Зарубки на одвірках в домівках давно стали щасливою ознакою родин, у яких є діти. Бо це цілком природне прагнення — бачити й фіксувати траєкторію зростання маленької людини, нехай навіть у такий, дещо примітивний, спосіб. Колись так щороку відзначав моє прагнення вгору батько. Такі ж позначки на дверях не раз бачив у квартирах друзів і навіть іноземних партнерів.
Людям взагалі властиво відраховувати свій життєвий маршрут певними «мітками», етапами. Мабуть тому, що в кожного з нас час від часу виникає внутрішня потреба «звірити годинника», тобто проаналізувати зроблене, визначити відхилення і похибки, щоб виправити їх і йти до своєї мети далі. А кінець чи початок чергового етапу — непоганий привід для цього.
На постійних вимірюваннях тримаються майже усі сфери і напрямки людської діяльності. Не кажучи вже про дослідження (маркетингові, наукові), де без систематичних вимірювань взагалі неможливо досягти потрібного результату.
І лише на ринку освітніх послуг, де відбувається відповідальний процес формування людського капіталу країни, систематичні моніторинги чомусь відсутні як такі...
Єдиний інструмент вимірювання, який існує в українській освіті зараз, це — зовнішнє незалежне оцінювання. Те саме ЗНО, котре сприймається у суспільстві як «гільйотина», що відсікає дітей від певних можливостей, або ж — як інструмент виявлення та «покарання» слабких шкіл і вчителів.
Поки що ЗНО показує нам виключно «середню температуру по лікарні». Та це лише тому, що йому відведено роль одноразового пластикового посуду (використали — й уже не потрібен).
Натомість за розумного використання ЗНО здатне стати універсальним інструментом вимірювання, за допомогою якого зможемо побудувати детальну освітню мапу країни, котра дасть нам можливість побачити як об’єктивну ситуацію в галузі, так і картинку по кожному окремому регіону чи закладу, і навіть — освітню траєкторію певного Юрка Іваненка із 11-Б.
З «гільйотини» ЗНО потрібно перетворити на важіль, за допомогою якого на ринку освітніх послуг відбудеться якісний переворот. Адже запровадження регулярних освітніх вимірювань на всіх рівнях системи освіти дозволить нам забезпечити прозорість та поступово повернути довіру до якості освітніх послуг. Для української освіти сьогодні це надважливе завдання.
Незалежне тестування необхідно запровадити на всіх ключових етапах освітнього маршруту дитини, на кшталт тих самих зарубок на одвірках. Порівнюючи результати ЗНО на кожному з етапів із оцінками в школі та середніми показниками по країні, ми побачимо освітню траєкторію кожного учня, прогрес кожного вчителя, кожного навчального закладу — в деталях і в цілому.
Значні відхилення у бік зниження оцінок або результатів тестування у певній школі від середнього значення по країні слугуватимуть для усіх маркером, що вказує на наявність у цьому ланцюжку системи освіти суттєвих прогалин в отриманні дитиною освітніх послуг. Це стане сигналом для тих, хто приймає рішення.
А держава постійно моніторитиме отримані результати — для того, щоб конституційне право кожної дитини на якісну освіту було забезпечено в кожній школі, на кожному етапі освітньої траєкторії. При цьому вчитель отримає справжню автономію, коли МОН не буде нав’язувати йому, які підручники використовувати, за якими навчальними планами працювати. Педагог сам обиратиме методи і засоби навчання та розвитку дітей. І не матиме значення, за якою методикою він навчає дітей — традиційною, інноваційною чи авторською. Важливим буде лише перелік компетентностей, які повинні бути сформовані в дитини на кінець навчального року або певного рівня освіти.
