Українська Центральна Рада проіснувала недовго, тож може здатися, що нічого тривалого створити не встигла. А що встигла — загинуло після поразки визвольних змагань. Але це не так. Дещо з тих років дожило до наших днів. От хоча б нинішній Львівський театр імені Марії Заньковецької, який цього року відзначає своє століття. А отже, цей театр — ровесник Української революції.

На знімках: Борис Мірус в юності та в одній із недавніх прем’єр.

Фото з архіву театру.

Колектив «заньківчан» з’явився на світ стараннями державного Комітету українського національного театру, який очолював В. Винниченко. Театр відкрився у Києві, потім став мандрівним, згодом осів у Запоріжжі, а в кінці Другої світової війни був переведений до Львова, де працює й досі.
Виходить, радянська влада поставила собі на службу культурну установу, створену її ідеологічними противниками? Мало того, довго вважалося, що цей колектив благополучно пережив період репресій 1930-х та пізніших років. Нинішній художній керівник театру Федір Стригун колись розмовляв із «першими» «заньківчанами», і ті завжди казали: «Ми пройшли сталінські репресії без втрат особового складу». Як згодом виявилося — це легенда, що не має нічого спільного із справжньою історією.
Якось серед літератури про «заньківчан» мою увагу привернули дві мемуарні згадки. Перша — спогади відомої актриси-«заньківчанки» Любові Каганової, записані Мирославою Оверчук та опубліковані в журналі «Театральна Бесіда». Тут ідеться про актрис першого покоління «заньківчан». Розповідаючи про одну із них, Тамару Колесник, авторка спогадів побіжно зауважує, що в неї зовсім не було родини. Бо її чоловіка, ще в Запоріжжі, якось «прийшли і забрали», більше вона про нього нічого не чула.
Як звали того чоловіка, ким він був і куди його «забрали»?
Страх перед системою був настільки сильний, що ні Тамара Колесник, ні навіть молодша за неї Любов Каганова не зважувались назвати речі своїми іменами, навіть за перших років української незалежності, коли НКВС-КДБ став називатися СБУ. І про те, що колись із театру «забирали людей», ще довго не говорили, а навпаки — усіляко замовчували.
А репресії проти «заньківчан» почалися не в роки терору 30-х, а ще раніше. В книжці «Талан. Марія Заньковецька: життя і творчість» опубліковано документ: прохання Марії Заньковецької та Олександра Корольчука, яке вони подали до НКВС ще у Києві 1923 року, про те, щоб органи випустили на поруки актора театру Євгена Захарчука (цей документ виявила співробітниця музею Людмила Томашпільська). Лиха доля не оминула Захарчука: він таки був розстріляний у дворі Лук’янівської в’язниці у Києві, але аж у 1937-му, коли ні Заньковецької, ні Корольчука вже не було в живих. Зрештою, навряд чи вони могли б у кривавому тридцять сьомому році зарадити ситуації!
Тільки у 2004 р. було видано щоденники видатного театрального художника Федора Нірода. З них постає моторошна картина розстрілу 1937-го в Запоріжжі молодого перспективного «заньківчанського» художника родом з Одеси — Владислава Чвалінського.
На сьогодні встановлено 37 імен репресованих «заньківчан». Серед них перший директор театру Максим Лебідь, актори Євген Захарчук, Лесь Олесь (справжні ім’я та прізвище Федір Погребний), Микола Богданович, Петро Колесник, Євген Золотаренко, Степан Зубко, Клавдія Даценко, Вікторія Янчук, режисери Андрій Ирій та Іван Крига, а також музиканти оркестру, хористи, реквізитори. Утиски стосувалися й самого колективу як такого. Театр імені Марії Заньковецької двічі незаконно позбавляли приміщення: у Києві (1923) та Дніпропетровську (1927). Були й спроби відібрати саму назву «заньківчани», а відтак і частину історії театру.
Припускаємо, що жертв може бути значно більше. Точніші відомості міг би дати партійний архів театрального колективу. На таку думку наводять спогади іншого репресованого актора — Бориса Міруса.
Його доля дуже цікава. Він служить на «заньківчанській» сцені вже 60 літ, зіграв понад 150 ролей, але звання народного артиста одержав аж у незалежній Україні. Бо мав «неблагонадійне» минуле. Молодий Мірус, випускник студії при театрі імені Заньковецької, був заарештований 1949 року «за націоналізм і за підготовку замаху на Хрущова». Отримав 10 літ таборів, опинився у Воркуті. До театру повернувся 1957-го. Йому вдалося, вже після ув’язнення, переписати імена 22 «заньківчан», які безслідно «щезли» в час сталінських репресій 40—50-х років. Ці імена актор назвав у книзі мемуарів.
Також Борис Михайлович люб’язно дозволив попрацювати у своєму особистому архіві. Окрім імен, він переписав кілька протоколів із партійного архіву театру. З них можна зрозуміти, як виник міф про те, що театр пережив радянські репресії «без втрат особового складу». Це робилося так: людей, які були заарештовані або просто «щезали», заднім числом виключали з колективу. Виходило, що на момент арешту людина не числилася в штаті театру! Отак і виходило, що «заньківчан» нібито оминули радянські репресії. На жаль, партійний архів колективу був знищений. Тож попереду ще велика робота із вивчення історії театру. Офіційно він відзначатиме своє століття восени. До ювілею у фойє театру буде розгорнута документальна виставка, один із розділів якої розповість про репресованих «заньківчан».

Львів.