На крок ближче — до Європи. На крок далі — від Росії. Хоча в самому суспільстві є стійка ілюзія, що ми тупцюємо на місці, бо змін хочеться незворотних, а досягнень — глобальних. Таким був останній рік, що зробив Україну старшою. І сильнішою.


Останнім часом ми стали свідками знакових подій, які ще років п’ять тому навіть неможливо було уявити: безвізові мандри українців до Євросоюзу та інших країн—членів Шенгену; Україна судиться з Росією в Гаазі і має всі шанси на перемогу; Київ не пускає до себе на Євробачення російську співачку, яка порушила українське законодавство... Попри шалений тиск із боку проросійського лобі Україні вистачило мужності довести, що Кремлю все-таки доведеться зважати на наші закони.


...Протягом минулого року в офіційних документах ООН нарешті було зафіксовано, що Кримський півострів став об’єктом анексії, а отже, Росія є країною-окупантом... У Парламентській асамблеї Ради Європи нашим депутатам вдалося, здавалося б, неможливе: заручившись підтримкою більшості депутатів ПАРЄ фактично усунути з посади симпатика Москви, що «в компанії» з російськими депутатами літав на екскурсію до Сирії, президента асамблеї Педро Аграмунта... Завершився довгостраждальний процес ратифікації нашої Угоди про асоціацію з ЄС... Євросоюз зберіг санкції, накладені на РФ. І якщо минулого літа була реальна загроза, що їх можуть припинити чи обмежити в дії, то цього — санкції продовжили навіть без обговорень... Не справдилися і прогнози аналітиків, що зміна господаря в Білому домі може призвести до погіршення україно-американських відносин: саме з приходом до влади республіканців перспектива отримання Україною нелетальної (та, власне, й летальної) зброї почала поступово переходити з площини теоретичної у практичну.


Це був успішний для України рік на зовнішній арені, попри те, що внутрішні проблеми в ЄС та США мали б відкласти українське питання у довгу шухляду. Мігрантська криза, Brexіt, невпинні терористичні атаки, вибори одразу в кількох країнах—ключових гравцях ЄС поставили перед Європою виклики, від яких залежить майбутнє євроспільноти. Чи до України тут? Іноді навіть складалося враження, що деякі рішення, такі довгоочікувані й такі бажані для України, цього року ухвалювалися ніби за інерцією, з неочікуваною легкістю... Це тішило і водночас дивувало.


А ще цього року нарешті, здається, став справджуватися прогноз політологів, що Захід почне по-справжньому підтримувати Україну тільки тоді, коли зрозуміє, що наша держава вже ідентифікувала себе і відокремила від пострадянського простору. Коли перестане боятися, що ми повернемося на орбіту Росії і відмовимося від проєвропейської орієнтації. Головна ментальна зміна відбулася не в нашому суспільстві, а за його межами. Те, що Україна — не Росія, а нація, яка кілька століть перебувала під окупацією і не могла розвивати свою державу, почали розуміти не тільки західні політики й журналісти, а й пересічні громадяни. Певні проблиски розуміння помітні вже й у Росії. Усвідомлення почало приходити на 26-му році нашої незалежності і на третьому році військового конфлікту з РФ.


І дуже хочеться, щоб уже найближчим часом до цього розуміння додалася й повага. Але вже її треба заслужити. Вмовляннями і переконуваннями повагу не здобути. Нас уже не ототожнюють із Росією. Але що таке новий український імідж? Вічна жертва, європейська Попелюшка чи самостійний, рівноправний гравець на зовнішній арені? Вибір за Україною.