ПОЧАТОК У № 110.
Хрещення — ментальний вибір Київської Русі
Пам’ятник київській рівноапостольній княгині Ользі та просвітителям Кирилу і Мефодію на Михайлівській площі у столиці.
Подією світового значення стало для Київської держави (про історичні і церковні спекуляції щодо підміни понять «Русь» і «Росія» ми ще поговоримо) хрещення київського князя Володимира та його народу. За літописом син Святослава Хороброго вокняжився на берегах Дніпра 980 року. Розпочавши реформування язичницьких культів, уряд Володимира вів інтенсивні пошуки найбільш оптимальної релігійної структури, яка б відповідала місцевим традиціям та інтересам держави.
— Про «вибір вірувань» ідеться в «Повісті минулих літ» під 986 роком, — каже доктор церковно-історичних наук, проректор з наукової роботи Київської православної богословської академії протоієрей Віталій Клос. — Тоді до Києва прибули сповідники «віри магометанської» з Волзької Болгарії, іудеї Хазарії та католики з Римської церкви. Володимир вислухав промови послів та усім їм відмовив, аргументувавши своє рішення. Зокрема, італійцям звелів повертати назад, «бо предки наші сього не прийняли».
За іншими свідченнями літописців, київський князь скликав бояр і старійшин на нараду, де було вирішено вивчити переваги і недоліки наявних у світі віросповідань. І сказали бояри Володимирові: «Якби віра грецька не була б добра й істинна, то баба твоя Ольга не прийняла б тієї віри, а була вона жінка вельми мудра». Отже, літопис каже про те, що княгиня Ольга була християнкою.
— Відомо про п’ять хрещень наших земель, — продовжує протоієрей Віталій Клос. — Як і про те, що в перших Вселенських Соборах брали участь скіфські та готські єпископи, а на наших теренах досить довго в той час існували єпархії Скіфська, Готська, Херсонська, що перебували під владою Константинопольського патріарха.
Про наші землі та про людей (скіфів і сарматів) як про тих, що прийняли Христа, знаходимо свідчення у Священному Писанні, а саме у книзі Діянь та посланнях апостолів.
«Повідомляють нам про це Тертуліан (бл. 160—220 рр.), св. Афанасій Олександрійський (бл. 300—373), св. Епіфаній, єпископ Констанський (бл. 314—367), святитель Іоан Золотоустий (бл. 347—407), Євсевій Ієронім (330—420), блж. Феодорит Кирський (390—457)», — зазначає митрополит Епіфаній (Думенко).
— Перші зерна Євангельського вчення було кинуто на схилах Дніпра апостолом Андрієм, коли він мовив: «І просіяє над цими горами благодать Божа», — каже протоієрей Віталій Клос. — Митрополит Сильвестр Косів (роки життя бл. 1600—1657) у своєму «Патерику» хрестителями Русі називає рівноапостольних братів Кирила і Мефодія (коли вони прибули в Крим, то там знайшли Євангеліє, писане руською, тобто староукраїнською мовою. — Авт.), князя Оскольда, рівноапостольну княгиню Ольгу. Хрещення за Оскольда, що відбулося у 860-х роках, визнає весь світ, а свідчення про нього збереглися у Візантійських, Римських, арабських хроніках. Згадував про нього і патріарх Фотій.
В епоху київських князів Оскольда і Діра на початку ІX століття зароджуються принципи політичної, економічної та християнсько-релігійної єдності, на основі яких київські правителі намагалися об’єднати територію від Дону до Карпат в єдину державу. Російський історик О. Шахматов вважав, що давньоукраїнська ранньохристиянська держава, витворена Оскольдом з центром у Києві, є першим християнським утворенням слов’ян-українців. Про це свідчать візантійські джерела, основу яких становлять «Договори Руси з Візантією», «Послання патріарха Фотія від 860 року», праця Костянтина Багрянородного «Про управління імперією», «Історія Льва Диякона».
За науковими висновками сучасних дослідників М. Брайчевського та П. Кононенка, що підтримують вірогідність існування «Літопису Оскольда», в його епоху існувала Київська митрополія, до якої входили три єпископії: Чернігівська, Переяславська та Тмутараканська.
