Сучасні кризові умови, в яких перебуває економіка України, — результат двадцятип’ятирічної діяльності «паралельної» тіньової економіки та владних структур, що використовують національні ресурси на власний розсуд. Вихід із «кризової ями» і напрями боротьби з «організованою злочинністю» передбачено в опублікованому 12 січня 2015 року за № 5/2015 Указі Президента України «Про Стратегію сталого розвитку «Україна-2020» (далі — «Стратегія»), в якій очікується реалізація 62 реформ розвитку держави. Однозначно, для України це складне і відповідальне завдання — вийти з економічної безодні, в яку занурила її «організована злочинність» (так довго в історії жодна економіка не відновлювалась, навіть якщо вона була зруйнована не під час кризи, а внаслідок війни).

 

Тому нині необхідний ґрунтовний аналіз, які саме реформи ми спроможні провести на належному рівні, щоб досягти мети «Стратегії», — «досягнення європейських стандартів життя та гідного місця України в світі».


Як у реальних умовах застосувати деякі інтегруючі ідеї


Досить активно обговорюється питання економічного зростання — наскільки можливо збільшити валовий внутрішній продукт (ВВП): удвічі чи більше? Кажуть про збереження наявної структури, за якої прибутки всіх просто збільшаться на стільки, на скільки збільшиться ВВП.


Для нас, на жаль, характерна абсолютизація макроекономічних показників. Так було ще за радянської влади, де головним показником було зростання валової продукції. Цей статистичний показник цілком годиться для виміру макроекономічних процесів, але як цільовий орієнтир його слід використовувати дуже обережно. Одна справа, коли цей продукт виникає в результаті реального зростання виробництва, а інша — коли це відбувається за істотного зростання посередницької діяльності. Це не означає, звичайно, що посередницька діяльність не робить жодного внеску. Але коли вона є основною, коли швидкість зростання фінансових послуг істотно випереджає зростання реального сектору, то ми не отримуємо бажаної структури споживання.


Тепер про галузеву структуру економічного зростання. Для того, щоб оцінити можливість чи неможливість масштабного зростання виробництва, треба зрозуміти, а що у нас із ресурсами? Найцікавіше, що, поглянувши на проблему з цього боку, ми зрозуміємо, що нині розвиток економіки України спростовує класичні теорії економічного зростання. Що згідно із цими теоріями необхідно для розвитку? Насамперед відповідні ресурси: природні, матеріальні, людські і грошові. Але нині в Україні немає обмежень щодо основних ресурсів: транспорту, енергії, металу, сільськогосподарської сировини, робочої сили... Чому ж ми не розвиваємося, як Китай, як Південна Корея або навіть вищими темпами? У цьому запитанні і криється головна загадка. Насправді, з точки зору класичної теорії, у нас є можливість розвиватися, можливо, втричі швидше, ніж ми плануємо це сьогодні.


Тут доречно згадати проблему відсутності умов для масштабного розвитку. Вона, на жаль, виникає не від нестачі грошей (хоча цей чинник має вплив) і не від їх надлишку, і не від надмірно великої виручки, а від невміння управляти грошима.


Невміння управляти грошима


Це взагалі одна з найсерйозніших економічних проблем для нашої держави. Треба зрозуміти, що управління бідним суспільством — це істотно простіша річ, ніж управління багатим суспільством. Спробую проілюструвати цю тезу на прикладі інфляції. Коли говоритиму про проблему інфляції, то дотримуватимуся версії, що інфляція — це просто зростання цін. Хоча насправді інфляція — це чудовий механізм підтримки рівноваги для вільної ринкової економіки, за допомогою якої ця економіка захищається від катаклізмів, підтримуючи свій урівноважений стан. Звісно, коли інфляція виходить за межі розумного, то економіка провалиться.


Нас намагаються переконати, що зростання цін можна припинити тільки єдиним способом — шляхом зменшення пропозиції грошей в економіці. Версія така: оскільки під інфляцією ми розуміємо не зростання цін взагалі, а зростання споживчих цін, то, щоб уникнути зростання інфляції, потрібно зменшувати прибутки основної частини споживачів. А якщо їх збільшити, то це автоматично призведе до зростання цін. Це досить дивна позиція. З тієї причини, що насправді ціни залежать не лише від величини попиту, який формується в грошовому вигляді, але ще й від величини пропозиції товарів і послуг. Тут потрібно розуміти, що для бідного суспільства боротьба з інфляцією за допомогою монетарних методів природна, тому що в такому суспільстві ніякої можливості збільшити товарну пропозицію немає, оскільки обсяг ресурсів обмежений, а ефективність їх використання незмінна. А раз так, то головний та іноді єдиний спосіб боротьби із зростанням споживчих цін — обмеження грошових пропозицій.


