Наша країна продовжує перебувати у стані глибокої, всеохоплюючої кризи, жорсткого протистояння, яке загрожує поглибленням розколу в суспільстві, національній безпеці й навіть самому існуванню Української держави.
Події, які відбуваються в країні, є відображенням непримиренної боротьби за владу і конвертацію її у власність. Її більше десяти років ведуть між собою сили, що виражають інтереси різних груп одного і того ж класу — олігархічного капіталу. Тому говорити про революцію в класичному розумінні — як боротьбу за зміну суспільно-політичного ладу — немає підстав.
У цьому протиборстві опозиційні сили, які не змогли завоювати владу на минулих президентських і парламентських виборах, цинічно використовують обґрунтоване невдоволення широких мас своїм становищем, політикою і результатами діяльності нинішньої влади, безпрецедентним зниженням довіри в суспільстві до всіх гілок та інститутів влади і громадянського суспільства.
Під час дослідження, проведеного в червні минулого року Інститутом соціології Національної академії наук, довіру Президенту України висловили лише 10,9% його учасників (майже втричі менше, ніж три роки тому), Верховній Раді України — 4,6%, Кабінету Міністрів України — 8,1%, місцевим органам влади — 13,8%, органам міліції і прокуратури — 7,1%, політичним партіям — 6,6%, профспілкам — 15%.
Навряд чи є в когось сумніви, що якби опитування проводилось сьогодні, показники були б ще гірші. Такої тотальної недовіри і зневіри в українському суспільстві ніколи ще не було.
І це не випадково. Справи в країні, насамперед в економіці, катастрофічно погіршуються. Реальною є загроза дефолту. Небезпечно поглиблюється майнове розшарування. Чверть населення перебуває за офіційно встановленою, заниженою, межею бідності. Водночас купка олігархів навіть в умовах глибокої кризи багатіє. Фактично зруйновано систему соціальних гарантій.
Людей найбільше непокоять загроза втратити гарантовану роботу, підвищення цін, несвоєчасна виплата заробітної плати, пенсій, карколомне зростання вартості лік, медичних послуг, що робить їх практично недоступними для мільйонів громадян, погане опалення помешкань у зимовий період, безпрецедентна корумпованість, що, мов ракова пухлина, роз’їдає державний організм, неможливість знайти захист своїх законних прав у владних структурах, у тому числі, в судових органах.
Та не ці злободенні питання перебувають в центрі уваги тих, хто провокує і організує протестні акції. В їхніх деклараціях, як і в діях нинішньої влади, годі шукати відповіді на те, як вони збираються виводити країну з глибокої кризи, переводити вітчизняну економіку на якісно більш високий рівень, радикально змінювати її структуру, забезпечувати реальне поліпшення умов життя знедоленого народу.
Їх турбує одне — влада, і тільки влада: одних — як втримати, інших — як перебрати її на себе.
Сьогодні боротьба розгортається навколо питання про Конституцію України, про долю змін, внесених до неї Верховною Радою у 2004 році і скасованих після горезвісного рішення Конституційного Суду України від 2010 року, яким орган, покликаний стояти на охороні конституційної законності, остаточно скомпрометував себе Те, що відбувається, є яскравим підтвердженням того, що основні закони держави взагалі й закони, які стосуються виборчого права в представницькі установи, їх компетенції, виражають, як говорили класики, співвідношення сил у політичній, класовій боротьбі.
Надзвичайна гострота цього протистояння на нинішньому етапі визначається, принаймні, двома внутрішніми чинниками: обумовленою історичними обставинами відсутністю єдності в українському суспільстві з дуже важливих питань (ставлення до етапних подій в історії нашого народу, зміни суспільно-політичного ладу після перевороту 1991 року, зовнішньополітичного і цивілізаційного вибору України, мовних та інших питань), а також тим, що жодна з політичних сил, які протистоять одна одній, на парламентських виборах 2012 року не здобула переконливої перемоги, а це поставило, як ми бачимо, під загрозу дієздатність обраної на них Верховної Ради України.
