Валентину Мар’янівну Лібер, яка нині мешкає в селищі Гоща Рівненської області, у роки війни тринадцятирічною разом з іншими українцями примусово вивезли до Німеччини.Дахау, Мюнхен — ці міста запам’яталися Валентині Мар’янівні колючим дротом, бараками і знущаннями. Й досі 82-річна жінка пам’ятає страшну дорогу, голод і тяжкі остарбайтерські дні та не може розповідати про це без сліз.
— Хіба можна таке забути? — каже Валентина Лібер. — Мені й зараз вимовляти назву німецького міста Дахау страшно. У нас був вибір: концтабір або смерть. Якщо можна так сказати, нам пощастило: сімей не розділяли, і ми — я, брат, мої мама й бабуся — були разом.
... Лютий 1944-го. До Білогірського району, що на Хмельниччині, наближалися війська Червоної Армії. Здавалося, ще день-два і прийде радість визволення. Але...
— Фашисти, — каже Валентина Мар’янівна, — нікого не пожаліли: ні старих, ні жінок, ні дітей. Забрали майже всіх моїх односельців, а тих, хто не підходив для роботи, вивезли в інші села. Справа в тім, що наше село Квітневе розміщене поблизу залізниці. Можливо, саме зручне географічне положення й зіграло злий жарт із людьми. Вантажівкою нас підвезли до залізничної станції — і прощавай, рідна стороно!
У польському містечку Перемишль остарбайтерів нагодували і дали можливість помитися. А потім повезли до Німеччини.
— Спочатку ми опинилися в Дахау, — розповідає жінка. — Ми, остарбайтери, були відділені від військовополонених. Згодом нас відправили до Мюнхена. Поселили в бараках, за колючим дротом. Годували бруквою, нерідко із черв’яками. Не дай, Боже, нікому дізнатися, що то таке! Мені було тринадцять, а братові — лише десять. Ми розчищали дороги після бомбардування, прибирали з вулиць каміння, розбирали завали. Транспорту не було, тож вивозили все тачками. Посеред нашого табору було бомбосховище, де ми ховалися під час бомбардування. Німці ставились остарбайтерів по-різному: дехто навіть плював на нас, але були й такі, що проносили нам одяг, іноді навіть хліб, коли наші бараки згоріли...
Часто згадує Валентина Лібер такий епізод із свого нелегкого життя: розбомблений будинок, полум’я, чорні хмари диму; на цьому згарищі дивом уціліло одне дерево, яке було вкрите соковитими плодами...
— Ми просили яблучка, — розповідає вона, — але наглядач пригрозив: хто зірве бодай одне, залишиться без руки.
У травні 1945-го остарбайтерів визволили американці. Валентина Мар’янівна повернулася на свою Батьківщину. Вчителювала у гориньградській, дроздівській, красносільській, гощанській школах. Навчала дітей не лише читати, писати, а й мудрості, любові до рідної землі, людяності — усього того, чого їй так не вистачало у далеких чужих Дахау і Мюнхені.
Гоща
Рівненської області.
Фото із сімейного альбому В. Лібер.