Християнкою була і княгиня Ольга, дружина князя Ігоря, що помер 945 року. Де і як вона охрестилася, достеменно не відомо. У літописі знаходимо дані про поїздку Ольги в Царгород, до царя Константина; той дивувався її красі й розуму і захотів оженитися з нею. «Але Ольга забажала спочатку охреститися і щоб хрещеним батьком її був саме Константин, — пише митрополит Іларіон (Огієнко). — І патріарх охрестив її. Коли ж цар наполягав, щоб таки одружитися з Ольгою, та насмішкувато відповіла йому: «Чи ж закон християнський дозволяє батькові одружитися з донькою?». На що той відповів: «Переклюкала мя еси, Ольго...».
Про хрещення київської княгині Ольги в Царгороді пишуть й інші літописці — грецькі та західні, щоправда, називаючи інші дати. Утім, деякі історики церкви схиляються до думки, що княгиня хрестилася в Києві, де «було вже досить ґрунту для цього». І посилаються на Константина Порфирородного, який написав книгу «Про звичаї і церемонії Візантійського двору», де докладно розповідає, як приймав у себе Ольгу, та жодним словом не згадує про її хрещення в Царгороді. Мало того, він описує приїзд княгині Ольги, як уже охрещеної — з нею прибув священик Григорій.
«Розпочавшись на землях українських, може, десь ще у вік апостольський, християнство безперервно було тут аж до часу Володимирового» — зазначає Іван Огієнко.
988 року князь Володимир Великий, прийнявши віру в Корсуні, скличе люд київський на другий Йордан — Дніпро і масово охрестить його. Тим самим покладе початок офіційному хрещенню Руси-України. В історичній і церковній літературі досить детально описано, як це відбулося.
— Для константинопольських імператорів Василія ІІ і Костянтина VІІІ, під якими через заколоти та чужоземне нашестя захитався трон, 80-ті роки X століття були складні, — каже кандидат історичних наук Раїса Іванченко. — У цей момент спільником і опорою Візантії могла стати лише країна Русів. Тож у 987-му розпочалися переговори імператорського двору про надання Києвом військової допомоги. Князь Володимир, зорієнтувавшись у міжнародній обстановці, зажадав руки принцеси Анни, проти чого категорично заперечував Василій ІІ. Тоді правитель Руси прийшов у межі візантійської імперії, у Крим, і обложив Херсонес, за літописом Корсунь, і пригрозив, що піде на Константинополь. Не бажаючи виходити заміж за поганина, Анна поставила вимогу Володимиру, щоб той охрестився.
Утім, князь, якому у спадок від Святослава дісталася виснажена походами й війнами держава, добре розумів, що має в її зміцненні опертися на міцні духовні основи. До того ж навколишній світ уже був християнським.
Після прийняття Києвом хрещення на його землях розпочинається будівництво храмів, з’являються перші школи, запроваджується книжна освіта, карбується золота і срібна монети (срібних з іменем Володимира відомо кілька сотень).
Заганяли у віру вогнем і мечем
Віра є потужним ідейним і націєтворчим чинником. Тому вона — предмет наукових фальсифікацій, спрямованих, зокрема, на маніпулювання національною свідомістю українців, яких віками намагалися підкорити і знищити. Незважаючи на те, що саме Київ зі своїми давніми святинями — Михайлівським Золотоверхим (989), Софією Київською (1011), Києво-Печерською лаврою (1051), Видубицьким монастирем (1070) та іншими храмами й монастирями є свідком християнізації Руси-України і розповсюдження звідси віри на схід і північ, в богослужбових книгах УПЦ Московського патріархату українська територія — це Росія, і події, що тут відбувалися, — російська історія. Микола Гарда, науковий співробітник НДІ богослов’я, філософії та аналітики Карпатського університету імені Августина Волошина зазначає: «Київські святі князі, святі печерські Антоній і Феодосій та інші діячі Середньовіччя наших земель іменуються «російськими», наші пращури, народ давньоруський — «народ россійскій», наша земля — «земля россійская». І додає: «Очевидно, що сучасна Росія з її імперськими амбіціями — без Русі не має ні дати народження, ні ідентифікації».
Отже, знову повернемося в часи Київської Русі, щоб усе-таки зрозуміти, що ж то була за держава і який народ у ній проживав. Такі відомі, авторитетні вчені, як В. Хвойка, Л. Нідерле, М. Брайчевський, стверджували, що Київська Русь не була початком державності України, а стала наслідком розвитку країни за часів антів, а це ІV—VІ століття н. е. У середині ІX століття ця держава була добре зорганізована та мала сильну армію. Інакше Оскольд і Дір не напали б на Константинополь, під який привели 200 руських кораблів. І саме в той час, коли імператора з військом не було в місті — отже, добре працювала їхня розвідка. Свідчення про це залишив візантійський патріарх Фотій, який розповів, що захистити місто, окрім Богородиці, було нікому, тож вона здійняла на морі бурю і потопила кораблі русичів. Фотій каже, що саме під враженням цього Оскольд і хрестився у 860-х роках, а з ним багато воїнів київських. Отже, наші предки в часи Київської Русі звалися «русичі». Про це пише й автор «Слова о полку Ігоревім»: «І се русичі — Даждь Божі внуці...».