Але якщо ми маємо в розпорядженні ресурси і держава може збільшити ефективність їх використання, боремося з інфляцією виключно грошовими методами, консервуючи низьку економічну ефективність. Претензія до влади в цьому разі полягає не в тому, що вона бореться із зростанням споживчих цін, а в тому, що вона з цим бореться абсолютно непридатними методами. Замість того, щоб іти вперед важким і складним шляхом стимулювання зростання товарної пропозиції, яка визначається обсягом залучених в оборот ресурсів і контролем за їх ефективним використанням, влада намагається використовувати найпростіший спосіб, понизивши грошову пропозицію. Виявляється, головне — щоб усі були бідні?!! Фактично ми в такий спосіб заганяємо себе туди, звідки хочемо вирватися. Це тупиковий напрям!


Відповідальність за використання коштів

Що ми нині робимо? Ми вкладаємо гроші в першокласні західні папери і тим самим, по суті, кредитуємо економіки зарубіжних країн, до того ж під дуже скромний відсоток. Нам кажуть, що відсоток хоча й низький, але висока надійність. Однак реальний мотив полягає в іншому — небажання нести відповідальність і є найголовнішою проблемою нашої економічної політики. А в нас частенько можна почути таке: оскільки приватні інвестиції ефективніші від державних, а гроші — в держави, то немає сенсу їх витрачати на інвестиції, оскільки це все одно виявиться неефективним (?).


Проте це не зовсім так. В одних випадках справді може так статися, а в інших — навпаки. Не слід плутати дві речі: інвестування державних грошей і державні капітальні вкладення. Адже у нас існує навіщось банківська система? Сьогодні вона відчуває дефіцит грошей. Таке враження, що ми перевіряємо: а чи виживе вона без грошей? Оскільки наші основні прибутки пов’язані з реалізацією сировини, то гроші концентруються або у сировинних постачальників, які тримають їх за кордоном, або реінвестують їх у сферу переробки сировини, або в держави. Усі решта якось перебиваються без грошей. І банківська система — теж. Чому ж бюджетні гроші не можуть бути відправлені в економіку, що задихається від нестачі грошей через банківську систему, яка для цього й призначена? На що очікуємо!?


За останніх п’ять років виконавча влада фактично «добила» державний фінансовий контроль за ефективним використанням національних ресурсів. Аксіома: контролю немає і немає ефективного державного управління бюджетними коштами. Державний фінансовий контроль вимагає негайної інституціоналізації.


Реальна проблема — це активне небажання нести відповідальність за економічні рішення. Тому управлінські рішення, за які в майбутньому необхідно буде нести відповідальність, і не приймаються.


Непопулярний, але необхідний захід


Зростання рівня оплати праці — найважливіша умова для зростання продуктивності і виробництва якісної продукції, які залежать від технічного рівня виробництва і рівня кваліфікації робочої сили. І тут слід враховувати, що наша спроба вийти із кризи за наявної продуктивності та інтенсивності праці навряд чи матиме успіх.


Низький технічний рівень виробництва в усіх галузях промисловості не дає змоги і близько підійти до рівня продуктивності розвинених країн. А ось з інтенсивністю праці треба подумати. Мабуть, вихід один — перехід нашої країни на 48-годинний робочий тиждень (звісно, за відповідного підвищення оплати праці) і дозвіл виходити на наднормову роботу. Це, звичайно, непопулярний захід, але досвід південнокорейського дива підказує, як на зростання економіки впливає тривалість робочого тижня.


Перехід на 48-годинний робочий тиждень із можливістю наднормових робіт за відповідного зростання оплати праці приведе до підвищення ефективності використання ресурсів і забезпечить реальне підвищення трудових прибутків, збільшиться обсяг внутрішнього попиту в українській економіці, що теж є найважливішим елементом загального економічного зростання.


І наостанок


Із усього попереднього робимо висновок, що економіка України в перс-спективі націлена на підйом. Відповідно до підйому, прискорення економічного зростання, поліпшення результатів діяльності, підвищення ефективності і результативності роботи і в кількісному, і в якісному відношенні повинні прагнути наші підприємства. І тут постає проблема стратегічного управління, передбачення майбутнього, без якого неможливі ефективні капіталовкладення, розробка та освоєння нових виробів, реструктуризація і модернізація, поглинання чи злиття з іншими компаніями.


Отже, висновок: повернутися обличчям до «Стратегії». Без цього неможливо забезпечити довготривалий підйом економіки. Ясно, що наздогнати розвинені країни за ВВП на душу населення можна, якщо ми доженемо їх за рівнем ефективності використання ресурсів і продуктивності праці. Тож кожен крок у підвищенні продуктивності праці дасть змогу підвищити оплату праці, створити матеріальну зацікавленість і визначити додаткові стимули щодо зростання продуктивності.


Павло ПЕТРЕНКО, кандидат економічних наук, почесний академік Міжнародної кадрової академії.