Понад два з половиною року тривала боротьба за торжество і силу права проти дій адміністрації Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана (КНЕУ), пов’язаних із незаконним звільненням з посади декана юридичного факультету Віталія Опришка (на знімку). Ця ситуація неодноразово висвітлювалась у різних ЗМІ (у деяких газетах, зокрема і нашій, окремих програмах телебачення). Для того щоб перемогти в ній, Віталію Федоровичу довелося пройти понад 10 судових процесів. У результаті — його поновлено на раніше обійманій ним посаді з виплатою зарплати за вимушений прогул та заподіяної йому моральної шкоди. Юридичній спільноті В. Опришко відомий, крім всього, як знаний вчений, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, заслужений діяч науки і техніки України, автор понад 300 публікацій наукового характеру з проблем вітчизняного та міжнародного права, навчально-методичних розробок. Під його керівництвом захищено 34 докторські та кандидатські дисертації.

 

 

— Віталію Федоровичу, «Голос України» давно співпрацює з юридичним факультетом КНЕУ, який ви створювали та очолювали довгі роки. Достатньо згадати про те, що спільно з вами на базі редакції було створено одну з перших в Україні юридичну клініку, де студенти юрфаку разом з викладачами та працівниками нашого юридичного відділу безплатно надавали юридичну допомогу не лише читачам «Голосу України», а й усім, хто цього потребував. «Голос України» став базою для проходження практики студентами — випускниками факультету. Багато хто з них сьогодні успішні адвокати, керівники державних органів та власники приватних фірм. Саме тому ваше звільнення з посади декана факультету для нас було дивним і незрозумілим, тим більше що трудовий колектив факультету при обранні декана проголосував за вашу кандидатуру. Сьогодні ви задоволені остаточною ухвалою касаційного суду, яка була  прийнята 14 грудня 2016 року і якою ваше звільнення визнано незаконним?
— Безперечно. Мене можна зрозуміти не лише як учасника судових процесів, а як людину і громадянина, який зміг довести, незважаючи на певні перешкоди і протидії, що все-таки в нашій державі може діяти сила права, а не право сили, як у багатьох випадках спостерігається в наших органах державної влади і, особливо, судової.
Річ не в тім, що я хочу чи не хочу продовжити працювати на посаді декана, а в тому, що мені як людині, громадянину і, безперечно, юристу необхідно було довести незаконність дій адміністрації КНЕУ і, що надзвичайно важливо для мене, захистити свою честь і гідність, а також і колективу, рішення якого про моє обрання на посаду декана Вченою радою та керівництвом університету було проігноровано.


— Нерідко суди, порушуючи норми матеріального і процесуального права, приймають незаконні рішення. А у вашій ситуації таке було?
— Було. І не один раз. Яскравим прикладом цього може бути прийняття рішення Апеляційним судом міста Києва 19 липня 2016 року, який, порушуючи чинні норми права, задовольнив апеляційну скаргу КНЕУ, а рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 28 грудня 2015-го — скасував. На це рішення я написав і подав до касаційного суду скаргу, уявіть собі, в обсязі понад 20 сторінок, в якій вказав на чисельні та грубі порушення цим судом норм матеріального і процесуального права. І не дивно, що касаційний суд, скасовуючи зазначене рішення апеляційного суду, наголосив на тому, що «судове рішення апеляційного суду не може вважатися законним і обґрунтованим і відповідно до положення ст. 339 ЦПК України підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції». Я думаю, цей приклад може бути предметом розгляду Вищої кваліфікаційної комісії суддів і Вищої Ради правосуддя. До речі, слід зазначити, що КНЕУ, незважаючи на те, що ухвала касаційного суду оскарженню не підлягає, подав заяву до Верховного Суду України, в якій просив за надуманими обставинами скасувати зазначену ухвалу касаційної інстанції та залишити в силі рішення апеляційного суду. Верховний Суд України, розглянувши цю заяву, відмовив у допуску до провадження цієї справи за відсутності підстав.
Далі була скарга КНЕУ про заново відкриті обставини у справі, яких, по суті, не було виявлено, у зв’язку з чим суд відмовив у її задоволенні.
Інший приклад. По одному із рішень Шевченківського суду міста Києва, яке на основі ухвали апеляційного суду міста Києва набрало законної сили, касаційний суд своєю ухвалою скасував її і спрямував справу до суду першої інстанції на новий розгляд. У серпні 2016 року Шевченківський суд вкотре приймає рішення: визнати незаконним і скасувати ухвалу Вченої ради КНЕУ про обрання іншої людини деканом юридичного факультету, але всупереч законодавству і логіці здорового глузду, незважаючи на те, що саме на основі цієї ухвали я був звільнений з цієї посади, суд не визнав моє звільнення незаконним.