Якщо за підсумками роботи вчитель отримає результати, які на виході відрізняються від середніх по Україні не більш ніж, наприклад, плюс-мінус 10%, це вважатиметься нормальним коридором. Якщо результативність учнів буде значно вища від середньої — вивчаємо передовий досвід, якщо ж значно нижча — тоді досліджуємо причини появи цих відхилень. У цьому випадку, зрозуміло, виникає необхідність виявлення факторів, що негативно вплинули на результат (можливо, причина полягає в недостатньому фінансуванні або в регіональних особливостях). І лише після детального дослідження місцева громада — а зовсім не МОН — прийматиме рішення щодо порядку подальших дій стосовно цієї конкретної школи. Причому це рішення може бути критичним, навіть кардинальним — аж до закриття неефективного закладу та переведення його учнів до іншого.
Принципово також, аби освітні вимірювання здійснювалися не тільки на виході (тобто по закінченні школи чи ВНЗ), а й на вході — при вступі до нього, а також періодично протягом всього часу навчання. На мій погляд, доцільним було б запровадження тестування перед вступом до школи, після другого, четвертого, дев’ятого та одинадцятого класів, а потім — після другого курсу ВНЗ. Чому це так важливо? Та тому, що успішність частини елітних шкіл, які показують високі результати ЗНО, пояснюється, в тому числі, тим, що вони від самого початку мають справу з краще підготовленими, більш обдарованими дітьми та вмотивованими батьками.
Але звичайні школи також часто-густо дають не гірший результат. Один із останніх яскравих прикладів — результат цьогорічної міжнародної олімпіади з інформатики. Україна увійшла до десятки країн-переможниць і виборола одне золото та аж два срібла. Достойний результат, яким можемо пишатися. Та показовим, на мій погляд, є те, що ці обдаровані діти, які прославили нашу країну, є учнями зовсім не елітних, а звичайних навчальних закладів.
Наприклад, Антон Ципко, що виборов золото, — учень НВК «Голованівська ЗОШ І—ІІІ ступенів імені Т. Г. Шевченка — гімназія» з Кіровоградської області, Станіслав Томаш — учень Ужгородської загальноосвітньої спеціалізованої школи-інтернату з поглибленим вивченням окремих предметів, а Ілля Коваль — учень Харківського НВК №45 «Академічна гімназія».
Цікаво, що двох із чотирьох наших хлопців підготував заслужений вчитель України Валентин Мельник, який багато років працював у м. Олександрія Кіровоградської області, а зараз викладає у спеціалізованій школі-інтернаті при Кременчуцькому педагогічному коледжі (Полтавська область). Це вкотре доводить, що саме «кадри вирішують все», а отже, ефективними можуть бути не лише елітні школи Києва, Харкова, Львова чи Дніпра...
Що ж дасть нам широке використання результатів освітніх вимірювань? Насамперед змінить поведінку учасників ринку освітніх послуг, змусить їх оперативно реагувати на виклики. Наприклад, для університетів буде невигідним мати значно нижчий середній бал порівняно з іншими ВНЗ, оскільки це врешті-решт може призвести до позбавлення їх ліцензії. З другого боку, коли почнемо фіксувати рівень знань абітурієнтів при вступі до вишу, а потім після другого курсу вимірювати рівень капіталізації кожного з них за перші два роки навчання, це стане потужнім мотивуючим фактором і для студентів, і для вишів.
Порівняння цих даних (на вході та на виході) дозволить побачити реальний рейтинг ВНЗ, тому що головним показником стане капіталізація молодої людини. Так, один університет здатен підняти середній рівень студентів, умовно кажучи, зі 120 до 150 балів, а інший — зі 180 до 185. Тож регіональний університет, до якого вступили слабші студенти, порівняно з більш престижними ВНЗ із сильнішими від самого початку абітурієнтами може виявитися для розвитку людського капіталу значно ефективнішим.
Проте і престижним вишам систематичне освітнє вимірювання не дозволить розслабитися, оскільки вже за два роки вони повинні будуть показати, як капіталізувалися абітурієнти, що зайшли із високим рівнем ЗНО. Прогрес має бути неодмінно.
