У Києві на базі Національного інституту хірургії та трансплантології імені О.О. Шалімова відбувся дводенний симпозіум «Трансплантація органів і регенеративна медицина». У ньому взяли активну участь зарубіжні фахівці, що виступили з яскравими лекціями з найрізноплановіших проблем трансплантології. Чималий інтерес, зокрема, викликали, доповіді професора університету Акденіз (Туреччина) Омера Озкана — одного з небагатьох у світі хірургів, що володіють технологіями повного пересадження обличчя, кінцівок і матки, а також керівника підрозділу трансплантації органів Стенфордського університету (Каліфорнія, США) Вальдо Кацепциона, які поділилися з колегами своїми знаннями й досвідом. Про, проблематику та її прикладні аспекти, що їх обговорювали на зустрічі, кореспондент «Голосу України» розмовляє c першим заступником директора інституту з наукової та організаційної роботи, доктором медичних наук Михайлом КОСТИЛЬОВИМ (на знімку).
— Михайле Володимировичу, зрозуміла річ трансплантація серця, печінки, нирок — у сучасній медицині вона дуже популярна. А наскільки поширені пересадки кінцівок, обличчя? У нас, принаймні, про це практично не кажуть...
— Такі операції в принципі виконуються відносно рідко — першу успішну трансплантацію кисті було виконано у Франції 1998 року й, незважаючи на те, що кількість успішних, у тому числі й подвійних, пересадок зростає з кожним роком (найбільш яскравим прикладом зазвичай слугує пацієнт з Австрії, котрий після двосторонньої трансплантації рук не тільки повернувся на службу в поліцію, а й навчився гри на фортепіано), їх загальне число за 20 років, що минули, ледь перевалило за сотню. Проте для українських хірургів вони нині стали особливо актуальні. І для пацієнтів також. Спричинено це колосальним сплеском числа ампутацій у результаті бойових травм унаслідок бойових дій на сході України, адже вроджені захворювання подібного роду, коли необхідна така трансплантація, трапляються доволі рідко. (До речі, розвиненість цього напряму саме в Туреччині навряд чи випадкова — в країні давно жевріє міжнаціональний конфлікт на південному сході, загострилися й міжконфесійні релігійні суперечності). Отож професор Омер Озкан представив дуже цікаві доповіді із трансплантації кінцівок і з пересадки матки. Він навіть висловив готовність на анатомічному матеріалі продемонструвати нашим фахівцям технологію пересадки людського обличчя.
Доволі потужний десант прибув до нас в Україну зі Стенфордського університету. Вальдо Кацепцион прочитав одразу кілька лекцій. Дитяча трансплантологія, в якій він досяг серйозних успіхів, — окрема дуже важлива складова загальної трансплантології, що потребує найвищої кваліфікації фахівців. Це пов’язано з тим, що донорами, як правило, виступають дорослі, органи яких за розмірами більше дитячих. Є й свої особливості як анестезіологічного забезпечення, так і ведення післяопераційного періоду.
— Вони тільки демонстрували свої знання й навички чи щось дивилися й у нас, зокрема у вашому інституті?
— Дивилися. І показово те, що в Україну вони їхали зі свого роду гуманітарною місією, уявляючи собі низькорівневу медицину, до того ж виснажену війною й розрухою. Але були приємно здивовані виконанням у нашому інституті серйозних оперативних втручань на потоці і з гарними результатами. Зокрема, масивних резекцій печінки, трансплантацій печінки від живого донора — адже особливості нашого законодавства зробили пріоритетним напрямом трансплантацію органів від живих родинних донорів. Зауважу, що пересадку трупного органа в технічному плані зробити значно легше, ніж від живого донора. Виконуємо ми й «різногрупні» трансплантації нирок. Зазвичай потрібна певна сумісність тканин донора та реципієнта, що визначається за різними параметрами, зокрема за групою крові. Отож нині ми вже робимо пересадки, коли в донора та реципієнта вони різні. Загалом з 2007 року й досі в інституті щорічно виконується та само кількість операцій — приблизно 7500—8000, левова частка — високого рівня складності. Багато які з них, можна сказати, ексклюзивно інститутські. Водночас нам виділяється приблизно та само сума коштів, однак купівельна спроможність цієї суми помітно відрізняється: якщо в 2007 році нам виділяли з бюджету кошти обсягом 78 відсотків від потреби, то нині реальна цифра — 12 відсотків. Проте нам поки що вдається зберегти стабільність основних показників роботи. Як вдається? За рахунок пацієнтів, родичів, спонсорів, благодійних організацій, просто небайдужих людей.
