За словами міського голови Валерія Сніжка, бюджет об’єднаної територіальної громади Бобринця у 2017 році в дев’ять разів перевищує той, що був у 2015-му. Новий статус, як і передбачено Законом «Про добровільні об’єднання громад» та Бюджетним кодексом, надав громаді фінансової та адміністративної самостійності. І потягнув за собою нові, значно серйозніші, зобов’язання.

Багатодітна мама Світлана Рубцова з донечкою Вірою.

Голова об’єднаної громади Валерій Сніжко.

 

Освіта виграла

Приміром, із тих 60 мільйонів гривень, на які Бобринець мусить прожити весь нинішній рік (і подбати про розвиток на перспективу), третина спрямовується на заклади освіти. До місцевих 20 мільйонів держава додає ще 10 своїх, тож у підсумку освіта у виграші. Думається, що чотирьом бобринецьким школам ніколи не виділялося стільки коштів на ремонти, як сьогодні.
— Фінансуємо освіту майже на сто відсотків від потреби, — каже Валерій Вадимович. — За короткий час придбано два автобуси для підвезення школярів із сіл та міських околиць, два комп’ютерні класи, кабінет фізики. Вільніше у витратах почуваються і заклади культури.
Водночас якихось очевидних у буквальному розумінні результатів тутешні мешканці поки що не побачили. Приміром, дороги й далі просять уваги та капіталовкладень, бо після всіх обов’язкових видатків (на первинну, вторинну медицину, транспорт, енергоносії, підвищену зарплату для працівників бюджету тощо) для латання й реконструкції вуличного покриття в міському гаманці залишився лише мільйон гривень.
— Це тільки три квартали нової дороги, — порахував Валерій Сніжко.

І Бобринець з плюсом

Але ж збільшення фінансування медзакладів, запровадження безплатного медогляду всіх жителів громади, безплатне харчування в лікарнях — хіба це не досягнення? Зміни були б помітніші, позитивно позначившись на тому-таки благоустрої, якби Бобринець міг забезпечити своїх мешканців роботою, а бюджет — податками з доходів фізичних осіб. Найкраще — за рахунок переробки сільгосппродукції. А так навіть кукурудза, якої тут збирають найбільше в області, вся вивозиться за межі району. Якби таких роботодавців, як ПАТ «Сільгосптехніка» чи ПП «Славутич», у місті та районі було зо три десятки, можна було б і не переживати за долю міста чи сіл, які входять до складу об’єднаної Бобринецької громади.

Інвестори відгукуються

До речі, не сьогодні-завтра завершаться роботи на одному з найбільших за останні роки будівельно-виробничому майданчику міста — сонячній електро-станції потужністю 17 МВт, на будівництві якої було задіяно понад сто місцевих жителів. Невдовзі сонячна станція запрацює, Бобринець отримуватиме від оренди землі, до речі, колишнього несанкціонованого смітника, 200 тисяч гривень на рік, а Україна ще на один маленький крок наблизиться до енергетичної незалежності. Представники австрійської компанії поїдуть монтувати батареї на іншому об’єкті (Бобринецька станція в них далеко не перша, перед цим «освітили» Генічеськ, Вінницю), а станцію обслуговуватимуть майже 20 працівників. Тож більшості із задіяних на цих роботах знову доведеться шукати, де заробити? Міський голова каже, що незабаром на ринку праці можуть з’явитися інші хороші вакансії — столичний інвестор готовий розпочати видобуток у гранітному кар’єрі. Між іншим, щебеню й піску зачекалися й побиті дороги Бобринця — ті, яким, судячи з економічних реалій, ніколи не бачити асфальту.

...А околиця — все так само сирота

Дорогами, яким у найближчому майбутньому годі сподіватися на ремонт, їдемо до Червоної Долини, котра була центром тепер об’єднаної з Бобринцем сільської ради. Загалом на території району планувалося створення ще двох територіальних громад — Витязівської та Кетрисанівської. Але там у простих мешканців і місцевих еліт свої плани й міркування. А жителям Червонодолинівської ради, відверто кажучи, і втрачати було нічого. Ні школи, ні дитячого садочка, ні поштового відділення. На центральній садибі (так за радянських часів називали головне село) навіть магазину вже років вісім немає.
Між іншим, задокументована кількість населення в жодному із приєднаних сіл не відповідає реальному числу мешканців. Приміром, у Великодрюковому значиться п’ятеро приписаних. Ми перевірили — реально там живе один чоловік передпенсійного віку, та й той збирається втікати зі здичавілого хутора. У Червоній Долині, як оптимістично стверджує Вікіпедія, мешкає 161 особа. Насправді людей тут живе значно менше. Усі заселені хати нам чесно перерахувала на пальцях Людмила Олександрівна Богдан, жінка, котра тут народилася, прожила все життя, пам’ятає колгосп, школу, садочок, магазин, стабільне автобусне сполучення, одно слово — кращі часи села. Хат тих сімнадцять. Але що цікаво (!) — у загалом маленькому селі мешкають двадцять сім дітей, із них двадцять — школярі. Завдяки тому, що по учнів щодня впродовж академічного року приїздить шкільний автобус, люди добираються до Бобринця — в контори, лікарню, на базар.
— А так найняти машину, щоб з’їздити у справах у райцентр, коштує двісті гривень, — каже Людмила Богдан.
У понеділок у Червону Долину приїздить автомагазин. Це — серйозний день. Можливо, найбільше його чекають діти, котрим, як відомо, цукерок, морозива або тістечок ніколи не буває забагато. Світлана Рубцова, в якої шестеро дітей (в селі є ще одна родина із шістьма дітьми), повертається з півторарічною Вірочкою (найменшою дитиною) та 12-річним Максимом (найстаршим) і думає, як їй правильно розпорядитися скромною «копійкою» так, щоб і на наступний понеділок щось у кишені залишилося. А санітарка Тетяна Танакі виглядає не лише продавців — вона мріє про те, щоб у селі з’явився свій фельдшер. Приміщення ФАПу в Червоній Долині є, але працювати в ньому нікому — не хочуть медики сюди їхати. Сама ж вона не має права лікувати людей — кваліфікації не вистачає.
— Думаю, що до нас у село прибилися б люди, яким ніде жити, але колишній сільський голова вирішив розібрати порожні хати, — скаржиться Світлана Рубцова, витираючи Вірочці губи від шовковиці (на-
справді це ще питання — чи були б таким людям раді місцеві жителі?! —  Авт.). А так іще сільську раду лишилося розібрати — і тоді точно треба виїжджати.
Сільська рада точно вже не знадобиться цим людям, але вони вперто чіпляються за минуле (хоча й проголосували на виборах за добровільне об’єднання своєї громади з Бобринцем). Як за те саме переконання, що хтось повинен прийти й відкрити для них магазин (чому серед жителів села досі не знайшлося підприємливої людини, котра б зареєструвалася й почала торгувати простими товарами?). А тим часом люди виїздять не тільки з безробітного й безрадісного Великодрю-кового чи трохи перспективнішого Коржевого, а й із райцентру. За словами Валерія Сніжка, більш-менш стала кількість жителів у місті утримується тільки за рахунок міграції населення із сіл.
На хвилинку зупинимося й зафіксуємо в пам’яті: нині в Бобринецькій об’єднаній територіальній громаді числиться 11800 жителів. Людей, які тримаються своєї землі і сподіваються, що влада про них таки не забуде.

Олег ШВЕРНЕНКО.
Фото Івана КОРЗУНА.

Кіровоградська область.