— У чому виявилась недосконалість окремих галузевих норм права у вашій справі?
— Окремі норми трудового права, які регулюють трудові правовідносини, захищають права їх учасників. Так, у статті 235 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП України) закріплено положення про те, що в разі звільнення працівника без законної підстави він повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Враховуючи зміст цієї статті, у своєму позові я в одній із своїх вимог просив суд визнати незаконним і скасувати наказ про моє звільнення. Я виходив з того, що стаття передбачає прийняття наступного рішення про моє поновлення цим же судом. Суд задовольнив мою вимогу, але не поновив на роботі, посилаючись на те, що такої вимоги в моєму позові не було. Але, на мій погляд, виходячи із змісту статті 235, вона і не повинна бути у позовній заяві. Ця стаття не передбачає наявність такої вимоги у позовній заяві, а зобов’язує суд, який розглядає трудовий спір, поновити працівника на попередній роботі. Я був вимушений подати новий позов про поновлення мене на роботі, який був задоволений судом.
У статті 40 КЗпП України, яка містить положення про розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, в її пункті 6 зазначається, що трудовий договір може бути розірваний у разі поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу. Водночас у цій статті далі зазначається, що не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його непрацездатності, а також у період перебування працівника у відпустці. Відповідно до ухвали Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 28 грудня 2015-го залишено в силі. Саме цим рішенням я повинен бути негайно поновлений на посаді декана. Державна виконавча служба Шевченківського району міста Києва відкрила відповідне виконавче провадження з забезпечення виконання зазначеного рішення суду. Проте негайного поновлення так і не відбулося, і я був поновлений лише 29 травня 2017 року, майже через шість місяців. Тож було проігноровано конституційне положення про те, що судове рішення ухвалюється судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України.
Крім того, стаття 367 Цивільного процесуального кодексу України містить положення про те, що суд допускає негайне виконання рішення у ряді категорій справ, зокрема і тих, що стосуються поновлення на роботі незаконно звільненого працівника. У цьому разі не потрібно чекати, поки рішення набере законної сили. Невиконання в цій ситуації судового рішення створює для винних у цьому підстави щодо притягнення їх до юридичної відповідальності, встановленої законом, зокрема і кримінальної (ст. 382 Кримінального кодексу України).


— Які причини ігнорування конституційних положень та норм галузевого законодавства у цій ситуації?
— На мій погляд, тут декілька причин. Це недосконалість, як уже зазначалось, змісту статті 40 КЗпП України, яка вимагає негайного поновлення незаконно звільненого працівника. Водночас у ній міститься положення, відповідно до якого не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його непрацездатності, а також у період перебування працівника у відпустці. Саме цим і скористався нинішній ректор КНЕУ при вирішенні питання щодо мого негайного поновлення і вирішення інших, пов’язаних із ним, питань. Так, у день прийняття ухвали касаційним судом щодо вирішення питання про моє поновлення він санкціонував відпустку незаконно обраного декана юрфаку, яка під час відпустки ще й оформила лікарняний. Формально звільнити незаконного декана не можна. Але після цього вона неодноразово виходила на роботу. Державною виконавчою службою (ДВС) було відкрито виконавче провадження. Проте ректор не поспішав її звільняти. Намагання поставити можливість реалізації судових рішень у залежність від іншої особи, на мою думку, є зловживання ректором КНЕУ своїм службовим становищем. До того ж він, як здається, з метою створення умов неможливості поновлення мене на посаді, через Вчену раду КНЕУ проводить рішення, а потім видає відповідний наказ про ліквідацію юридичного факультету, скорочення посади декана і створення юридичного інституту, який повинен очолювати директор.
Я вважаю, що все це стало можливим завдяки бездіяльності з боку відповідальних працівників ДВС Шевченківського району міста Києва. Між іншим, на прес-конференції ще 8 грудня 2014 року «Правозахисники: невиконання рішень судів в Україні стало національною традицією» приводились статистичні дані про те, що Україною не виконуються 95 відсотків рішень Європейського Суду та приблизно 70 відсотків національних судів. Найбільше до Європейського Суду надходить скарг, що стосуються саме виконання судових рішень.
І лише під тиском Міністерства юстиції України, окремих народних депутатів України, завдяки моєму особистому завзяттю вдалося добитися поновлення посади декана юридичного факультету і мене на ній.
Тож твердження юристів про те, що головне — не отримати на вашу користь законного рішення суду, а забезпечити його виконання, стає, на мій погляд, реальною аксіомою нашого життя.


— Що необхідно зробити для того, щоб ситуація з забезпечення виконання судових рішень у корені змінилась?
— Я думаю, що виконання судового рішення є кінцевою стадією судового захисту прав, свобод та інтересів громадян і не лише. Нині, розв’язуючи проблеми судової реформи дер-жавних виконавців потрібно повернути до системи органів судової влади, де вони перебували раніше. Поєднання зусиль судів і судових виконавців є запорукою більш ефективного виконання рішень, які є результатом судового процесу. Вирішення питання у такий спосіб, на мою думку, значно розвантажить Міністерство юстиції і розширить його можливості для впливу на інші сфери своєї діяльності.
— Дякую за інтерв’ю.


Сергій ДЕМСЬКИЙ.