За такого підходу (систематичного вимірювання — при вступі, після другого курсу навчання та по закінченні ВНЗ) ми зможемо говорити про траєкторію персонального розвитку кожного українського студента. І вже ніхто не матиме права сказати: «Кого вони випустили!», бо на це вже можна буде відповісти: «А подивіться — кого взяли»....
Та найголовніше, що в результаті системного використання освітніх вимірювань ми паралельно зможемо перейти нарешті до оцінювання успішності випускників українських ВНЗ та їхньої вартості на ринку праці. Зокрема — за відрахованими податками. Для оцінювання особливо значущих для суспільства спеціальностей (як учителі, лікарі тощо), можливо, було б доцільним ввести соціальні коефіцієнти.
Оцінювання успішності випускників вишів, на мій погляд, взагалі є принциповим моментом у підвищенні якості освіти. Адже, якщо, наприклад, результати тестування випускника університету нижче певного бар’єра від середнього по країні, він позбавлятиметься права на диплом державного зразка, отримає лише диплом свого ВНЗ з усіма наслідками, що з цього витікають. Значущість державного диплома суттєво підвищиться, як і його цінність на ринку праці.
Регулярні вимірювання якості освіти дадуть нам детальну освітню карту України, дозволять будувати об’єктивні рейтинги університетів, технікумів, коледжів тощо. Батьки, діти, студенти, управлінці отримають для прийняття рішень багатий аналітичний матеріал.
За такої системи ЗНО нарешті перестане бути інструментом відсікання. Університети зможуть обрати свого абітурієнта, а абітурієнти — свій навчальний заклад. І тут важливим аспектом стане вартість навчання. Адже ні для кого не є секретом, що в багатьох ВНЗ вартість контрактного навчання вдвічі (а то і більше) дешевша за бюджетне за тією самою спеціальністю. Це якось нелогічно, погодьтеся. Розумію, чому вищі навчальні заклади свідомо занижують вартість навчання — вони хочуть набрати контингент. Та будемо об’єктивні: не можна забезпечити однаковий рівень підготовки за різну вартість. Тож якщо абітурієнт обирає дешевше навчання за контрактом, він має усвідомлювати, що і вчити його будуть за трохи іншим навчальним планом, а це не дасть йому права претендувати на диплом державного зразка. Після закінчення вишу такий студент отримає диплом alma mater.
Що ще нам дасть запровадження регулярних освітніх вимірювань? Воно зробить ринок освітніх послуг прозорим, з чіткою і зрозумілою системою взаємозв’язків. Це унеможливить корупцію, оскільки абсолютно відкритими стають процеси отримання вищими навчальними закладами ліцензій, питання відкриття-закриття шкіл і багато інших ключових аспектів системи освіти.
Та найважливіше, що постійні вимірювання повністю змінять поведінку кожного з учасників освітнього процесу, запустять на ринку освітніх послуг процеси саморегуляції. Що, власне, і є метою будь-якої реформи, і галузь освіти — не виняток.
Але тут є два ключові моменти. По-перше, питання довіри. Якщо в суспільстві виникне бодай якась підозра стосовно того, що результати досліджень ефективності та якості освіти можна купити, такі результати вже нікому не будуть цікаві. Тому для проведення та інтерпретації результатів освітніх вимірювань доцільним буде залучення відомих міжнародних агенцій, що мають відпрацьовані механізми проведення досліджень шляхом застосування багатофакторних індексів та процедур.
А, по-друге, потрібен буде чіткий і зрозумілий всім механізм використання (дітьми, батьками, роботодавцями, менеджерами освіти) результатів систематичних освітніх вимірювань для ухвалення рішень на кожному з етапів.
Щоб, не дай Боже, знову не перетворити ЗНО на інструмент відсікання, тільки ще в більших масштабах...
Олександр Співаковський, народний депутат України, перший заступник голови Комітету Верховної Ради з питань науки та освіти.
