16 липня минає 27 років з часу ухвалення важливого політичного і правового документа — Декларації про державний суверенітет України. Відтоді в літописі нашої країни розпочалася нова сторінка, новий відлік часу — епоха утвердження України як самостійної та незалежної держави. Згадати ті історичні події ми попросили народного депутата Анатолія Матвієнка, котрий у 1990 році ще у складі першого скликання Верховної Ради брав безпосередню участь в ухваленні Декларації.
Депутат О. Коцюба, голова профільної постійної Комісії ВР УРСР з питань законодавства і законності та автор одного з альтернативних проектів Декларації, переконує колег-депутатів.
Фото з книжки «Декларація про державний суверенітет України. Історія прийняття, документи, свідчення».
Народний депутат Анатолій Матвієнко.
Фото Олександра КЛИМЕНКА (з архіву «Голосу України»).
— Анатолію Сергійовичу, ви були безпосереднім учасником тих подій, тож поділіться з нашими читачами тим, як народжувалася Декларація про державний суверенітет України.
— Перше скликання Верховної Ради формувалося з комуністичної більшості та національно-патріотичної меншості, яка представляла Народних рух. Тоді була дуже складна ситуація із правами опозиції, оскільки ми мали парламентську республіку, а найголовнішою була Президія Верховної Ради. Однак тодішній глава парламенту Володимир Івашко вчинив дуже мудро, надавши керівництво у понад третині комітетів опозиції. До того ж Комуністична партія втрачала своїх прихильників, а національно свідома частина парламенту зуміла вплинути на зміну ментальності та настроїв комуністів. Дебати були непрості: що важливіше — Україна чи Радянський Союз. Тоді йшлося про новий союзний договір, який пропонував Президент СРСР Михайло Горбачов. Щоб не увійти в новий союз, націонал-комуністи, до яких я належав, і рухівське національно-патріотичне середовище ініціювали написання проекту Декларації про державний суверенітет України. Цей документ дав кожному з політиків базу: що таке Україна, яка вона і якими засадничими принципами має керуватися наша політика.
Безперечно, про незалежність тоді лише мріяли, розуміли, що цей процес довгий. Мабуть, більшість людей була зорієнтована на те, що ми не оберемо федерацію, хоча Радянський Союз був унітарною державою, а погодимося на конфедерацію з дуже розширеними правами всіх республік і, зокрема, України. Це й була мета Декларації. Але, як виявилося, вона стала доброю основою для проголошення в 1991 році незалежності України.
— Наскільки важко було досягти компромісу?
— Дискусії були дуже складними. Відчуття розвалу Радянського Союзу, можливо, не декларувалося, але витало в повітрі. Саме це спонукало до прийняття Декларації. Я був формальним членом Комуністичної партії, хоча вже не входив до депутатської групи «За Радянську Україну» і почав створювати свою партію — «Трудовий конгрес України». Тоді прихильники Народного руху ставилися до нас досить зневажливо, але коли я вийшов із парламенту після голосування за Декларацію, то вперше отримав квіти від представників націонал-патріотичного мітингу, який відбувався біля стін парламенту. Це були проривні речі. Декларація — достатньо сміливий документ. Практично жоден її пункт не заперечує Конституцію, яку ухвалили згодом. Крім одного: що з отриманням громадянства України зберігалося громадянство СРСР.
— Скільки було проектів декларацій?
— Спочатку було внесено декілька альтернативних документів, але згодом у профільному комітеті опрацьовувався один варіант, до якого вносилося дуже багато поправок. Загалом тоді були дуже серйозні дебати, незрівнянні з нинішніми, щодо прийняття документа у другому читанні.
— Які положення Декларації об’єднали сесійну залу?
— Насамперед те, що ми визнали верховенство своїх законів і кордонів, окреслили наше суверенне право, задекларували створення інститутів держави, включаючи Національний банк. Загалом було визначено, що у сфері економіки, політики, культури Україна керуватиметься виключно національними інтересами та нікому не підпорядковуватиметься. Це фактично об’єднало народних депутатів.
— А що можете назвати недоліками цього документа?
— Сьогодні ми бачимо, що недоліком Декларації є позаблоковість нашої держави. Тоді наша позаблоковість була вимушеною, але тепер цей факт став використовуватися задля певного шантажу.
— Чи не створює це конституційно-правових колізій, наприклад, у контексті ухвалення закону щодо курсу України на членство в НАТО?
— Декларація була політичним документом, на основі якого розроблялася Конституція. У законі щодо зовнішньополітичного курсу України йдеться про намір. Там не написано, що це гарантовано. Тому відповідний закон не суперечить Декларації.
— Наскільки цей документ актуальний нині?
— Він буде актуальним завжди, адже проголошення незалежності заклала Декларація. Це був головний аргумент, чому ми приречені проголосити незалежність. Ми були послідовні, інакше було б значно більше проблем із проголошенням незалежності.
Декларація — це як алгоритм думання. І він був правильним: верховенство права, соборність, незалежність. Уже тоді заклали перспективу. Якби не було Декларації, рухалися б значно повільніше.
— На вашу думку, ухвалення Декларації було свідомим рішенням Верховної Ради першого скликання?
— Безперечно, свідомим. Ми розуміли, що Україна є потужною державою. На жаль, ми досі не спромоглися розпорядитися цими потугами через різні причини. Але вважаю, це було правильне рішення, потужний крок, який, можливо, і прискорив розвал Радянського Союзу. Україна показала, що має стратегічну мету.
Сергій МЕЛЬНИК.
