Дорогі друзі, ми одержали від вас відповіді на запитання сьомого туру нашого конкурсу. Пропонуємо вважати цей тур останнім. Зрештою, сім — число щасливе. Та й певні нагальні клопоти вимагають такого рішення: що ближче до ювілею, то більше накопичується матеріалів, які потрібно опублікувати. А ще ж треба підготувати спеціальний випуск, присвячений підсумкам конкурсу і розповідям про тих, хто брав у ньому участь.
Отже, відповіді на запитання сьомого туру. Перше з них стосувалося Феодосії Кошиць. Йдеться про одну з найсвітліших і водночас найдраматичніших любовних історій поета. Здається несправедливим, що цей сюжет серед дослідників менш популярний, ніж сюжет з Ликерою.
Федосія Кошиць (Тодося) — донька сільського священика Григорія Кошиця, у якого колись (1827 року) наймитував Тарас у Кирилівці.
Після багаторічної розлуки з батьківщиною Шевченко приїхав на Україну й завітав до отця Григорія, свого колишнього хазяїна. Федосії тоді було сімнадцять. Тарас бачив своє майбутнє оптимістичним, збирався вступати на службу до Київського університету і вирішив одружитися. Тодося відповіла взаємністю. Наймит отця Григорія Жорновський згадував:
«...гарна була баришня. Частенько мені приходилося бути свідком, як вони зустрічались і щиро розмовляли в гаї... І часами цілі ночі просиджували вони в обіймах під своєю калиною та, слухаючи соловейків, дивились у вічі один одному».
Але осінь 1845 року стала для закоханих фатальною. Батьки Федосії були проти такого зятя (нехай і колишній, а все-таки наймит). Спершу закоханих спробували розлучити хитрощами. Дізнавшись, що Тараса Шевченка запрошено бути хрещеним батьком дитини селянина Прокопа Демченка, вирішили, що хрещеною буде Тодося. Її батьки сподівалися, що дочка не знає, що кумові й кумі за звичаєм не можна одружуватися. Однак Тодося здогадалася, взяла дитину Демченків, пішла з нею до іншого попа й охрестила її з іншим кумом. Згодом Тарас заслав сватів — і отримав відмову від старого Кошиця. Поет хотів навіть викрасти Тодосю й одружитися з нею в іншому селі, проте дівчина не наважилася на втечу з дому.
Доля Федосії склалася драматично. Заміж вона не вийшла. Жила при батьках, а потім у брата Олексія, котрий згодом замінив батька на посаді настоятеля Кирилівської церкви. 1872 року Федосію призначили просфорницею при храмі. Переказують, що вона збожеволіла від горя. Померла 1884 року.
До речі, давній рід Кошиців відомий в Україні та світі передусім завдяки правнуку вищезгаданого Григорія Кошиця — Олександру Кошицю (1875—1944 рр.), знаменитому композиторові й хоровому диригентові.
Як пише нам Галина Самоненко з Чернігівщини, після невдалого сватання 1845 року поет пережив надзвичайне душевне і творче напруження: «Великий льох», «Наймичка», «Кавказ», «І мертвим, і живим...» — ось далеко не повний перелік тогочасного творчого доробку Кобзаря. Проте емоційний стан поета розкривається у двох непомітних поезіях — «Не завидуй багатому...» та «Не женися на багатій...», написаних в один день. На думку дослідниці Зої Шевченко, ці твори передають переживання Тараса після невдалої спроби одружитися.
Імені дочки Кошиця ми не зустрінемо ні в «Щоденнику», ні в листах, ні в творах Шевченка, хоча, очевидно, він її не забував і написаний в Кос-Аралі вірш «Якби зострілися ми знову...» цілком імовірно адресовано саме Федосії. Зустріч колишніх закоханих ще раз відбулася після повернення Шевченка в Україну. Служниця розповідала:
«Плакали обоє, як малі діти, і довго-довго розмовляли. А на його питання, як вона жила, Федосія відповіла віршем із «Кобзаря»: «Ой, одна я, одна, як билиночка в полі...»
Власне, й інші учасники конкурсу дотримуються в загальних рисах цього сюжету. Щоправда, Трохим Кольвах з Полтавщини пише: «Якби я був шевченкознавцем, то відстоював би версію, що вірш «Якби зострілися ми знову...» таки присвячено Ганні Закревській, а не Федосії Кошиць».
Друге завдання сьомого туру конкурсу: хто міг бути прототипом героя роману Л. Толстого «Війна і мир» Андрія Болконського і водночас добрим знайомим Тараса Шевченка?
Більшість конкурсантів вважають, що це — князь Микола Григорович Рєпнін-Волконський (1777—1845 рр.) — видатний російський державний і військовий діяч епохи наполеонівських війн, учасник Вітчизняної війни 1812 року, управитель Саксонського королівства (1813—1814 рр.), член Державної Думи, військовий губернатор Лівобережної України (Полтавська та Чернігівська губернії, 1816—1834 рр.).
