Народний депутат України І, ІІ, ІV скликань, полковник Збройних Сил України Микола Поровський (на знімку) був серед засновників Народного руху — перших борців за самостійну Україну та одним із тих, хто ініціював і проголошував державну незалежність України. Саме завдяки його участі у переговорах як представника Народної Ради та дипломатичності частина депутатів «групи 239» підтримала Акт проголошення незалежності України.
Влітку 2014 року, у час значного посилення московської агресії, М. Поровський прийшов добровольцем до військкомату і продовжив боротьбу за цілісність нашої країни вже як офіцер Збройних Сил України. Воював у зоні АТО в складі полку спеціального призначення, був заступником командира полку. Згодом підполковник М. Поровський був переведений до Генерального штабу ЗСУ в Головне управління з роботи з особовим складом на посаду начальника відділу інформації і пропаганди. Там служив, періодично виїжджаючи в зону АТО, до граничного віку — 60 років. Звільнений із ЗСУ у званні полковника. Нині займається письменницькою, волонтерською і громадсько-політичною діяльністю.
В інтерв’ю «Голосу України» Микола Іванович пригадав, як творилася Незалежність, а також поділився думками щодо сьогодення та майбутнього.
— Пане Миколо, з яким настроєм зустрічатимете черговий День Незалежності?
— День Незалежності зустрічатиму, звісно, із піднесенням, гарним настроєм та гордістю за свою країну. Буду на воєнному параді на Хрещатику зі своїми військовими побратимами, які захищають незалежність України від російської агресії.
— Напевно, у кожного громадянина України в житті є момент, коли він відчуває, як у його душі розгортається синьо-жовтий прапор. Пам’ятаєте, коли у вас такий момент настав?
— Це було у червні 1989 року, коли на Рівненщині в заповіднику «Козацькі могили» ми — рухівці — вперше підняли український синьо-жовтий прапор. Один раз піднявши стяг — його вже неможливо опустити чи сховати. З ним можна тільки перемогти або вмерти за національну ідею в боротьбі за українську самостійну соборну державу. Тоді це був рубікон, за яким залишилися всі оманливі ідеї перебудови СРСР, а попереду постала, як світоч, тільки українська національна ідея — ідея української державності.
Я ніколи не забуду тієї миті, коли повернувся додому після підняття синьо-жовтих прапорів, а мій дідусь Євген — воїн армії Української Народної Республіки, побачивши на моєму піджаку значок синьо-жовтого прапора, сказав: «Дякую Богу, що він явив мені велику милість дожити до того часу, щоб я побачив синьо-жовтий прапор на лацкані свого внука».
«Недостатньо знали волелюбну позицію і мрію нашого народу»
— Розкажіть, будь-ласка, про бурхливі події, котрі передували ухваленню Акта проголошення незалежності України.
— Подіям 24 серпня передувала боротьба українського народу проти московсько-комуністичного режиму під проводом Народного руху України (НРУ) та жорстка протидія ортодоксально-комуністичному заколоту і його очільникам — так званому Державному комітету з надзвичайного стану (ДКНС) у Москві, їх спробі реінкарнації сталінсько-брежнєвського режиму. Не секрет, що тоді було заготовлено 180 тисяч кайданків, відновлені концтабори в Сибіру. Очільники ДКНС планували провести масові арешти і всіх борців за незалежність засадити туди. Але ми перемогли. У великому спротиві комуністичному перевороту в Москві, захисті Білого дому брали участь і українці. Також масові протести, організовані Народним рухом та Українською Гельсінською спілкою — Українською республіканською партією, відбувалися і в Києві. Ми всьому світу показали, що Україна не збирається коритися реваншу московських імперіалістів. І коли в Києві відбулися масові мітинги, а у Москві перемогли демократичні сили, постало питання скликання надзвичайної сесії Верховної Ради. 23 серпня 1991 року в Спілці письменників зібралося засідання Центрального проводу Народного руху України. У той час я був головою координаційної ради і членом проводу НРУ. Із 18 членів проводу присутні були 17. Ми обговорювали питання винесення на розгляд надзвичайної сесії Верховної Ради рішення про проголошення незалежності України. П’ять членів проводу, у тому числі Лариса Скорик, Сергій Головатий, виступили з ідеєю насамперед заборонити Комуністичну партію і тільки потім ставити питання про незалежність. Оскільки, на їхню думку, проголошення незалежності за наявності Компартії означало б, що самостійна Україна комуністична. Теоретично, це мало якусь рацію, але практично здійснити було неможливо, оскільки членів депутатського об’єднання «Народна Рада», які обстоювали незалежність, було 112, а більшість парламенту становила комуністична фракція — «група 239».
Ще майже сто обранців були позафракційними чи в інших об’єднаннях, котрі не ставили за мету державність України.