В таких умовах особливо потрібні відповідальні, виважені підходи до вирішення державних питань, передусім тих, що визначатимуть долю нашої Вітчизни на десятиліття чи навіть віки, врахування думки всіх верств суспільства, знаходження таких рішень, які сприяли б пом’якшенню розходжень, консолідації, а не поглибленню розколу в ньому.
На жаль, таких, справді державницьких, підходів, політичної мудрості не доводиться спостерігати ні з боку нинішніх можновладців, ні від лідерів опозиції, для яких головне, повторюю, влада, влада за будь-яку ціну. Звідси небажання зарозумілої влади вислухати думку народу з принципових питань, врахувати висновки і пропозиції фахівців, науковців (як це було із ставленням до проекту Угоди про асоціацію і зону вільної торгівлі з Європейським Союзом, що з багатьох позицій є невигідною для нашої країни), прагнення опозиції, особливо її екстремістської, націонал-радикальної, по суті неонацистської частини, яка фактично визначає лінію поведінки опозиціонерів, нав’язати свою волю всьому суспільству, в тому числі, тим десяткам мільйонів громадян, які не сприймають її. На такому шляху врегулювати ситуацію неможливо. Конфлікт, може, й буде на якийсь час пригашений, але невдовзі спалахне ще з більшою руйнівною силою.
На жаль, саме в такому плані питання на нескінченних зустрічах представників влади і опозиції навіть не ставиться. Не доводиться говорити й про якусь послідовну, принципову позицію політиків. Взяти хоча б ситуацію навколо питання про «повернення до Конституції України в редакції 2004 року», за що нині з такою пристрастю виступає опозиція, в тому числі представники «Батьківщини», котрі тоді за неї не голосували.
Прізвища В. Ющенка, який в той час був ще народним депутатом України, серед тих, хто проголосував за внесення змін до Конституції, не було. Але через кілька днів він сказав журналістам: «Я даю вам слово, що голосував за політреформу, але не знаю, чому в роздруківці показано, що я не голосував... Це рішення у повній гармонії з позицією фракції...» ( Ще б пак: адже рішення про зміни до Конституції в пакеті з дозволом на проведення не передбаченого ні Конституцією, ні виборчим законом так званого «третього голосування» та зміною складу Центрвиборчкому у тодішній ситуації відкрило йому шлях до президентства, яке він так бездарно змарнував. І якщо внесення змін до Основного Закону Конституційний Суд визнав ухваленим з порушенням процедури, а відтак неконституційним, то, за елементарною логікою, таким само неконституційним слід вважати також рішення про «третє голосування» і поставити під сумнів легітимність і виборів, і перебування В. Ющенка на президентському посту. Чому про це ніхто не говорить?)
А ось що говорив В. Ющенко в 2007 році, коли вже обіймав президентську посаду: «Втручання в Основний Закон держави завело країну в тупик, створило загрозу українській демократії», що завдало «одного з найбільших ударів по державності в новітній українській історії». Відвести цю загрозу могла, на його думку, «тільки невідкладна конституційна реформа». Що вийшло з його конституційної затії, добре відомо.
А якою була позиція нинішніх заповзятих прихильників реформи 2004року? П. Порошенко, який тоді був членом політради «Нашої України—Народної самооборони» («НУНС»), в липні 2006 року стверджував, що «цей крок (зміна Конституції у 2004 році. — Г. К.) був потрібний, щоб революція закінчилась миром». Але це була «не реформа, це чушь собача». Повідомивши, що саме «НУНС» звернувся до Конституційного Суду з поданням про скасування політичної реформи, політик сказав, що «Конституційний Суд зобов’язаний скасувати політичну реформу», бо «саме в політичній реформі міститься головна проблема руйнації вертикалі влади».
Такої ж позиції дотримувався у грудні 2009 року й А. Яценюк, який був Головою Верховної Ради України. Здійснені в 2004 році політичні зміни він назвав «конституційною трагедією», свідченням того, що «з 1996 року в Україні народ не має ніякого відношення до управління своєю державою», а в 2004 році «країна повністю втратила керованість». В інтерв’ю одній із київських газет у грудні 2007 року А. Яценюк виступав за внесення змін до Конституції «через прийняття відповідних законів, які врегулюють правові прогалини, та через рішення Конституційного Суду».
