У день, на який було призначено наше інтерв’ю із заступником Голови Верховної Ради, Оксана Сироїд (на знімку) саме виступила з гучною заявою на засіданні Комітету національної безпеки та оборони.

Йшлося про законність перебування наших військ на окупованій території. Коментар політика ви мали змогу почитати в «Голосі України» за 8 вересня 2017 року. Природно, наша розмова почалася зі східної тематики.

 


— Профільний комітет не підтримав законопроект про тимчасово окуповану територію України. Натомість нині активно обговорюється закон про реінтеграцію Донбасу. Можливо, він дасть змогу вирішити низку проблем, які існують на сході?


— Не знаю, що можна обговорювати з цього приводу. Адже ніхто того документа так і не бачив. Із того, що «злито» в медіапростір, можу сказати, що ситуація ніяк не поліпшується. Зберігається гібрид, який маємо нині. Головна мета того проекту двояка. У ньому передбачено, що ані Президент, ані прем’єр не несуть жодної відповідальності за воєнні дії й за прийняття рішень. Для цього створюється оперативний штаб. Виходить так, що не тільки Росія, а й ми самі проти себе вже створили юридичний гібрид, бо ми діємо поза межами конституційного поля. Дуже простий приклад: відповідно до Основного Закону, у разі збройної агресії рішення про застосування Збройних Сил приймає Президент своїм указом, який схвалює Верховна Рада при ньому. Це обов’язок. Натомість ми щоразу приймаємо якісь рішення на підтвердження того, чому на сході має стояти наша армія. Оце неконституційно.


Друга складова цього законопроекту — суто корупційна. Для приватного збагачення. Адже передбачається створити оперативний штаб Донецької та Луганської областей, головне завдання якого — відновити торгівлю з окупованими територіями і стати місцевою митницею. Цей штаб відповідатиме за перевезення товарів та надання послуг. Але це дуже небезпечно з точки зору збереження держави. Оперативний штаб цих двох областей — це фактично створення паралельного штабу, бо в нас існує ще й генеральний. Є функції держави, які не децентралізуються. І перша з них — безпека й оборона. Це те, що не може бути регіональним. На місцевому рівні можна створювати центри надання адміністративних, але не воєнних послуг. З точки зору національної безпеки така позиція вкрай небезпечна.


— Цієї осені народні депутати готуються ухвалити низку важливих законопроектів. Як особисто оцінюєте перспективи таких намірів?


— Навіть із того, що я побачила на засіданні Комітету національної безпеки та оборони, можу сказати, що ситуація сильно насторожує. Немає певності в тому, де ми будемо на кінець цього року. Це дуже сумно.


З приводу тих проектів законів, які мають проголосувати в парламенті. Виглядає абсурдно, коли кожен із них називають реформою. На мій погляд, критично важливим є проект закону, який змінить фінансування медичної послуги. Він дійсно вплине на якість життя людей. Серед інших пропозицій не бачу жодної, яка могла б суттєво покращити ситуацію. Як от, наприклад, внесення змін до всіх кодексів. Прогнозую цьому законопроекту тяжку долю, бо його внесено з усіма порушеннями. Не хочу бути поганим прогнозером, але припускаю, що його життя буде недовгим. Є ще рішення, які всі називають пенсійною реформою, але які насправді нею не є. Це просто проект закону, який має на меті дві речі — підвищити пенсії нинішнім пенсіонерам, але зменшити їх тим, хто вийде на заслужений відпочинок пізніше. Звісно, виплати людям треба підвищувати, але є ж попереднє рішення про індексацію. Ми не можемо голосувати за те, що демотивуватиме людей сплачувати внески. Адже вони розумітимуть: пенсія у них все одно буде маленька. Так, ми заберемо гроші від нинішніх пенсіонерів, бо вони отримують не раніше зароблені гроші, а ті, які ми сплачуємо у вигляді податків нині. Фактично, запропонований закон створює дуже сильний конфлікт поколінь — тих, хто сплачує податки, і хто їх споживає.


Що буде далі — складно сказати. Адже порядок денний часто формується не в парламенті, а поза його межами.


— Наскільки реалістичним є варіант дострокових парламентських виборів?


— У суспільстві почали говорити про оновлення складу парламенту фактично з того моменту, як нас обрали. Ми з вами говорили про це ще під час першої нашої зустрічі. Зробити політичну кризу, яка б призвела до дострокових виборів, звісно, можна. Вона завжди є рукотворна. Але природних підстав для цього не видно. Нині багато хто з політиків заявляє про загрози дестабілізації. Вони і справді існують, адже сам уряд дестабілізує ситуацію. Упродовж останніх півроку було багато випадків, коли поліцію, нацгвардію та інші органи залучали до рейдерства, до порушення прав людини. Розумію: такі дії спрямовані на те, щоб відволікати увагу людей від того, що не робиться. Нині складається ілюзія, що це розхитування ситуації контрольоване, але процес будь-якого моменту може вийти з-під контролю і ми не знаємо, чим може закінчитися ця історія.