— Ви зачепили недосконалість нашого законодавства, що утруднює розвиток трупної трансплантації. Виходить, що ми приречені у трансплантології тупцювати на місці, не маючи щодо неї сприятливого закону?
— Так, трансплантація — це така сфера, що передбачає особливу відповідальність хірурга — він повинен діяти у правовому полі. Пам’ятаєте сумну історію «чорних трансплантологів», коли повідомлення про їхній арешт по всіх каналах відтіснило на другий план відео гаранта з лопатою, котрий особисто брав участь у гасінні пожежі в Криму? Ми дотепер відмитися не можемо. І саме тому в нас на кілька років стався провал із трансплантацією. Бо якщо взяти, наприклад, 2004—2005 роки, то в нас тоді була найдинамічніша в СНД трансплантаційна команда і найвражаючі результати. Скажімо, білоруси приїжджали до нас навчатися, а тепер ми відстаємо від них, і, дай Боже, в найближчій перспективі це відставання надолужити. Водночас не можна все валити на закон — є країни, де кількість трансплантацій за презумпції незгоди не менше, ніж у країнах, де діє презумпція згоди. Справа зовсім не в законі. Доти, поки в Україні люди віритимуть, що когось можуть упіймати в підворітті й розібрати, вибачите, «на запчастині», жоден закон (і навіть із презумпцією згоди) кількості пересадок не збільшить. Ситуація зміниться тоді, коли в суспільстві сформується стійка думка, що лікарі — це люди гуманної професії, а не безпринципні рвачі, вони покликані допомагати людям і просто нездатні їм шкодити. Взагалі, нам необхідно повернути довіру суспільства до представників усіх професій — і до медиків, і до поліцейських, і до торговельних працівників. Просто всі повинні, нарешті, зрозуміти свою місію й чесно виконувати свої обов’язки. І ще один важливий момент — розуміння значущості цього напряму медицини на високому, навіть на найвищому державному рівні. Адже зліт білоруської трансплантології — це багато в чому організаційне досягнення, обумовлене тим, що лідер країни поставив завдання й доручив забезпечити його виконання. І все — ніяких див, ентузіасти є завжди, а за державної підтримки вони здатні в короткі терміни домогтися вражаючих результатів. І в нас є люди, які хочуть і можуть цим займатися, та й підготувати їх у достатній кількості теж нескладно. Тільки так проблема зникне.
— І все-таки, чи сподіваються хірурги, що закон незабаром буде прийнято?
— Не може кланова розрізненість у сучасному суспільстві зберігатися довго. Вірю, що це зміниться, та й якийсь закон незабаром буде прийнято. Водночас я реаліст і розумію: якщо завтра в Україні з’явиться найбездоганніший закон, до трансплантаційного вибуху він не призведе. Тому що для цього необхідно ще мати хоча б матеріальне забезпечення. Трансплантація — дорога операція. Адже якщо сьогодні держава пересадок не фінансує, то пацієнтові необхідно зібрати за допомогою якихось організацій, знайомих, родичів або шляхом продажу свого кревного майна кілька сотень тисяч гривень. Приймемо завтра закон, але де взяти такі гроші? Ми зосередили увагу на трансплантації, начебто в нас у медицині й у країні це найгостріше питання. У нас скрізь багато проблем. І розв’язувати їх нам усім разом.
