Наші саночники не вважалися фаворитами олімпійських стартів. Та й спортсмени інших країн не були такими. Крім представників Німеччини, котрі довели це на льодовому стадіоні Олімпіади, «прописаному» у гірськолижному центрі «Альпіка-сервіс».

Та що там казати про наших саночників, коли навіть господарі траси росіяни бурхливо раділи срібним нагородам в естафеті. Про «золото» вони хіба що мріяли. Як, зрештою, й американці, канадці, італійці, австрійці, поляки, латвійці... Всі вони, звичайно, боролися, але вважали б, мабуть, за диво перемогу над спортсменами Німеччини.

Із наших саночниць тільки Лілія Лудан намагалася свого часу конкурувати з німкенями. Її ахіллесовою п’ятою був відносно повільний старт. Усі, зокрема і німецькі тренери та спортсменки, дивувалися: як, за рахунок чого, повільно стартуючи, Лудан відігравалася на дистанції. Побутувало навіть жартівливе припущення: якби переможця визначали без врахування часу стартового відрізка, то Лілія була б завжди чемпіонкою. На Олімпіадах у Солт-Лейк-Сіті і Турині вона посідала шосте місце. На першій із них це було найвище місце української команди.

Лудан вже давно не виступає, а в нашій санній збірній відбувається зміна поколінь. Керівництво НОК України і Федерація санного спорту довірили місце у команді молодим і перспективним спортсменам.  

Тільки Андрія Кіся можна вважати ветераном: за його плечима досвід виступів на Іграх в Турині (14-е місце) та Ванкувері (16-е). Інші п’ятеро — Олена Стецків, Олена Шхумова, Роман Захарків, Андрій Мандзій, Олександр Оболончик — віком до 25 років. Всі вони із товариства «Колос», всі з однієї альма-матер — Львівського державного університету фізичної культури. І тренерська група в них одна.

У Сочі я познайомився з представником цієї молодої генерації. Олена Шхумова розтирала пальці своєї лівої руки. На одному з крутих поворотів, ризикуючи, вона пройшла по верхньому краю льодового жолоба. Санки ледь не перевернулися. А вони на окремих ділянках траси рухаються зі швидкістю, що сягає 120 км на годину. Олена зуміла втриматися, та все ж лівою рукою вдарилась об лід. Я запитав, чи не потрібне медичне обстеження, можливо, й рентген, але вона відповіла, що все гаразд, що це не така вже й рідкісна ситуація. «До наступного заїзду переболить. Ми ж не на штучній трасі в Україні, а на санному стадіоні Олімпіади. Тут все всерйоз і жодних послаблень», — сказала вона.

Олені Шхумовій — 20 років. Народилась у Львові. Навчається на третьому курсі вищезгаданого вузу. Перший її наставник у санному спорті — Дмитро Некотенев. Нині, крім нього, до змагань її готують Іван Баїк та Володимир Вахрушев. Поки що в Олени переважно досвід виступів на юніорських змаганнях. Готувалася до Олімпіади головним чином під час зборів за кордоном, там, де є для цього умови. Льодових трас в Україні поки що немає. Можливо, заявка її рідного Львова на проведення зимових Ігор 2022 року щось змінить на краще. А поки що вона, як і її друзі по команді, може лише заздрити представникам інших країн, які мають змогу тренуватися на сучасних стадіонах. Молоді українці вже відчули, яка гостра конкуренція в цьому виді спорту, якщо навіть сани фаворити змагань миттєво зачохлюють, щойно завершується заїзд, бо бояться, що підгледять і «спишуть» якийсь секрет їхньої конструкції.

І все ж відзначимо той приємний факт, що, попри всі згадані й незгадані тут проблеми і негаразди, український санний спорт живе, що його вихованці, а це, як ми наголошували, переважно молодь, завойовують ліцензії на право виступів на Олімпіаді й відчайдушно змагаються зі своїми титулованими суперниками. 

Приклад їхньої попередниці Лілії Лудан засвідчує, що й до шестірки найкращих можна увірватися. А там вже рукою подати і до п’єдесталу, який поки що бронюють за собою німці.

Михайло СОРОКА (Укрінформ для «Голосу України», із Сочі).