Сьогодні минає 17 років з того часу, як зник відомий український журналіст, керівник проекту «Українська правда» Георгій Гонгадзе. Про це загадкове зникнення повідомив у неділю сайт «Українська правда» в Інтернеті.
Це було о 22.30, коли Георгій вийшов з будинку на бульварі Лесі Українки, поспішаючи додому, де на нього чекали дружина Мирослава і дві трирічні доньки, які не могли потрапити до квартири без ключів. Однак батька не дочекалися...
Досі шукають замовників вбивства, засуджено його виконавця — колишнього генерала МВС Олексія Пукача. Але перебіг слідства і політична боротьба навколо події якось відсторонили на другий план саму особистість журналіста Георгія Гонгадзе.
Кожен українець чув про нього, але абсолютна більшість не знає, чому він, грузин за національністю, опинився в Україні, яке його родинне коріння, чому був в опозиції до влади. Виявляється, він бережанський зять. Я ще у жовтні 1996 року взяв у нього інтерв’ю до районної газети «Бережанське віче» і, гадаю, читачам буде цікаво його прочитати.
— Георгію Руслановичу, у вас грузинське прізвище, але програму ведете чистою українською мовою. Хто ви, звідки? Розкажіть кілька слів про себе.
— Знаєте, Василю, я вже шостий рік мешкаю в Україні, і всі, хто бачить мене вперше, запитують про це. Те, що я володію мовою того народу, на землі якого живу, для мене особисто настільки природно, як і дихати повітрям того місця, в якому перебуваєш. Щоправда, мої взаємовідносини з Україною пов’язуються ланцюгом обставин, які врешті-решт сформували мене як особистість і тісно переплелися з моїм життям.
Народився я у Тбілісі, батько мій був кінорежисером, а мати — лікарем-травматологом, до речі, вона львів’янка. Хоч цей факт спочатку не відігравав жодної ролі у моєму українофільстві. Мене виховували як грузина, яким я і залишаюся досі. Нам доводилося часто бувати в Україні, однак це спочатку не впливало на мою свідомість і погляди. Навіть навпаки. Тоді в глибині душі я шкодував, що є так званим полукровкою. До того ж мій батько тоді був дисидентом і мріяв про незалежну Грузію. Коли став формуватися національно-визвольний рух Грузії, я активно розпочав роботу в Народному фронті Грузії, де очолював відділ інформації. Після трагічних подій 9 квітня 1990 року довелося багато їздити по всіх республіках Союзу, налагоджувати зв’язки. І ось одного разу мене запросили на установчий з’їзд Народного Руху України у Києві. Там я познайомився з українською молоддю, а незабаром потрапив до Чернівців на перший фестиваль української пісні «Червона рута», де в мене прокинулося дивне почуття — я зрозумів, що жити не можу без цієї землі. Через рік переїхав до Львова.
Коли мене питають, що я більше люблю — Україну чи Грузію, відповідаю: «Грузія — це мати, яка мене народила, виховала, а Україна — це жінка, яку я несказанно кохаю». Взагалі я дуже щасливий. Уявляєте, я вболіваю за два народи, за дві землі. Перебуваючи в Україні, я продовжую стежити за подіями на батьківщині, тричі виїздив на війну для захисту своєї Грузії, а якщо буде треба, віддам життя за Україну.
— Як вдалося вам, пане Георгію, стати провідним журналістом «Вікон» й очолити «Вікна Плюс»?
— Мій шлях у тележурналістику був досить довгим. За фахом я, як і ви, педагог, викладач англійської мови. Філологічний диплом — це воля моєї матері. Але коли постало питання, ким бути, батько зажадав, щоб я пішов його шляхом і став кінорежисером. Мама відповіла, що одного режисера в хаті вистачає. Я вступив до інституту іноземних мов. Уже потім, в Україні, почав дописувати в газету «Пост — Поступ» про Грузію. А після першої поїздки на війну в Абхазію зняв там свій перший документальний фільм «Біль землі моєї». Після поранення під Сухумі я вирішив серйозно займатися кінодокументалістикою. Потім у Львові певний час готував свої програми на львівському телебаченні. Створював сюжети для київських програм «Без протоколу», «Вікна», «Параграф» тощо. Те, що я перебрався до Києва, передусім, пов’язано з тим, що залишився без роботи у Львові, та й набридло проламувати головою стіну. У Києві пішов по студіях, пропонував свої послуги. Спочатку був «Параграф», де я став ведучим рубрики «Обличчя ринку». Щоправда, сама тема мене не дуже захоплювала. І тому я готував сюжети у «Вікна в світ» та «Вікна». Моя активність дала плоди. Мене запросили очолити нову програму «Вікна Плюс». Назви тоді ще не було, і самої концепції теж. Усе довелося починати з нуля. До того ж завдання було не з легких: створити аналітичну програму, коли вже була «Післямова». Я обрав дещо інший шлях, створив політичну, аналітичну авторську програму. Тут уже діє принцип суб’єктивної журналістики, тобто люди, які готують матеріали, висловлюють свої думки, дають свої оцінки тому, що відбувається в Україні. Але й тут є свій принцип. Журналіст повинен бути чесним у своїх думках, і це для мене головне. Ви можете з ним не погоджуватись, однак це цікаво й тому заслуговує на увагу.
— Як часто доводиться вам виїжджати у творчі відрядження?
— Тепер я не маю змоги багато їздити, програма забирає весь час. До того ж, якщо є відрядження, то вони здебільшого пов’язані із супроводженням офіційних делегацій. Дуже не люблю їздити в таких умовах. По-перше, якщо тебе беруть, скажімо, кудись з Президентом, то не маєш права на негатив, бо наступного разу вже з програми нікого не візьмуть. А писати офіційні сухі зведення нецікаво. По-друге, бігаєш у хвості делегації, де тобою керують, як хочуть. Це теж не зовсім приємно. Інша річ, коли йдеш сам і належиш лише собі.
— Чи маєте свободу творчості, чи є спеціальні замовлення на ті чи інші передачі?
— Слава Богу, свободу творчості я маю абсолютну, ніхто не втручається у створення програми, і тільки я вирішую, що та як піде у передачі. Щоправда, є «розбори польотів» на редакційній раді. Але це бути повинно. Взагалі, я вважаю що навряд чи є інша програма, де журналісти почувають себе настільки вільно.
— Пане Георгію, хто вам з українських політичних лідерів особливо симпатичний?
— Тут теж говорити дуже складно. Особливо, коли знаєш усю політичну кухню. Особисто мені в політиках подобається конструктивізм. А ось симпатії до сучасних політиків не маю. По-перше, я добре знаю усі підводні течії, а по-друге, особисті симпатії заважають іноді повноцінно працювати.
— Чи можуть «Вікна Плюс» бути незалежними? Адже в окремих випусках простежується пропрезидентський виклад матеріалу. Чи, може, я помиляюся?
— Ви помиляєтесь. Коли щось чітко простежується у наших випадках, то це опозиційність до виконавчої влади. На мій погляд, так і повинно бути. Часом дістається нам від владних структур: телефонують, тиснуть. Але якщо таке й трапляється, то ми пишаємось. Сьогодні за нами дуже уважно стежать. І це приємно. Інша річ, як довго нам дозволять так вільно висловлювати свої думки. Сьогодні в Україні простежується нова тенденція — авторитаризм, бажання керувати всім. А наше завдання — протидіяти цьому.
Василь БИЧ, методист Районного методичного кабінету Бережанської районної ради, заслужений працівник освіти України.
Друкується у скороченому вигляді за згодою автора матеріалу.
