винятково нашого народу. Саме воно продовжило на півтора століття існування української державності, завершуючи її півтисячолітню княжу добу.
Володимир СЕРГІЙЧУК,
доктор історичних наук,
професор Київського національного університету
ім. Тараса Шевченка.
ДАЛІ БУДЕ.