А ким у ті далекі часи були ті, хто перейняв, переінакшивши на свій лад, це ймення — «русичі»? По відповідь звернемося до преподобного Нестора-літописця. Переповідаючи легенду про заснування трьома братами Києва, він пише: «А по сих братах почав їхній рід держати княжіння в полян. А в древлян було своє, а дреговичі мали своє, а словени — своє в Новгороді, а другі сиділи на Полоті, котрі полочани. От сих же є і кривичі, що сидять у верхів’ях Двіни і Дніпра; також сіверяни... На Білім озері сидить весь, на Ростові-озері — меря... А по Оці-ріці — мурома. І чемериси окремий народ, і мордва окремий народ. Бо се тільки слов’янський народ на Русі: поляни, древляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани,.. а потім же волиняни. А се — інші народи, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, чемериси, мордва, перм, ям, литва, зимигола, ліб. Ці мають свою мову...».
«Навіть Володимиро-Суздальське князівство, що стало основою Московського царства, ніколи не мало свого єдиного етнічного кореня, бо завжди було заселене народами, які нічого спільного із слов’янами не мали», — зазначає Галина Могильницька, авторка відомої монографії «Хроніка великого ошуканства». І додає: «Як із муроми, мері, весі, чуді чи єрзі могли витворитися «русскіє люді», які нічогісінько не знають про цих своїх предків — їхній фольклор, обрядовість, звичаї, прадавні вірування, світоглядні уявлення, і скільки жорстоких зусиль треба було затратити російській імперії, щоб начисто витруїти в народу навіть згадку про ці свої пракорені, — це таємниця російської історії». Відгомін їхньої історії чується хіба що в кокошниках і піснях із специфічними вигукуваннями під балалайку.
У новгородському літописі від 1149 року читаємо: «Іде єпископ Ніфонт із Новгорода в Русь», під роком 1165-м — «Ходи ігумен Юрьєвський в Русь, в Києвград». Ці й інші схожі записи, а їх багато, свідчать про існування Київської Русі, проте ніхто ніколи не писав про Русь Московську. Її на історичній мапі просто не було. Та й про серцевину майбутніх територій імперії — Ростово-Суздальсько-Владимирські землі російський історик В. Ключевський писав: «Это была страна, лежащая вне коренной Руси, и в XІ веке она была более чужеродной, нежели русской страной. Населяли ее мурома, меря, весь...». Тобто народи зі своїми звичаями і віруваннями.
— Якщо кияни радо прийняли християнство, то північні терени йому довго противилися, — зазначає протоієрей Віталій Клос. — Щоб через два роки після Києва охрестити Новгород, дядькові князя Володимира по матері Добрині і тисяцькому Путяті довелося спалити місто, а річки загатити тілами незгодних. По тому в Новгороді казали: «Добриня хрестить вогнем, а Путята мечем». Антихристиянські заколоти зафіксовано і в інших містах нинішньої Росії. Так у Суздалі у 1024 році вибухнуло повстання проти нової релігії, у тому ж році знову повстав Новгород.
Єпископи на теренах нинішньої Росії не могли вільно проповідувати, їх проганяли та вбивали. Володимир до Новгорода послав єпископа Федора, за ним єпископа Іларіона, які змушені були через загрозу життю втікати з міста. І тільки третій єпископ Леонтій з києво-печерських ченців (помер 1077 р.) охрестив таки ростовців, і то малих дітей, за що його там мало не розтерзали, бо з дорослими не міг нічого вдіяти. В «Истории русской церкви» (М. 1870) Михайло Толстой подає відомості про те, що частина новгородських земель була охрещена лише у 1227 році, мордовські племена — у середині XІV століття, племена на Ладозі, Іжорі — ще пізніше.
Світлана ЧОРНА.
Фото автора.
Науковий консультант —
доктор церковно-історичних наук,
проректор з наукової роботи
Київської православної богословської академії
протоієрей Віталій Клос.
ДАЛІ БУДЕ.