Однак голова секретаріату НРУ, політв’язень у минулому, народний депутат Михайло Горинь, я і більшість членів проводу зайняли таку позицію: проголошувати незалежність за будь-яких обставин і на будь-яких умовах, заручившись підтримкою тих обранців, які бажали Україні державності та світлого майбутнього. Тож 12 членів проводу проголосували за цю пропозицію, а п’ятеро — проти. Зрештою всі наступні події показали і підтвердили правильність нашої позиції.
— Як народжувався Акт проголошення незалежності?
— Акт писав Левко Лук’яненко, допомагав йому Леонтій Сандуляк (депутат Верховної Ради СРСР). 24 серпня, зранку, у день прийняття цього історичного документа за круглим столом у правому вестибюлі біля кабінету Голови Верховної Ради зібралися Дмитро Павличко, Левко Лук’яненко, Леонтій Сандуляк і я — тоді координатор Народної Ради, щоб ретельно попрацювати над текстом Акта проголошення незалежності, який уже був написаний. За півгодини до винесення його на розгляд парламенту ми тільки внесли остаточні корективи. Зокрема перші слова «Виходячи із смертельної загрози» запропонував Дмитро Павличко. Однак, коли після виступу з трибуни Верховної Ради голови Народної Ради Ігоря Юхновського Акт проголошення незалежності поставили на голосування, то його підтримали лише 192 депутати. Проте серед тих, хто голосував «за», була і частина «групи 239» — фракції Компартії. Оскільки в таборі комуністів відбулися розбіжності, їхня фракція зібралася на засідання у кінозалі парламенту. Тоді до мене підійшов голова Народної Ради Ігор Юхновський і запропонував як заступнику голови НРУ і координатору Народної Ради піти з ним до комуністів на переговори. Було цілком зрозуміло, що без участі депутатів «групи 239» ухвалити будь-яке рішення Верховної Ради неможливо. І. Юхновський попросив слово для виступу — вони погодилися. Він їм аргументовано довів, що треба проголошувати незалежність, адже це унікальний історичний шанс для українського народу. Потім надали слово мені. Я в дуже примирливих виразах сказав: «І депутати-рухівці, і депутати-комуністи кожен по-своєму хочемо добра українському народу. Добробут і майбутнє народу можна забезпечити тільки тоді, коли рішення нашої Верховної Ради будуть остаточними у незалежній державі, а не ревізуватимуться чи скасовуватимуться у Москві. Тож ми з вами порозуміємося в незалежній Україні за умови, якщо ваша фракція підтримає Акт незалежності, а ви працюватимете для блага України». На це секретар одного із райкомів Компартії Житомирщини Михайло Борейко сказав: «Якщо ви — Народна Рада і НРУ — з трибуни Верховної Ради дасте гарантії, що в самостійній Україні не буде переслідування комуністів, членів їхніх сімей та дискримінації за участь у Компартії, то ми підтримаємо незалежність». Цю пропозицію я вніс до заяви-звернення НРУ до українського народу, яку зачитав із трибуни Верховної Ради. Після наради лідерів фракцій Голова Верховної Ради Леонід Кравчук поставив на голосування Акт проголошення незалежності України. За нього проголосували 362 народні депутати.
Після прийняття Акта про незалежність я вніс на затвердження Верховної Ради дві постанови — «Про переведення підприємств союзного підпорядкування у власність України» та «Про підпорядкування Збройних Сил Радянського Союзу, дислокованих на території України, Верховній Раді». Однак за постанову про Збройні Сили проголосували 252 народні обранці. Згідно з цим документом було створено Міністерство оборони України. Це був перший і дуже рішучий крок зі створення Збройних Сил України.
— Коли вносили прапор до будівлі Верховної Ради, що ви відчували?
— Особисто для мене це була вікопомна подія. Мій прапрадід Леон Поровський брав участь у боротьбі із російським імперським режимом у повстанні 1863 року, де і загинув. Дід Євген Поровський під синьо-жовтим прапором воював за самостійну Україну у війську Симона Петлюри. Батько Іван — зв’язковий Української повстанської армії також боровся за незалежність України. І я, завдяки перемозі державницьких сил у новітній визвольній боротьбі, отримав високу честь разом із В’ячеславом Чорноволом та іншими народними депутатами вносити синьо-жовтий стяг до будівлі Верховної Ради як національну святиню — символ державної незалежності українського народу. Я відчував у ту мить що, образно кажучи, разом із нами до зали парламенту входили і ті, хто віддав своє життя під цим знаменом за українську державність — козаки гетьмана Мазепи, воїни Української Народної Республіки і бійці Української повстанської армії. І цей синьо-жовтий прапор майорітиме над Україною навіки.
— Як ви тепер оцінюєте значення такої знаменної історичної події?
— Прийняття Акта про незалежність України було вчасне. Це був єдиний історичний шанс, волею Божою даний українському народу. Якщо б ми, тодішні народні депутати, його змарнували, то, можливо, незалежність нашої країни не була б проголошена ніколи.
