Доки на сході нашої країни тривають воєнні дії, політики на різних майданчиках міжнародного та локального значення намагаються знайти шляхи врегулювання конфлікту. Зокрема, у Верховній Раді зареєстровано низку законопроектів, які стосуються налагодження життя на Донбасі в різних його сферах. Народні депутати виступають, наприклад, з ініціативою врегулювати процедуру проходження контрольно-пропускних пунктів, посилити захист осіб, постраждалих унаслідок бойових дій, пропонують відшкодовувати збитки, яких населення зазнало через те, що поруч із ними рвуться гранати. Зареєстровано також кілька варіантів більш об’ємного закону про тимчасово окуповану Російською Федерацією територію України. Всі ці законопроекти торкаються різних сфер діяльності, а відтак очікують розгляду в різних парламентських комітетах — від того, який займається питаннями національної безпеки та оборони, до Комітету з питань сім’ї молоді та спорту. А деякі законодавчі ініціативи набувають гучного розголосу ще до того, як їх офіційно зареєструють у Верховній Раді. Як от резонансний проект закону про особливості державної політики з відновлення державного суверенітету над тимчасово окупованими територіями.
При аналізі документів, спрямованих на покращення життя людей, які не з власної волі опинилися на не підконтрольній Україні території, складається враження, що законодавці в якийсь момент вирішили «взятися за це питання». Однак з розглядом у сесійній залі поки що не склалося.
Серед найактивніших поборників за права людей, які проживають на тимчасово окупованих територіях, народний депутат від фракції «Самопоміч» Наталія Веселова (на знімку). Донецьк — її рідне місто, тож і проблеми, з якими там стикаються наші співвітчизники, не чужі. До більшості законопроектів, які так чи інакше стосуються покращення життя на Донбасі, вона подавала свої альтернативні варіанти. Чим зумовлена така активність? Наша розмова з народним депутатом дасть відповідь на це питання.
— Наталіє Василівно, чи можливо, на вашу думку, виправити все, що відбувається на Донбасі?
— Якщо дослідити й проаналізувати досвід наших найближчих сусідів — Грузії та Молдови, можна зрозуміти, що Україна не унікальна в своїй ситуації. Ми отримали те, до чого Російська Федерація готувалася більше десятка років. Готувалася досить успішно — відпрацьовувала свою тактику, виправляла помилки, яких припустилася в Молдові та Грузії, в інших країнах, де влаштовувала подібні конфліктні ситуації.
На будь-які законодавчі ініціативи я реагую не на емоціях, а з огляду на те, до чого це може призвести в майбутньому. Оглядаюся на ті ж конфлікти в Придністров’ї, Абхазії чи Осетії. Усі вони мають риси, схожі з конфліктом на Донбасі чи в Криму.
Але в нас є одна суттєва відмінність — відсутність міжетнічного конфлікту. Я часто спілкуюся з людьми, які живуть на непідконтрольній території. Вони вважають себе українцями і чекають, коли Україна забере їх до себе. Не кажу про людей, які є маргіналами і вірять у якусь пропаганду, в те, що вони володарі свого життя і можуть щось вирішувати в своїй псевдореспубліці. Люди, які здорово мислять, розуміють — без України в них немає майбутнього. Саме тому багато батьків до останнього не відмовлялися від україномовного навчання дітей в школах. Їх змушували писати заяви про переведення на російськомовне навчання, але вони не робили цього, хоч розуміли, які страшні можуть бути наслідки.
Хочу сказати, що люди з непідконтрольних територій, мабуть, навіть більше лояльні до нашої держави, ніж держава до них. Тому вважаю, що моя місія бути місточком між непідконтрольними та підконтрольними Україні територіями Донбасу. Сюди я намагаюся доносити ті настрої і сподівання, які є в людей, а туди — інформацію про те, що країна поверне свою територію і підтримуватиме людей.
Мені часто телефонують наші співвітчизники зі сходу, коли вони в теле- чи радіоефірі чують якісь слова про себе від перших осіб держави. Для них важливо, коли, наприклад, Президент на параді один абзац своєї промови присвятить мешканцям окупованих територій. Для цих людей такі речі цінніші, мабуть, за гроші чи навіть за припинення вогню. Їм не хочеться, щоб їх забували.
— Що для них необхідно зробити першочергово?
— Мешканці окупованих територій не припиняють своїх соціальних зв’язків. Дуже багато людей щодня переміщуються через лінію розмежування. Причини різні. Хтось їде по пенсію, інші шукають зустрічі з родичами чи друзями, є ті, хто намагається влаштуватися на роботу або винайняти житло для переїзду. Більшість тих, хто живе за лінією розмежування, не відмовляються від свого українського паспорта і намагаються якось легалізувати своє становище. Вони хочуть жити в правовому полі України.
Країна не має сама обрубувати ці соціально-економічні зв’язки, необхідно їх зберігати. Якщо це вдасться зробити, нам легше буде повертати землі під свій контроль. Ми вже бачили, як повернулися Слов’янськ, Височанськ, Краматорськ. Так, ці міста менший період були в окупації, аніж Донецьк чи Луганськ. Але повірте, і для їх повернення до України знадобиться дуже небагато часу.
— Що знаєте про законопроект, який стосується реінтеграції Донбасу?
— На жаль, нині мало відомо про цей документ. Особисто я дізналася про його існування з повідомлення Ірини Геращенко в Facebook. Звідти ж отримала інформацію про те, що до роботи на текстом долучилися всі фракції, крім «Самопомочі». Тому дуже хотіла б також подати свої пропозиції, бо для мене важливо висловити думку з приводу того, як та чи інша норма вплине на життя людей на окупованих територіях.
Хочу сказати: такий документ — потужний сигнал для тих, хто проживає на сході. Ці люди уважно спостерігають за всім, що робиться у країні. З розмов із ними я розумію, що їх більше цікавить позитив, який тут відбувається, аніж негатив. Люди шукають хоча б якусь надію на повернення. І такий законопроект для них є надважливим. Водночас це тривожний дзвіночок для колаборантів.
— Законопроектів, які стосуються життя Донбасу, в парламенті зареєстровано чимало. Чому вони не потрапляють на розгляд у сесійну залу?
— Першою ластівкою став законопроект «Самопомочі» про окуповані території. Він був дуже радикальним, і вже існує кілька його варіантів. Кожен наступний пом’якшує попередній, але все одно залишається ще дуже багато позицій, які можуть зашкодити нашим співвітчизникам. Зашкодити людям, які з тих чи інших причин проживають на окупованій території. Україні доведеться відповідати в міжнародних судах за те, що вона позбавляє прав своїх громадян.
Змушена була подати і свої зауваження, щоб висловити позицію до певних таких положень. Хоча б виступити проти того, щоб проводити державний кордон по лінії розмежування. Вважаю, ми не маємо права відмовлятися від своїх територій і утискати своїх людей у їх конституційних правах. Але я навіть не маю надії, що ці документи дійдуть до зали засідань. Вони всі некомплексні. І мій, у тому числі, адже було дуже мало часу, щоб його підготувати.
Надія СМІЯН.
