«Голос України» повідомляв про старт в Україні пілотного проекту, спрямованого на протидію небезпечним недугам. Найважливіший його сегмент — боротьба із серцево-судинними захворюваннями, зокрема з інфарктами та інсультами, провідне місце в якій відведено чотирьом профільним інститутам Національної академії медичних наук. Один із них — Національний інститут серцево-судинної хірургії імені М. Амосова. Кореспондент газети розмовляє з його директором академіком НАМНУ Василем ЛАЗОРИШИНЦЕМ (на знімку).
— Василю Васильовичу, в медичних інформаційних зведеннях уже мало не звичним став сленг — «стан хворого стабільний, тяжкий». Чи характерний він для загальної ситуації у сфері, яку ви представляєте? Яка динаміка рівня серцево-судинної захворюваності в нашій країні?
— Ситуація в нас, у принципі, критична. Якщо років десять тому серцево-судинні й нервово-васкулярні захворювання становили в структурі летальності 61%, потім 62%, 64%, то за минулий рік — 68,3%. Тобто, якщо абсолютними цифрами — щороку вимирає одне велике місто з населенням понад 400 тисяч осіб. У Франції і Японії, наприклад, ця складова в структурі летальності дорівнює 29%, у США — 31%. Як бачите, наші сумні показники більш ніж удвічі вищі. Ось і виходить, що епідемії СНІДу, туберкульозу відходять на другий план — у нас вирує епідемія серцево-судинних захворювань. І з нею, звісно, потрібно боротися. Зрозуміло, не на шкоду іншим програмам.
— У який спосіб?
— Насамперед, ми не втомлюємося це повторювати, проводити активну профілактику. Людям треба розповідати, як будувати своє життя, що потрібно робити, аби коли вже зовсім не відвести, то в усілякому разі суттєво знизити ризик занедужати. Тут є моменти, які не можна попередити, але є і такі, що можна. Наприклад, екологія — наші вода, повітря, різні забруднення, ми ж їх не виправимо й не поліпшимо в один момент. Натомість приблизно 40—45% складових у здоров’ї — це вплив екології.
Водночас є чинники, що залежать від усіх нас. Це фізкультура, раціональне й правильне харчування, уникнення деяких продуктів, вживання яких позначається на організмі негативно. Далі — шкідливі звички, насамперед куріння. Ну й плюс добре поставлена діагностика. В 2008 році, коли я працював у міністерстві, ми підрахували, що на всю Україну було зроблено близько 6 000 коронарографій. За результатами аналізу, виконаного нашою Асоціацією серцево-судинних хірургів, за останній рік їх проведено 27 тисяч. На сьогоднішній день ми маємо в країні 38 центрів, 28 із яких оперують на відкритому серці. Кількість зроблених там операцій поки що, звісно, невелика, але справа пішла, і розвиватися ця галузь має. Потрібно навчити сімейних лікарів, акушерів-гінекологів, а через них усіх наших громадян.
Кожна людина повинна знати, як Отче наш: коли болить серце, потрібно невідкладно звернутися до лікарні й зробити кардіограму.
А далі за тривожних показань має бути коронарографія і наступний етап — операція. Зазначу, що навіть істотне збільшення проти 2008 року числа коронарографій гостроту проблеми не зняло. Адже нас 45 мільйонів, і нам потрібно робити щорічно не 27 тисяч, а 200 тисяч коронарографій. У 2016-му в Україні проведено 18 300 операцій на серці, а нам щорічно потрібно робити майже 100 тисяч.
— Тобто, вітчизняна медицина постала перед серйозним викликом. Чи спроможні наші кардіологія, кардіохірургія, нейрохірургія дати гідну відповідь?
— Крім Інституту імені Амосова, в реалізації проекту на високому технологічному рівні беруть участь також інститути: кардіології імені М. Стражеска, хірургії і трансплантології імені О. Шалімова та нейрохірургії імені А. Ромоданова.