Через кілька днів після ухвалення акта в Україну прилетіла делегація Державної думи Російської Федерації на чолі з віце-президентом Російської Федерації Олександром Руцьким та міським головою Санкт-Петербурга і депутатом Державної думи РФ Анатолієм Собчаком. Вони намагалися знайти своїх однодумців у Верховній Раді, щоб якимось чином дезавуювати Акт проголоження незалежності чи звести його наступними рішеннями до декларації і вийти на підписання нового союзного договору. Якщо був би тоді змарнований час, частина комуністів у Верховній Раді отямилася б від потрясіння, яке вони отримали в час заколоту ДКНС, і ми могли б в парламенті не отримати голосів за Акт проголошення незалежності.
Відчуваючи загрозу реваншу з боку московської делегації, я поїхав на радіо, домігся негайного виступу у прямому ефірі і закликав киян прийти до будівлі Верховної Ради, щоб підтримати Акт проголошення незалежності.
Пригадую, тоді майже 50 тисяч мешканців столиці за дві години зібралися під стінами парламенту.
Одночасно із Актом про незалежність було прийняте рішення і про проведення Всеукраїнського референдуму на підтримку документа. Дехто із членів Народної Ради виступав проти цього, оскільки не були впевнені у високих результатах голосування. Ми сподівалися на підтримку 70 відсотків населення України. Але, виявляється, недостатньо знали свій народ, його волелюбну мрію про незалежність. За акт проголосували 92 відсотки громадян. У Криму висловили підтримку 67,5 відсотка людей, на Донбасі — майже 80 відсотків. Цей результат показав, наскільки український народ готовий мати свою самостійну державу.
Найголовніший виклик — готовність воювати за свою землю
— За роки незалежності наша країна пережила дві революції. Наскільки вони змінили Україну?
— Без сумніву, обидві революції змінили Україну. Помаранчева піднесла національні ідеї і була величезним кроком до створення в Україні громадянського суспільства. Я брав у ній активну участь, був польовим командиром-комендантом постійного пікету на вулиці Лютеранській навпроти адміністрації Президента. До речі, тоді моїм безпосереднім керівником був нинішній Президент Петро Порошенко. А Революція Гідності стала черговим кроком будівництва України як європейської держави.
— Чи могли ви уявити, що через 23 роки доведеться обстоювати незалежність у збройному конфлікті з РФ?
— Не міг уявити такого майбутнього. Хоча сепаратистські події в Криму 1992—1993 років, у поборюванні яких я брав участь, були серйозним застереженням на майбутнє. Ми сподівалися, що Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, який був підписаний у 1997-му, гарантуватиме нашій державі непорушність кордонів і добросусідські стосунки з Росією. І тільки фахівці із геополітики та стратегічного планування в Академії державного управління, де я навчався, прораховували конфлікт із РФ після 2010—2012 років, читаючи лекції, показували це у своїх таблицях як «нісенітницю розрахунку». Однак усі сподівалися, що за міжнародних гарантій, котрі Україна отримала внаслідок Будапештського меморандуму, Москва не наважиться на такий крок агресії. Зрештою, більше сподівалися на утвердження державної самосвідомості українського народу в Криму і на Донбасі, не підозрюючи, яку глибинну диверсійну роботу проводять російські спецслужби в Україні.
— Які ви бачите виклики для України в майбутньому?
— Найголовніший виклик — це готовність нації воювати за свою свободу і землю та відповідність нашого мислення, поведінки, державницької і національної самосвідомості європейським стандартам.
— У чому є прогрес нашої держави?
— Насамперед у величезному зростанні української національної свідомості внаслідок збройної боротьби за цілісність України. Такого піднесення патріотизму, усвідомлення того, хто є ворог українського народу, раніше не було. Дуже багато громадян із недовірою ставилися до історичних прикладів московської агресії проти України і до того, що сказано у народній приказці «А москаль північний — то наш ворог вічний». Багато хто казав, мовляв, це було давно, а нині це не так. Саме агресія на Донбасі, анексія Криму показали, що імперська Росія — одвічний ворог України.
Також у нашій країні зусиллями українського народу, Президента Петра Порошенка, міністра оборони Степана Полторака та начальника Генерального штабу, генерала армії Віктора Муженка створена потужна, боєздатна, належно озброєна українська армія, в якій докорінно змінено ідеологію, завдяки чому плекається дух справжнього українського воїнства. І те, що на цьогорічному параді до Дня Незалежності будуть вручені військовим частинам ЗСУ прапори найбільш прославлених підрозділів армії Української Народної Республіки, котрі вкрили себе невмирущою славою в боротьбі з московським агресором в 1918—1920 роках, є свідченням спадкоємності нинішніх і колишніх воїнів — борців за незалежність України.
— Можна сказати, що українська державність відбулася?
— Беззаперечно! Українська державність відбулася. Ми змогли дати відсіч імперським посяганням одній із найсильніших армій світу. Україна у важких боях проти московських зайд, платячи життям найкращих своїх синів і дочок, вистояла і довела світу: ми обстоїмо державну незалежність, «душу й тіло ми положим за нашу свободу».
Інтерв’ю взяв Сергій МЕЛЬНИК.