У романі «Війна і мир» Лев Толстой описав, зокрема, бій 1805 року під Аустерліцем і знамениту сцену зустрічі пораненого Андрія Болконського та Наполеона. Микола Рєпнін у тому бою теж був тяжко поранений. А ще, як і князь Андрій, він бачив Наполеона після бою. Князь Рєпнін потрапив у полон, згодом Наполеон відправив його до Олександра І з пропозицією розпочати переговори. Наполеон також пропонував звільнити Рєпніна з полону, якщо той назавжди залишить діючу армію. Князь відмовився. 1812 року Рєпнін командував дивізією, його за хоробрість нагороджено орденом Святого Георгія і золотою шпагою, прикрашеною алмазами.
Вийшовши у відставку, повернувся на батьківщину. Восени 1816 року сімейство Рєпніних переїхало в Полтаву. На посаді генерал-губернатора Малоросії Микола Григорович служив майже двадцять літ. Саме він призначив директором театру в Полтаві автора «Енеїди» І. Котляревського, був ініціатором викупу з кріпацтва великого актора М. Щепкіна. З розумінням ставився до декабристів. Мав славу «опального» князя. З 1842 року жив у своєму маєтку в Яготині (Пирятинський повіт Полтавської губернії, нині — райцентр Київської області), де в 1843 році познайомився з Т. Шевченком. Тараса попросили написати копії портрета князя (на знімку), що був створений швейцарським художником Горнунгом. Одна з копій нині зберігається в Музеї Шевченка в Києві, ще одна — в Ермітажі. Крім того, Шевченко писав портрети дітей Василя Миколайовича Рєпніна — Варвари та Миколи.
Дружина М. Рєпніна-Волконського — Варвара Олексіївна (1778—1864 рр.) — внучка останнього гетьмана України Кирила Розумовського. Вона клопотала перед своїм родичем, міністром народної освіти Уваровим, щоб Шевченко дістав посаду вчителя малювання при Київському університеті.
А дочка Рєпніних, княжна Варвара Миколаївна (1808—1891 рр.), відома нам історією своїх нерозділених почуттів до Шевченка.
Уперше поет був у Рєпніних у Яготині у червні 1843-го, де з перервами жив до 10 січня 1844 року. Навідувався й пізніше.
Отже, прототип князя Болконського і добрий знайомий Шевченка — князь Рєпнін? Такої думки дотримуються, зокрема, наші читачі Галина Самоненко, Марина Хава з Черкащини, Ніна Таран з Херсонщини, Трохим Кольвах з Полтавщини, Олександра Соловей з Київщини. Вони не наполягають на цій версії надто категорично, адже сам Толстой казав, що у князя Андрія не було єдиного прототипа. І все-таки нам здається привабливим саме цей варіант. Хоча б через те, що Толстой у своєму романі для чогось зводить разом на полі Аустерліцької битви і реального князя Рєпніна, і вигаданого князя Андрія. Сучасний дослідник Володимир Панченко вважає, що Толстой таким чином залишив своєрідну підказку: ніби і герой, і його прототип у якийсь момент подивилися один на одного!
Але деякі наші читачі пропонують кілька інших версій. Одна з них така: прототипом князя Андрія був рідний брат М. Г. Рєпніна — Сергій Григорович Волконський, декабрист, керівник одного з центрів Південного товариства. Після поразки повстання його заарештували і заслали на каторгу в Сибір. З Шевченком він і справді бачився, щоправда, лише раз. Прибічники цієї версії — Семен Каменєв з Харкова, Алім Чохленко з Білої Церкви, Олексій Кулібаба із Зінькова на Полтавщині, Микола Паньків з Надвірної на Івано-Франківщині, Олег Павленко з Чернігівщини (він виходить з того, що Шевченкові армійська офіцерська братія була антипатична, за винятком небагатьох — зокрема, Якова де Бальмена і того ж Сергія Волконського).
Називають (як-от Анатолій Лисенко з Черкащини) і ім’я князя Володимира Голіцина, якого Шевченко добре знав і з яким Толстой служив у Криму. Думка цікава, але ж цей князь не був учасником наполеонівських війн. А Віра Пухніченко з Теофіполя на Хмельниччині називає навіть ім’я графа Федора Петровича Толстого. Так, він знався з Шевченком — але не воював з Наполеоном.
Утім, ні в кого з нас немає монополії на істину, всі версії цінні, тим паче — здобуті самостійно, часом у несприятливих умовах, у відриві від Інтернету та добрих бібліотек.
Отже, ненадовго прощаємося. Попереду в нас — урочисте підбиття підсумків конкурсу та нагородження переможців. Бажаємо усім вам добра і надії в ці тривожні для України дні.