Росія гостро потребує переосмислення своєї ролі в історії й покаяння за скоєне не лише в Україні, б’ють на сполох самі російські історики. І більшість світлих умів зійшлися на думці, що «простий росіянин» повинен мати для початку хоча б почуття сорому. Хоча досі дивують творчі громадяни, приміром, з Москви, які гастролюють по окупованих територіях і не проти завдати ракетного удару по «братньому» народу. Але водночас вважають нормальним приїхати в Україну й показати зі сцени «посмішку Іуди». «Чому в українців така ненависть до росіян?», — дивується мама-вчителька, котра благословила свого нащадка вбивати українців. Та тому що Божі заповіді і право казати правду для всіх однакові й усі відповідальні за свої вчинки. І не треба бути «я — ніхто у світі орди», щоб це зрозуміти.
Дмитро ТРАВІН (професор Європейського університету в Санкт-Петербурзі):
— Конкуренція міфів
Що найбільше справило на мене враження в Києві, то це вулиця Героїв Небесної Сотні. Вона являє собою символічний елемент формування українського народу. Помиляються люди, котрі думають, що такого народу немає, і все, що нині відбувається, є лише підступи злісних заокеанських сил. Але помиляються й ті, хто думає, начебто будь-який народ існує споконвіків, і йому треба лише домогтися в якийсь момент незалежності. Істина — посередині. Як сказав у XІX столітті один великий італійський мислитель одразу після об’єднання своєї країни, «Італію ми створили, тепер нам треба створити італійців».
У багатьох українців національна самосвідомість формувалася довгі роки, але багато інших плелися у хвості цього процесу. Україна, як і Італія, створювалася з різних частин із різною історичною долею. Жителі одних регіонів не мислили себе без незалежної України. Інші могли спокійно жити в СРСР, зберігаючи свою українську ідентичність. Треті почувалися, швидше, росіянами, ніж українцями. Така аморфна маса може довго існувати десь між імперією й на-цією, присвячуючи щоденні думи добуванню хліба насущного, а не будівництву держави. Прискорення державного й національного будівництва відбувається часто в тому разі, коли з’являється зовнішній ворог, і людина повинна визначитися, з якого боку барикад вона перебуває.
В Україні під впливом кримської й донбаської історій процес формування нації різко активізувався. Байдужих стало менше. Суспільство гуртується й перетворюється на народ. Коли-небудь історики, хоч як це парадоксально, відзначать ключову роль Путіна, котрий прийняв рішення протиставити Росію київській владі, і тим самим стимулював українське суспільство згуртуватися навколо цієї влади й навколо таких символів, як Небесна Сотня або Голодомор.
Формально національна історія повинна вибудовуватися із самого початку, і свого часу радянським людям пояснювали, що Богдан Хмельницький возз’єднав Україну з Росією, а далі наше братерство лише зміцнювалося. Сьогодні в Україні логіка інша. День нинішній розділив народи, і під нинішні реалії формується інша історія. Ключовими фігурами в ній є гетьман Петро Сагайдачний, який воював із Москвою, гетьман Іван Мазепа, котрий «зрадив» Петра, гетьман Пилип Орлик, якого українці вважають автором першої в Європі Конституції, професор Михайло Грушевський, який науково обґрунтовував особість українців серед слов’ян. І, нарешті, націоналіст Степан Бандера, котрий боровся за цю особість на практиці.
З такою історією можна погоджуватися чи ні. Але затребуваність її залежатиме не від того, що вирішать учені. Науку в таких питаннях не запитують. Важливіше, чи захоче народ уважати своєю «сепаратистську» історію від Сагайдачного до Бандери чи «імперську» історію від Богдана Хмельницького до Леоніда Брежнєва.
Надія ВАЛУЄВА (із Махачкали, Дагестан, громадська активістка, НКО Magnіtsky Act Іnіtіatіve, бізнес-аналітик):
— Після 70 років радянського режиму, після зусиль радянської імперії викорінити національну ідентичність, позбавити український народ мови, культури, фольклору, історії, викорінити право народу самим обирати уряд і переформатувати українців у радянських людей українці вкотре підтверджують — ці спроби імперії зла не увінчалися успіхом. Український народ зумів відновити свою незалежність в 91-му, відстояти право самим обирати владу в 2004-му і 2014-му. Революція Гідності для патріотів Росії — це натхнення й приклад того, як потрібно чинити з безвідповідальною злочинною владою. «Разом і до кінця» — ліберали й націоналісти, гуцули та євреї разом, під одним синьо-жовтим прапором, із тризубом, під гімн України, давали черговий бій спадщині радянської імперії, щоб мати шанс разом увійти в співдружність європейських народів. Путін, як спадкоємець радянської імперії й носій радянських архетипів, звичайно, не міг змиритися з тим, що Україна йде з-під його впливу. Незаконне захоплення Криму й спроба зробити те саме на Донбасі, в Одесі, Харкові, Маріуполі — не що інше, як помста українцям за те, що ослухалися царя, і спроба повернути контроль над тим, що він уважає своїм. На жаль, Небесної Сотні, Майдану виявилося недостатньо для остаточної перемоги над імперією зла, а Росія збільшила свій борг перед Україною, що вже включає сталінські репресії й Голодомор, на 10 тисяч загиблих на Донбасі. Ми віримо в успішне майбутнє України не просто тому, що любимо волелюб-ний дух українського народу. Ми бачимо, як можуть об’єднуватися українці заради спільної справи. В Америці ми познайомилися з Unіted Help Ukraіne, волонтерською організацією, що збирає кошти
для допомоги бійцям АТО.