Бесіду вів Віктор КОЛОМАК.
Київ.
ТИМ ЧАСОМ
Вісім місяців тому всю державу облетіла інформація про те, що тридцятирічній жительці села Сонячне, що під Кропивницьким, Людмилі Філяренко другій в Україні імплантували штучне серце. І от нова, не менш шокуюча, але радісна новина: штучне серце жінці замінюють донорським. Донором для Людмили став 48-річний білорус, який помер від черепно-мозкової травми. Про це написала на своїй сторінці у Фейсбуці журналістка Ірина Заславець.
В операційній РНПЦ.
Фото зі сторінки Ірини Заславець у Фейсбуці.
«...Опівночі Люда сповіщає: операції бути. І ми мчимо без зупинок, з благаннями до прикордонників пропустити нас швидше. І — встигаємо! За вісім годин, схвильовані, ми вже сидимо в її палаті. Поряд Паша Дорошко — перший українець зі штучним шлуночком, він теж чекає «свого» серця. У Люди тремтять руки, із Пашею вони не спали всю ніч — хвилювалися. Паша жартує, мовляв, скоріше б уже «колегу» забрали на ту операцію, бо від її нервового тремтіння рук і махання ногами у нього вже паморочиться голова... О другій годині її забирають в операційну. Серце везуть з іншого міста, о 18-й воно вже в операційній. У цей час кардіохірурги під керівництвом академіка Юрія Островського міняють хворий Людин м’яз на донорське серце. Ще за годину воно починає скорочуватися...»
Загалом операція тривала 9 годин. Лікарі констатували: якби не штучний шлуночок, трансплантацію вони зробити не змогли б: нове серце просто не впоралося б із занадто високим тиском у легеневій артерії. А так за місяці життя із механізмом, який успішно встановив Борис Тодуров, тиск стабілізувався. У Люди попереду складна реабілітація після вже повторної операції, але реаніматологи мені кажуть: «Вона боєць. Гляньте, як наполегливо пити просить».
Передісторія заміни механічного серця донорським викликає не менше захоплення та здивування водночас. Механічне серце Людмилі Філяренко імплантували в жовтні. Необхідність такого кроку спричинило ускладнення захворювання на грип. Лікарі поставили діагноз «міокардит» і порадили звернутися до Інституту серця, де констатували: в жінки — дилaтaційнa кaрдіоміопaтія. Директор інституту Борис Тодуров запропонував зробити імплантацію механічного серця.
«На всіх етапах мене особисто консультував Борис Тодуров. Усе зробили абсолютно безплатно (вартість операції — майже 118 тисяч євро)» — розповіла пізніше жінка.
Проте перипетії зі здоров’ям після цього не закінчились, адже, крім особливих умов життя з механічним серцем, у нього є ще й ресурс використання певним пацієнтом. Для Людмили цей термін становив максимум два роки. Тож операцію вирішили робити навесні 2017-го в Білорусі (в Республіканському науково-практичному центрі «Кардіологія», м. Мінськ). «Там робити операцію дешевше та й відсоток пацієнтів, що виживають, вищий, ніж, наприклад, в Індії», — пояснили Людмилі...
Нині Людмилі допомагають і рідні, і лікарі, і незнайомі люди. А найперший помічник, звичайно, її 10-річний син Артем, який вірить у те, що в його мами гарне майбутнє, і... в людську доброту.
Підготував Петро МЕЛЬНИК.
Кропивницький.
P.S. У новорічному номері «Голос України» розповідав про Людмилу Філяренко та Павла Дорошка, їх сподівання на найшвидшу заміну штучних сердець «живими» — донорськими, про доброчинну і професійну турботу про їхню долю Бориса Тодурова та зичив усім їм вдалого і щасливого Нового 2017 року. Отож мрія Людмили вже здійснилася...