Скажу про нашу установу. Амосовський інститут має сьогодні результати кращі, ніж у Європі та США мінімум за п’яти показниками, якщо не за всіма. Але ми не можемо виконувати щорічно більше п’яти тисяч операцій. Бо, наприклад, весь торішній їх обсяг держава забезпечила на 20%. А цього року в нас зовсім критична ситуація — нам дали 27% на зарплату, 28% на комунальні послуги й 2% на медикаменти й видаткові матеріали. Причому не від потреби, а від торішніх 20%. З таким фінансовим забезпеченням обсяги надання медичної допомоги суттєво не збільшити. Питання потрібно вирішувати кардинально. Насамперед має бути державна програма боротьби із серцево-судинними захворюваннями. Остання і єдина така програма була прийнята на 2006—2010 роки. В ній чітко врахували інтереси всіх регіонів, усіх профільних медустанов. Тож буде сьогодні забезпеченість видатковими матеріалами — операцій проводитиметься удвічі більше. А в нинішній ситуації усе лягає на плечі пацієнтів. Торік, наприклад, вони оплатили 80% потреби й лише 20% — держава.
— На ваш погляд, чи поліпшить ситуацію задекларована вкотре, інакше не скажеш, реформа в медицині?
— Якщо запрацює пілотний проект, то, як ми бачимо, на сьогоднішній день це єдина реальна реформа в охороні здоров’я. Але її необхідно здійснити якісно й кваліфіковано.
Потрібно, зокрема, залишити інститутам базове фінансування, а решту — те, що ми говоримо: «Гроші мають йти за пацієнтом» — зобов’язані забезпечити держава й органи місцевого самоврядування.
Як це видається в ідеалі? Направляють пацієнта, скажімо, до нашого інституту, за ним повинні прийти гроші на його лікування. Плюс Мінохоронздоров’я разом із Академією меднаук мають доопрацювати методики розрахунків вартості медичних послуг. Усі чотири «пілотні» інститути дійшли спільного знаменника, порахували й почали працювати. Але проблема в тому, що вони залишилися без базового фінансування. У такий спосіб працівники цих установ залишилися без заробітної плати. А це майже чотири тисячі співробітників Академії із 15 тисяч, що залишилися в її складі. Хоча в принципі є якісь рухи, є надія на здоровий глузд. Багато чого зараз залежить від народних депутатів. Якщо вони проголосують, і буде виділено гроші, «пілот» буде врятовано, а із цим і багато хворих. Ми готові надавати допомогу, нас тільки необхідно забезпечити.
— Непокоїть те, що останніми роками багато чого декларується — але не більше, в реальності немає ні фінансування, ні, як наслідок, очікуваного результату?
— Часто, на жаль, так і відбувається. Але моя точка зору — потрібно хоч щось робити для того, щоб були якісь зміни на краще. Навіть того, що зараз виділено на пілотний проект, за нашими підрахунками, нам вистачить на 655 операцій. За півроку ми виконуємо їх 2,5 тисячі. І звичайно, ті тарифи, які будуть, плюс наявність базового фінансування дадуть можливість поліпшити й заробітну плату медпрацівникам. А звідси іншою буде і якість надання медпослуг. Важливо й те, що це виводить із тіні взаємини пацієнта з медичним персоналом. Адже зараз за законом ми не маємо права приймати гроші від пацієнта: даємо йому список того, що потрібно, і він купує, після чого ми надаємо йому допомогу. На цьому ще й аптеки наживаються.
— Ви назвали цифри — 100 тисяч операцій і 200 тисяч коронарографій щорічно. Як то кажуть, дай Боже. Але десь я розумію, що з міським населенням тут простіше, а які перспективи в сільського — жодних?
— Я б так не сказав. Бо одним із важливих напрямів, зокрема, нашого інституту є саме створення регіональних центрів. Як я уже казав, сьогодні в Україні їх 38. Торік ми відкрили три — у Кропивницькому, Вінниці, Івано-Франківську. Нинішнього року плановано відкриття такого самого центру в Тернополі. І саме ці центри є своєрідними форпостами в регіонах з надання допомоги людям, що страждають на серцево-судинні захворювання. І саме ці центри мають робити коронарографію, виконувати стентування, тобто рятувати життя пацієнтам і здійснювати прості операції. А існуючі столичні центри покликані надавати ексклюзивну й високотехнологічну допомогу. В цьому — місія нашого інституту й нашої Асоціації серцево-судинних хірургів. А до всього ми ще повинні навчити простого сімейного лікаря — і міського, і сільського, що потрібно робити в тій чи іншій ситуації. Бо навіть коли ми виписували алгоритми надання медичної допомоги, то зіткнулися з тим, що в нас є регіони з наявністю ангіографії і коронарографії, а є, де вони відсутні. Й там, звісно, буде потрібний інший алгоритм дії — краще дати препарат, який розчинить тромби й допоможе пацієнтові, а потім везти його до нас або скористатися правилом «золотого вікна», коли протягом 90—120 хвилин доправити пацієнта в разі інфаркту в реперфузійний центр і відкрити артерію. Тоді ця людина не стане інвалідом, вона буде здорова. А про що можна говорити, якщо зараз, буквально місяць тому я, директор інституту, академік, переводив хворого з лікарні №1 до Інституту ім. Амосова протягом п’яти годин. Рідний батько не міг забрати сина, щоб доправити його до нас. З лікарні, де не виконуються ні коронарографія, ні стентування.
— Але чому?
— Бюрократична тяганина, низькі свідомість і відповідальність тих, хто його тримав. Але ж чоловікові лише 43 роки.
— Патологія помолоділа?
— Так, і дуже. У нас сьогодні навіть є 24—30-річні, котрі потрапили до інституту вже з інфарктами. Раніше це були сенсаційні випадки, а тепер, бачите, повсякденні.
— Отже, ми знову повертаємося до ролі й необхідності профілактики. Але хто нею має займатися?
— Насамперед це завдання сімейної медицини. Але повинна бути й відповідна загальнодержавна політика. Маю на увазі, в тому числі, соціальну рекламу, яка покликана яскраво й переконливо показувати, до чого можуть призвести наплювацьке ставлення людей до свого здоров’я, усі наявні ризики довести себе до інфаркту. Правильне харчування, наприклад, зменшує його ризик удвічі. Такі й інші подібні речі мають знати всі, і тут, повторюся, величезна роль держави — не можна все скидати на сімейного лікаря. І водночас будь-який лікар повинен пояснювати пацієнтові, що таке інфаркт міокарда й що потрібно робити в цьому випадку.
— Сімейна медицина в нас є?
— За великим рахунком, її немає. Але вона буде. Пошлюся на приклад Куби, де я побував. Невелика країна. Кліматичні умови не найкращі. Проте материнська смертність у них одна з найнижчих у світі, дитяча — на європейському рівні. Інфекційних захворювань практично немає. На моє питання: «За рахунок чого досягнуто таких успіхів?» міністр охорони здоров’я, майже
75-літня людина, яка 30 років займає це крісло, член політбюро, назвав три складові. Перша — це сімейна медицина, яку в країні зберегли ще з часів її перебування під контролем США. Другий чинник — вакцинація: на Кубі вакцинуються 30 інфекційних захворювань, там випускаються вакцини не тільки для внутрішніх потреб — їх купує практично весь світ. І, нарешті, третій — на охорону здоров’я направляється 10% ВВП. До слова, в 1973 році ВООЗ визнала систему Семашка, за якою будувалася і наша охорона здоров’я, найкращою у світі. Тому ми повинні взяти все найкраще від старої системи й будувати нову, ВООЗівську медицину, що включає сімейну медицину як первинний рівень, заклади інтенсивного лікування — вторинний, і високоспеціалізовану допомогу, яку мають надавати обласні лікарні та інститути, в тому числі й Національної академії меднаук.
Розмовляв Віктор КОЛОМАК.
Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА.
Київ.