То чи можна таким флюгерам довіряти керівництво державою? Адже заради того, щоб бути при владі, чи, може, точніше буде сказати — біля державної годівниці, вони готові сьогодні говорити одне, завтра — цілком протилежне, післязавтра — щось ще інше. Їхня позиція, як і раніше, підпорядкована одній меті — завоювати владу. Оскільки через вибори її реалізувати не вдається, опозиція явно налаштована досягти її неконституційним, насильницьким шляхом, тобто вчинивши державний переворот. Вона вміло користується тим, що влада фактично випустила зі своїх рук важелі управління державними справами, по суті, віддала опозиції інформаційний простір, що позбавило наших людей можливості одержувати неупереджену інформацію про перебіг подій.
Влада виявилася нездатною забезпечувати дотримання законів, виконання управлінських рішень на всій території країни, протистояти захопленню приміщень органів державної влади, громадських організацій, закладів культури, створенню паралельних органів, які претендують на владні структури, а також незаконних збройних формувань (загонів так званої «самооборони»), приборкати терористичні вилазки терористів і провокаторів. Користуючись тим, що влада, намагаючись «умиротворити» опозицію, здає їй позицію за позицією, радикальні сили в опозиції і поза нею (так званий «Правий сектор» та ін.) нахабніють, висувають дедалі нові вимоги, домагаючись повної капітуляції правлячого режиму. Й така загроза стає все реальнішою. Чим завершується політика «мюнхенізації» — з історії добре відомо. На жаль, схоже, що українська влада вчитися на уроках історії не налаштована.
У ці дні вирішуватиметься питання про Прем’єр-міністра і новий склад Кабінету Міністрів України. Нині Україні особливо потрібен уряд, здатний відновити законність і конституційний порядок у країні, радикально змінити ситуацію в економіці, відвернути загрозу дефолту, зберегти нормальні відносини і з Росією, і з Заходом. Це має бути уряд професіоналів, не зв’язаних з будь-якою олігархічною структурою, спроможних завдати нищівного удару по корупції. А якщо опозиції вдасться домогтися створення уряду тільки «із своїх», це означатиме перехід до націонал-радикалів усієї виконавчої влади. А за цим настане і захоплення законодавчої влади. Це буде трагедією для України, для нашого народу. Створення так званого «коаліційного уряду» тільки загальмує цей процес. Це мають усвідомлювати наші співвітчизники.
Ситуація ускладнюється дією зовнішнього чинника. Ця тема потребує окремого розгляду. Тут можна лише сказати, що Захід, виявляючи подвійні стандарти в політиці щодо України, фактично став на бік опозиції, вдаючись до неприхованого тиску на українську владу, посилюючи його. Жонглюючи гаслами «демократії», «свободи», «захисту прав людини», західні політики, державні діячі закривають очі на вкрай небезпечні дії екстремістських кіл української опозиції, прояви неонацизму, антисемітизму. Державні діячі, дипломати США та деяких інших країн дозволяють собі безцеремонно обговорювати, кого з українських політиків висувати чи не висувати на ті чи інші посади. Подібне нахабство стосовно нашої країни з боку згаданих діячів уже мало кого дивує. Але як громадянин, патріот своєї країни, як політик я не можу зрозуміти, чому на такі дії немає реакції з боку українського уряду, Міністерства закордонних справ. Як можна терпіти таке ставлення до України, як до якогось протекторату? Хто буде поважати таку державу? Багато що свідчить про небезпечну деградацію в діяльності зовнішньополітичного й деяких інших відомств Української держави. Це не може не викликати занепокоєння.
Ситуація дуже тривожна. Якщо влада й політики, що претендують на роль лідерів не тільки опозиції, а й усього суспільства, не схаменуться, не зроблять необхідних висновків, загроза національної катастрофи може стати реальністю. Допустити цього не можна.
Георгій КРЮЧКОВ, народний депутат України ІІІ—ІV скликань.