— Свого часу ви казали, що судову реформу можна буде вважати успішною, якщо вдало пройде процес формування Верховного Суду. Задоволені тим, що відбувається?


— Коли приймали зміни до Конституції, розуміла, що це треба робити. Ми були в патовій ситуації і необхідний був хоч якийсь простір для розвитку. У новій редакції закону про судоустрій і статус суддів передбачалося створення нового Верховного Суду. Я була абсолютно свідома, що за нинішніх обставин оновити його повністю не можна. Але в мене було два сподівання — що вдасться оновити хоча б половину людей, і що громадській раді доброчесності вдасться відстежити якість цього процесу. Нині ми бачимо, що оновлено майже 25 відсотків складу Верховного Суду. Решта — це «старі» люди. Не треба мати ілюзій. Уже нині серед новопризначених є такі, які потрапили під тиск. Їх уже намагаються зробити ручними. Це триватиме далі. Окрему фракцію, як у парламенті, тут не створиш. Кожному доведеться боротися за себе самотужки. Імовірно, виживе небагато, якщо, в принципі, виживуть (йдеться про збереження чеснот). Але якщо з нинішнього набору встоїть хоча б двоє-троє, це дасть підстави сказати — нарешті ми маємо одного нормального суддю (чи двох), давайте будемо такими ж. Тому від цього залежить дуже багато.


Роботу громадської ради доброчесності в принципі вважаю успіхом. Місія полягала не просто в тому, щоб моніторити дані й заважати вищій кваліфікаційній комісії добирати суддів. Інша мета — вже зібрана інформація.

Зауважу, що рада працюватиме й надалі. Для нас це своєрідні підстави для того, щоб одного дня йти на наступні кроки — оновлення, зміни, очищення і так далі. Тому що цей процес надовго, ще на десятиліття. І треба мати докази, чому ми повинні робити це знову і знову. Нині ми ці докази маємо.


— Колись ви казали, що не хотіли йти в політику, але не шкодуєте про цей свій крок. Відтоді щось змінилося?


— На мою думку, не зріло, чи безвідповідально шкодувати через прийняті свідомо рішення. Якщо не зможу витримати цього тягаря відповідальності, чи напруги, то просто піду з професії і дам місце тим людям, які зможуть працювати. Поки — я бачу, що маю робити й розумію, як з цим справлятися. Усвідомлюю, що це тривалий процес. Можливо, за свій час перебування в політиці й не встигну зробити всього запланованого. Але я працюю в команді. Партійна команда зростає. Люди вчаться і дорослішають професійно. У мене є також команда помічників та аналітиків, які одного дня, коли мені доведеться піти, залишаться і продовжать розпочате.


— Ваша заповітна мрія?


— Такі питання бентежать. Я досить раціональна людина. У мене завжди є ідея, є план і я його реалізовую. Не очікую, що щось станеться саме собою.


— Тоді яку свою ідею назвете найвищою?


— Дуже просту і складну одночасно. Хочу одного дня побачити, як Україна стане «не їстівною» для Росії. Ми завжди мали цю загрозу поглинання. Розумію, що секрет у балансі сил. Його треба поміняти. Треба розвинути в собі такі якості, які Росія не зможе спожити. Тоді з цього моменту почнеться зовсім інша історія і для України, і для Росії, і для світу. Розумію, наскільки нині це драматично складно. Поки що час на нашому боці й це мене тішить. Я над цим працюю.


— Назвіть, будь ласка, три позитивні речі, яких вже досяг парламент цього скликання.


— Перше. Багато зроблено для самого парламенту, як інституції. Люди політиків у принципі не люблять. Хоч це і парадоксально. Громадяни сподіваються, що суди їх захистять відповідно до закону, чекають, що уряд про них дбатиме. Але вони не усвідомлюють, що і уряд, і закони, і суди створюють політики, яких вони обирають. Цього зв’язку ніхто не будує.


Друге. Коли виникла політична криза і виникла необхідність змінити уряд, зайшлося про дочасні парламентські вибори. Для країни це була б дуже велика небезпека. Філософських чи людських підстав для цих виборів не було, адже імовірність обрати когось нового була дуже низькою. Цей парламент знайшов у собі сили сформувати новий уряд. Не будемо говорити про його якість, але вдалося зекономити гроші на вибори. А найголовніше — уперше політична криза вирішилася політичними інструментами всередині парламенту. Ще один прикрий випадок був, коли в сесійну залу привели представників Нацполіції, яких начебто побив народний депутат. Мені тоді довелося закрити засідання, але я побачила, наскільки депутати були готові захищати свій парламент. Законодавчий орган намагалися принизити і знецінити. А знищення парламенту — це фактично знищення держави. Тоді депутати дуже згуртувалися.


