Ім’я російськомовної ізраїльської письменниці Діни Рубіної (на знімку) відоме в усьому світі. Її книжки здобули чималу популярність у російськомовній діаспорі, а завдяки перекладам — і серед закордонних читачів. Географія її поїздок і зустрічей із читачами охоплює майже всі континенти. Бо її основний читач — це інтелектуал-романтик, який насолоджується справжньою літературою. Незабаром у видавництві «Юринком Интер» буде опубліковано роман Діни Рубіної «Синдром Петрушки» у перекладі українською мовою.
— Діно Іллівно, ваші твори перекладено 37 мовами, вони виходили друком у багатьох країнах. Чи ведете ви підрахунок тиражів ваших книжок, виданих в усьому світі? Чи можете назвати хоча б приблизно сукупний тираж книжок, випущених під вашим іменем?
— Загалом ніколи не підраховувала спеціально, але у видавництві «ЭКСМО», з яким я співпрацюю вже чотирнадцять років, існує, звичайно, якась статистика: за ці роки сукупний тираж моїх книжок перевищив 8 мільйонів екземплярів. Хоча всі ці тиражні показники аж ніяк не здаються мені свідченням якості літератури. Запевняю вас, що сукупний тираж книжок якого-небудь відомого детективника буде набагато вище за мій.
— Як ви знаєте, в Україні нині склалася не зовсім звичайна ситуація. Адже значна кількість читачів України знають російську мову, а, отже, можуть читати ваші твори в оригіналі. Однак ви все-таки погодилися на переклад роману «Синдром Петрушки» українською. Можливо, ви розглядаєте цей переклад як культурну місію громадянина Ізраїлю? Адже наявність світових бестселерів українською мовою так чи інакше впливає на формування української ідентичності?
— Що значить, я «все-таки погодилася»? Я погодилася, і з радістю. До речі, українською у мене вже перекладено роман «Біла голубка Кордови». Загалом, із приводу «місії»... Знаєте, по роду професії я оперую словами, і тому відмінно відчуваю їхню вагу й зміст. Терпіти не можу всіх цих «місій», «громадянськості» й іншого демагогічного сленгу. Скажу набагато простіше: уся моя родина, усі родичі й навіть чоловік — родом з України. І хоча я виросла в Азії, куди війна закинула моїх рідних, українські прикмети, прислів’я, пісні й примовки супроводжували все моє дитинство. Мій батько, родом із Харкова, так і не позбувся до кінця життя свого «хекання». Я й сама можу зобразити суржик, завжди при цьому згадую бабцю.
Я завжди їздила в Україну й буду з радістю їздити надалі. Тим більше, із задоволенням тут виступаю — аудиторія в мене незмінно вдячна, тонка, тямуща, з гарним гумором. Щодо цього мого роману — «Синдром Петрушки», — там є Львів, таємниче й чарівне місто, місто, сповнене загадок, трагедій, зрадництва та любові.
— Скільки творів — стільки й сюжетів, життєвих історій, героїв, подій, доль, причому в різні часи й у різних країнах. І водночас у вашій прозі все наскрізь просочене соціальною аналітикою, економічними й діловими перипетіями, політичними діалогами. За вашими книжками можна вивчати геополітику, соціологію, етнокультуру. Таке дуже рідко, але трапляється в історії культури: приміром, за книжками Оноре де Бальзака колись вивчали життя Франції. Однак ваші герої, як правило, космополітичні, вони начебто існують поза державою й поза державною приналежністю. Хто ж вони, по-вашому? Чи пов’язана ця риса з вашим особистим життєвим досвідом існування «між земель» і «між часів»?
— Поза державною приналежністю поки що ще нікому, крім Робінзона Крузо на острові, існувати не вдалося. Зрозуміло, і я не існую в безповітряному й безкордонному просторі. У мене ізраїльський паспорт, і хоч би як я лаяла часом ті або інші потворства своєї країни (які властиві загалом усім країнам), я дуже чуйно й ревниво стежу за тим, щоб у моїй присутності думки моїх співрозмовників про мою країну виражалися в коректній формі. І саме тому ніколи не кваплюся влазити в політичні суперечки й робити гучні заяви, коли заходить мова про конфлікт між двома народами. Це не боягузтво, не аполітичність, не байдужість; це — природна охайність порядної людини: адже сама я ненавиджу, коли будь-хто намагається навчити мене — як мені поводитися й що думати на тему палестино-ізраїльського конфлікту.
Але це правда, що мої герої легкі на підйом, цікаві, жадібні до різних перипетій. Я взагалі люблю такий тип людей: не те, щоб авантюристів, але непосид, розумників, ризикових. І вони, звичайно ж, ніякі не космополіти. Я взагалі не зустрічала ще космополітів. У кожної людини в душі є перевага й любов до якогось шматочка землі... Просто розумна людина ніколи не просторікуватиме впусту, розуміючи недосконалість і окремої людської натури, і цілих інституцій влади... Розумна людина взагалі скептична, обережна у судженнях і багато чого в житті бачила. А головне, уміє робити висновки зі своїх спостережень.
— З ваших творів помітно, що ви не маєте особливої поваги до професії юриста. Наприклад, один зі служителів закону в «Синдромі Петрушки» — прокурор-негідник, другий — обібрав власну дружину. І в інших ваших творах практично те саме. У цьому відображається якийсь ваш особистий досвід спілкування з юристами? Як, наприклад, свого часу виражалася ненависть Льва Толстого до суду та суддів?
— Ой-ой-ой... Невже таке кардинальне враження створюється після прочитання моїх книжок? Напевно, тут відіграв роль підсвідомий осуд зятя-юриста. Жартую!.. У мене безліч друзів-юристів, які дуже допомагають жити.
Думаю, ви дуже буквально проектуєте образи так званих негативних героїв на мої особисті смаки та звички. Розумієте, коли автор працює над книгою, ним керують набагато складніші процеси, ніж особисті уподобання. Якщо я хотіла зобразити героя з великими повноваженнями, з можливостями справді зламати життя ненависній йому людині, мені зручніше було зробити його саме прокурором, адже в радянський час, та й нині, мабуть, прокурор — досить впливова й досить зловісна фігура.
— Подієва географія у ваших творах справді вражає. Найвідоміші столиці світу, периферія, курорти, маса подробиць життя в них, відомих тільки «аборигенам». Потрібні цілі інститути, колективи, щоб усі ці відомості просто викласти, не кажучи вже про те, щоб перетворити на захоплююче інтелектуальне чтиво, близьке українському читачеві. Просто не віриться, що все це змогла написати одна людина. Вибачте, але як це у вас виходить?
— Знаєте, моя бабця, яка була джерелом приказок, приспівок і всякої всячини українською мовою, вічно мене довбала: «Що маєш робить, то зроби сьогодні, а що маєш з’їсти, то з’їж завтра». Я дуже злилася на неї в дитинстві. Але виявилося, коли виросла, що я просто не вмію розслаблятися й відпочивати. Я ж піаністка, зрозуміло? Це з дитинства каторга: багатогодинна робота, терпіння, робота, терпіння... страшна втома... Усе це стало в пригоді у житті, у літературній роботі. Толстой казав: «Роби, що маєш, і що буде, те й буде». Хоча, звичайно, з роками відчуваю: вже не так просто працювати по шістнадцять годин на добу. Вік, чорт би його забрав...
Загалом, знаєте, із приводу того, що близько, а що не близько. Ніколи не відомо — що вистрілить читачеві просто в серце. У середині сімдесятих усі ми закохалися в повість Джерома Селінджера «Над прірвою в житі».
Американський хлопець, далеке американське життя... Що тут могло бути близьким? Особисто я вважаю, що талановита книжка завжди має шанс достукатися до свого читача, хоч би де він жив. По суті, у людини небагатий репертуар тем, що зачіпають серце: любов, ненависть, зрада, ніжність, страх, смерть... Але головне: любов, де б і в чому б не довелося їй виявитися.
— Дякую і творчих успіхів вам.