Ми познайомилися з органі-зацією Разом, U.S.-Ukraіne Foundatіon, UCCA та іншими україно-американськими організаціями, які беруть участь у допомозі Україні. А в самій Україні таких організацій і активістів ще більше. І в цьому сила українців — у здатності працювати разом, незважаючи на суперечки, розбіжності, різні мови. Ця здатність зробила Європу сильною й успішною, і це те, що повинно допомогти українцям побудувати успішну й процвітаючу державу. Слава Україні! Героям слава!
Альона РИКАЛІНА (із Владимирської області, адміністратор готельного бізнесу, кухар і пекар):
— Я переживала за український Майдан. Думала: а чи готове суспільство підтримати? Потім перші жертви... Шок! Я живу у провінції, але їжджу на роботу в Москву. Дорогою з роботи почула пісню про «фашистів в Україні». Не витримала і зробила зауваження: якщо самі живете, як раби, то майте повагу до тих, хто хоче нормального життя. Попутники мовчали... Потім почалася війна на сході України. Їду в електричці, заходять двоє здорових хлопців збирати підписи за те, щоб увести російську армію в Україну, де, мовляв, безчинствують «фашисти». Запитую: чи давно наша країна стала виправдовувати сепаратизм? Один із жалісливих «активістів» пояснив: там (в Україні, тобто) наші хлопці... гинуть. То нехай, кажу, збирають речі ті, хто ще живий, і валять додому. Ще не навоювалися в Афгані, Чечні, Грузії, Сирії?.. З усього вагона не підписали «путін уведи війська» тільки троє.
А мій син сказав: піти війною на Україну — це все одно, що підняти руку на матір. Як зрадити мати? Пам’ятаю, як у коледжі його вчителька (!) історії теж заводила пластинку «про фашистів». І якось на загальних зборах вона підняла його перед усіма й почала виховувати в дусі «патріотизму». Однокласники, знаючи його, шепотіли: Серього, мовчи тільки...
А коли в 2015 році разбомбили лікарню у Вуглегірську, я розплакалася: будь проклятий «русский мир»! Я плакала від безсилля щось змінити... Співробітниця в цей час розповідала, як її знайомий записався в танкісти й заробив 250 тисяч. Потім додому — на відпочинок, і знову на війну в чужу країну вбивати «братів». Запитую: чи просто прийти в чужий дім і почати вбивати? Сам не боїться бути вбитим? Ви не повірите, але мені стали... заперечувати! Адже, на їхню думку, якщо не виживе — гроші в сім’ї залишаться! Господи, як це страшно й підло...
Я вчилася кілька років у Маріуполі. Моя мама — росіянка з Якутії, живе в Чернігівській області. Вона віруюча, і її день починається молитвою про здоров’я українських захисників і за мир у країні. Я щороку відвідую Київ. І точно знаю: в Україні немає фашистів. А є люди, які люблять свою країну і хочуть миру! Але не російського! І українці гідні свободи й незалежності. А тут, у Росії, живуть мої діти й онучка. Я перестала спілкуватися з багатьма друзями із простої причини — вони за Путіна. Це гірко і сумно. Але в мене з’явилися соратники, нові знайомі — чудові вільні люди. Вони люблять і підтримують Україну.
Хочу побажати українцям миру! Щоб не гинули мирні люди, щоб живі були її захисники. Бажаю пишатися своєю вільною країною. Українці, ви повинні знати: є серед громадян Росії ті, хто не мовчав і підтримує Вас за контрактом серця. Одно слово, зброєю, вчинками... Найбільше у світі я хочу миру в Україні!
Юрій СОЛОШЕНКО (Липецьк, медичний психолог):
— У 1917 році більшовики, що захопили владу, дозволили вбивати і грабувати, і мій народ почув заклик — було знищено мільйони людей. У 1937 році маніяк Сталін оголосив боротьбу з ворогами народу, і мій народ знову відгукнувся — почав «стукати» один на одного, і знову було знищено мільйони. У 2014 році «стерх» оголосив війну «українській хунті», і мій народ миттєво відгукнувся й почав убивати українців, як до цього в 2008 році вбивав грузинів. Уже вбито десятки тисяч ні за понюх тютюну. І це лише початок. Уже готові оголосити війну усьому світу, перетворити США на ядерний попіл. Мій народ — це збіговисько вбивць. Принаймні ті 86 відсотків, які підтримують усі ці нескінченні бойні. Моторола в кожному співвітчизнику інкогніто сидить і чекає своєї години. Важко жити серед убивць...
Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