Третє. Антикорупційні рішення. Увесь пакет законів і запровадження електронного декларування. Це було всупереч всім зусиллям спротиву, але воно почало працювати. Тепер люди мають цим скористатися. Вони мають запам’ятати, або записати собі цю інформацію і зважати на неї під час наступних виборів. Люди мають пам’ятати, що основне завдання парламенту — контролювати, як уряд збирає й витрачає гроші населення. Обираючи депутата, треба ставити на людину, якій не боїшся довірити своїх 800 мільярдів гривень.


— Улітку вас обрали керівником київської міської партійної організації «Самопоміч». Які ставите перед собою завдання на цій посаді?


— Це страшна відповідальність. Київ дуже багате, але дуже занедбане місто. Бюджет Києва становить 43 мільярди гривень. Це п’ять відсотків загального бюджету — величезна сума. Свою роботу почала з того, що проїхалася майже всіма районами столиці. Не охопила тільки два — Солом’янський і Печерський. Можу сказати про три очевидні головні проблеми, без вирішення яких місто страждатиме. Передусім, звісно, йдеться про ефективне витрачання 43 мільярдів. В одному районі активістка повідомила, що чотири мільйони гривень у бюджеті передбачено на підсвітку дерев на набережній. Я пішла, порахувала. Там дві лампочки. Як вони можуть коштувати чотири мільйони? Це все йде від того, що немає програмного цільового витрачання коштів з міського бюджету.


Одна знайома розповідала, що їй пропонували піти працювати заступником директора «Київзеленбуду» за 20 відсотків відкату. Тобто люди вже «на вході» планують, який має бути заробіток і яку частку з нього віддати. Стає зрозуміло, чому в Києві щороку пересаджуються каштани. Маю підозру, що їх просто міняють місцями. Це пояснює і те, чому Київ є абсолютно засушеним. Протягом серпня не побачила жодної политої клумби, чи парку, окрім Маріїнського. Це знущання над містом і людьми. Для того, щоб був програмно-цільовий метод бюджетування для міста не треба приймати ніяких законів. Місто може зробити це саме.


Ще одне болюче питання — забудови. Я б назвала те, що відбувається, діяльністю злочинних угруповань. У багатьох випадках люди не знають кінцевих бенефіціарів тих забудовників, тому що вони на офшорах. Коли компанії збирають гроші й залишають людей ні з чим, навіть нема кого за це покарати. Звісно, можна звинувачувати й людей, які не читають договорів. Але головна відповідальність — держави. Вважаю, маємо провести деофшоризацію міських забудов. Кожен має бути зареєстрований так, щоб було видно, хто стоїть за будівництвом, а податки сплачувалися належно. Для цього потрібен загальноукраїнський закон, в якому також передбачатиметься відповідальність забудовників за порушення. За незавершене будівництво має бути і кримінальна відповідальність, і заборона займатися підприємницькою діяльністю будь-коли. Адже аферисти відбирають у людей гроші й просто переходять на інший будівельний майданчик.


Київ — єдине місто, де немає місцевого самоврядування. Воно можливе тільки тоді, коли виконавча влада міста підпорядкована міській громаді в особі міської ради. Натомість ми маємо Київську міську державну адміністрацію, підпорядковану Президенту. Міський голова не має жодних повноважень. Віталій Кличко поєднує повноваження, але якщо завтра глава держави позбавить його можливості керувати міською адміністрацією, він зможе хіба що головувати на засіданні. Люди мають розуміти, що тими 43 мільярдами розпоряджається не місто, а адміністрація Президента.


За міською державною адміністрацією необхідно зберегти повноваження винятково нагляду за законністю рішень органів місцевого самоврядування. Голова має бути повноцінним виконавчим органом місцевого самоврядування, підзвітним міській раді й нести відповідальність за всі комунальні підприємства, як голова, а не як керівник адміністрації. Для цього необхідно розробляти нову редакцію закону про місто Київ.


Деякі з тих рішень, про які я говорила, є у вигляді концепцій, деякі вже існують навіть як проекти. Звісно, багатьох влаштовує нинішня ситуація, але нічого страшного. Треба, щоб був поступ. Людям треба пояснювати, саме вони мають вимагати повернути Києву місцеве самоврядування.


— Успіху вам у цій справі! Дякую за розмову.

Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА.