Видатний англійський політик ХХ століття і патріот В. Черчилль сказав: «Демократія — найгірший тип влади, але кращого людство не придумало». Тобто проблеми сучасної України — економічні, геополітичні, соціальні, культурні тощо обумовлені не демократичними процесами, які, на перший погляд, мають некерований характер. Потрібно враховувати, що демократія завжди орієнтована на ринкову економіку. Про сучасний стан нашого суспільства і перспективи розвитку розмова з доктором філософських наук, професором, академіком Національної академії наук України, президентом НАПН України, президентом Товариства «Знання» України Василем Кременем.
— Шановний Василю Григоровичу! Сьогодні ми живемо в неспокійний час. У міжнародній політиці — загроза війни. У нас — ось уже три роки військові дії, постійні зміни, різноманітні ротації, вибори, перевибори, судові колізії з високопосадовцями тощо.
— За словами відомого австрійського економіста ХХ століття Фрідріха фон Гаєка, ринкова економіка має спонтанний порядок. Але, хоча і спонтанний, а все-таки порядок, який передбачає чіткість і раціональну організацію діяльності, орієнтований на досягнення поставленої мети. А мета — входження в європейський цивілізаційний простір. Цей рух, нестабільність, несподівані повороти — цілком закономірні процеси для ринкового, демократичного суспільства. Стабільність, як показав попередній досвід, приводить до застою.
Зрештою, демократична Україна вирішить усі свої проблеми, подолає негаразди, оскільки поставлена мета передбачає соціально-економічну модель — ринкову систему, яка є органічно притаманною сучасній цивілізації. Суть демократичної, як і ринкової, системи полягає в постійному оновленні, в основі якого — перманентна боротьба. Тільки не боротьба в тоталітарному розумінні «або ми, або вони», а боротьба конкурентна, в якій перемагають інтелект, знання, кмітливість, воля, енергія звершень, і, найголовніше, прагнення — не виживати, а жити.
— А в чому полягає відмінність між термінами «жити» і «виживати»? Здається, життя і є виживанням.
— Ці поняття потрібно розділяти. Стосовно «виживання», про яке в нас часто говорять, то ця проблема виникла давно і не лише в нашій країні. Річ у тім, що сьогодні, як і в попередній соціальній історії, людина перебуває в залежності від численних небезпек: загрози війни, стихійних бід, епідемій, екологічних катастроф тощо. Якщо суспільство не зможе виконати будь-яке з багатьох взаємопов’язаних завдань, які завжди стоять перед ним, то життя дуже швидко може скотитися в неконтрольований хаос, в якому не життя, а виживання. Загроза розпаду існує для нашого суспільства постійно — і винуваті в цьому не так згубні сили природи і глобалізаційні виклики, як непродумана діяльність, яка й обумовлює непередбачуваність. Новітня історія України надає для цього достатньо прикладів. Виходячи з цього досвіду, людина думає більше про те, як вижити, а не про повноцінне життя.
— Але ж в суспільстві діють раціональні сили, адже розум завжди перемагає.
— Так, здебільшого кожний намагається знайти вихід з будь-якої ситуації. За тисячі років своєї історії людство виробило для себе апробовані способи захисту від небезпек, або способи виживати. Насамперед зберегти суспільство можна, пов’язавши його існування з системою традицій, коли кожне наступне покоління вирішує різні життєві проблеми так само, як це робили їхні діди і батьки — так формується спадкоємність. Зокрема, за людьми закріплюються професії залежно від матеріального і соціального стану, і в країнах зі слабкою економікою, нерозвиненою промисловістю обов’язки людини відомі вже при її народженні (потомствений хлібороб, ювелір, гончар, столяр тощо). В історії ця традиційність породжувала поділ суспільства на касти, класи, групи і т. д.
Є інший спосіб розв’язання проблеми. Щоб гарантувати виконання всіх необхідних завдань із забезпечення життя, суспільство може застосувати силу авторитарного правління. Єгипетські піраміди були зведені не заради одержання прибутку архітектором або підрядником, а радянські п’ятирічки не були результатом національних традицій взаємодопомоги. І Радянська Росія, і Стародавній Єгипет (як і деякі інші країни) — це командні суспільства; якщо залишити осторонь політичний аспект, їх економічне виживання забезпечувалося указами, які спускалися «зверху». Невиконання загрожувало жорсткими покараннями, аж до втрати життя.
— Який спосіб виживання, з наведених вами, більше випав на долю України?
— Україна пережила і перший, і другий способи, які дійсно були способами виживання. Немає потреби перелічувати нескінченні війни, повстання, кріпацтво, голодомори, експлуатацію, депортації, які випали на долю українського народу. Всі ці події ставили людину в таке положення, що вона могла сподіватися або на Бога, або на «доброго царя», або на щасливу долю. Проте до Бога високо, до царя далеко, а щаслива доля була тільки в героїв казок. Тому стверджувалася невпевненість у собі, відчуття постійної загрози втрати свободи, майна, неможливість подолати бідність, що породжувало «комплекс меншовартості». Ця ситуація цілком закономірна у разі відсутності насамперед економічної свободи, яка й дає енергію для розвитку.
— Очевидно, що ці способи і донині залишаються актуальними.
— Не зовсім так. Є і третій спосіб організації життя — система, за якої суспільство гарантує неперервність свого існування, дозволяє кожному індивіду робити те, що він вважає за потрібне і правильне. За умови, що кожний активний учасник керується загальними для всіх нормами і законами. Ця система, як тепер всім зрозуміло, називається «ринковою», а правило надзвичайно просте: кожний повинен діяти так, щоб максимально реалізувати своє «Я», зокрема в досягненні гідного матеріального існування для себе і своєї сім’ї. Саме досягнення своєї мети, а не тягар традиції або сила партії чи диктатора, змушує більшість людей займатися тією чи іншою справою в умовах ринку. Він, в свою чергу, може існувати лише за демократичної системи.
Слова В. Черчилля стосовно того, що за всіх недоліків демократичної системи людство кращої за неї нічого не придумало, пройшли перевірку часом. Її сила у відтворюваності, яка заснована на постійно зростаючих пропозиціях і попиті споживання. Хоч би як міцно була «скріплена» тоталітарна система, вона одразу розпадається після смерті або усунення диктатора, правлячої кліки від влади. Про це свідчить досвід історії: так, створена командна сталінська система, здавалося, переживе віки, але вона розсипалася після смерті вождя. Наступний факт: в СРСР було майже 20 мільйонів комуністів, могутня сила, але він зник з карти світу за п’ять років. Жодна з диктатур або авторитарних режимів не може протистояти ринковій демократичній системі, яка постійно пропонує нове. Саме ця система, тим паче в сучасному світі, створює умови для життя, а не виживання.
— Які позитиви створив ринок, якщо говорити в цьому ключі, для України?
— Прикладом позитиву діяльності ринку в Україні, хоча вона сьогодні переживає нелегкий період своєї історії, є насамперед досягнення в політиці та обороні. Протистояти агресії, яка розпочалася три роки тому, здавалось би, не було жодної можливості. Знаходилися «пророки», і не тільки серед «братського» народу, а і в себе, які говорили про перспективи скорого розпаду країни. Однак у силу своєї догматичної свідомості вони не враховували факт, що в Україні, завдяки демократичним перетворенням, розвитку ринкових відносин, за роки незалежності виріс вагомий пласт підприємців. Підприємець — це не просто бізнесмен, виробник якогось товару, власник магазину, кафе чи фермер. Це людина, яка заради реалізації свого комерційного інтересу найбільше зацікавлена в існуванні своєї країни. Адже саме в ній вона робить свій бізнес, в котрий вложила свою енергію, волю, бажання. Передусім у своїй країні підприємець отримує матеріальні блага, сподіваючись на їхнє подальше зростання. Німецький філософ-економіст В. Зомбарт називав це прагнення «духом підприємництва». Йдеться не про абстрактну духовність, а про енергію працювати, діяти, щоб одержувати конкретний результат — прибуток. Саме ця мета обумовлює ту взаємодію, яка приводить діяльність окремих людей до виконання обов’язкових для суспільства завдань. Енергія підприємців як активних, прагматичних, зацікавлених особистостей складає силу української економіки, яку після проведення реформ уже не здолати.
— Але ЗМІ щодня повідомляють про рейдерство, корупцію, проблеми у малого і середнього бізнесу. Чи виконують у такій ситуації підприємці роль такого своєрідного «гумусу»?
— Коли життя йде не по традиції і не по команді, в умовах ринку і демократії, це зовсім не означає, що суспільство одразу буде успішним. Існує багато перепон економічного, політичного, культурного, ментального характеру, які не дають можливості відразу досягти результату. Проте підприємець — це не корупціонер, а людина справи, яку вона творить, сповнена духовної наснаги. Тому він не мислить свого життя, майбутнього своїх дітей без процвітаючої української держави. Це вже не «червоні директори», «начальники главків», «голови колгоспів», які виконують накази «зверху», і їм байдуже, що вони виробляють. Підприємець, бізнесмен, при всьому негативному ставленні до себе, яке він одержує з позицій «пролетарської» свідомості, по суті, є творець. Якщо письменник пише книги, композитор — музику, архітектор будує храм, то підприємець — це творець цінностей матеріальних, без яких також не може існувати людина. Бізнес — це також творчість, і її результати не менш важливі, ніж результати мистецької або наукової діяльності. А творчість завжди перемагає.
Бізнес, підприємництво — це діяльність для світу земного, для створення благ матеріальних, а мистецтво, філософія створюють культурні цінності, які також є благом, тільки духовним, поза яким не може існувати людина.
Для бізнесмена як творця потрібні чесні конкуренти, а не рейдери, які зазіхають на результати і простір його діяльності. І з цієї точки зору Україна має той міцний фундамент, який не можна зруйнувати посилами «духовних скреп», «русского мира» тощо. Є свої духовні основи, є свій, український світ, а інший не потрібен.
— Як відомо, «не хлібом єдиним» живе людина. Які ще чинники забезпечують силу і подальший прогрес України?
— Безумовно, «дух підприємництва» не єдиний бастіон, який робить Україну непереможною. Інший важливий чинник — нове покоління, яке не тільки народилося і виросло за роки незалежності, але вже виховує своїх дітей. З перших років незалежності висувалася низка теорій, в яких розроблялося завдання — як швидше позбутися рудиментів «совкової свідомості», що залишалася тоді в більшості громадян країни як спадщина тоталітарної епохи. Як аргумент наводилася біблійна легенда про Мойсея, який сорок років водив народ по пустелі, щоб змінилося покоління, яке виросло в неволі єгипетського фараона. На батьківщину, «землю обітовану», повинні повернутися нові люди, ті, хто не знає рабства.
Але в цій легенді є нюанси. Так, коли Мойсей вивів народ з Єгипту і піднявся на гору Синай, щоб одержати від Бога скрижалі з його законами, і тривалий час там перебував, то народ не став його чекати: він хотів благ «тут і тепер», і почав поклонятися «золотому тільцю». Фактично спокусився матеріальними благами, забувши те справжнє благо, що було надане Богом — свободу і повернення на Батьківщину. Розгнівався Бог, хотів жорстоко покарати невдячний народ, але Мойсей, після нелегкої боротьби з відступниками і їх покаранням, знову піднявся на гору Синай і сказав Господу, що сини Ізраїлю спокутували свою вину кров’ю. І Бог дозволив іти далі.
У цій легенді-притчі кожний думаючий українець може побачити багато схожих рис із власної історії, яка є тяжкою дорогою до власної свободи, до своєї держави як «землі обітованої». Всі ми пережили багато років блукань, на практиці переконалися в неправильно вибраних дорогах. Було також багато спокус, і, що найгірше, не обійшлося без великої крові. Проте, як відомо, тільки той заслуговує свободи, хто щодня йде за неї в бій.
— Виходить, як в пісні Б. Окуджави: «Не заслужити надійної слави, поки кров не пролилась»?
— Так, нелегкий шлях українського народу різними дорогами історії виявився не марним. Найголовніше — з’явився досвід, виробилася чітка позиція: не гадати, що робити, а знати, чого не робити. Тим паче, з початком інформаційної епохи боротьба за Україну відкрила для неї колосальні можливості, які містять сучасні технології. Активне входження у «суспільство знань» позбавило необхідності сорок років блукати по пустелі. З перших років незалежності взята стратегія на нову систему навчання і виховання, на одержання нових знань принесла результат — сформувався український народ. Сучасний українець — не той, у кого моя хата скраю. А той, у кого мій дім — моя фортеця.
Зазначу, що нові освітні стратегії, орієнтація на людиноцентризм, на систему європейських цінностей, нові шкільні та вузівські програми утворили нове соціокультурне, духовно-інтелектуальне середовище. Позбавлення ідеологічних догм дозволило увійти в простір нових знань, нових ідей, сформувати нову мораль. І найголовніше — новий світогляд. Нині в Україні дедалі рідше можна зустріти людину, особливо молоду, яка б спокусилася принадами євразійського простору. Генокод європейської історії і культури виявився сильніший. Він, як «попіл Клааса», який стукав у серце Тіля Уленшпігеля і закликав до боротьби проти іспанських загарбників за свободу Голландії (Фламандії), зорієнтував нове покоління на цінності західної цивілізації.
— У такому разі ми можемо говорити про нове народження України?
— І народження, і Відродження. Соціокультурне середовище, яке сформувалося в новій, незалежній Україні, є духовним простором українського Відродження. Європейське Відродження в ХІV—ХV століттях не лише нагадувало про минулу велич Європи в часи античності, а й стало ґрунтом для створення нової реальності. Відродження — це точка відліку, а не ностальгія за минулим. З цієї точки починається відлік нового часу. Епоха європейського Відродження — це не повернення до методів завоювання світу: непереможної фаланги Олександра Македонського або «залізних» римських легіонів. На перше місце вийшли філософія, мистецтво, торгівля, математика, астрономія, які привели до нового розуміння не лише смислу, а й цінності життя. Вражене людство, яке завжди прагнуло до краси, добра, справедливості, було підкорене ідеями гуманізму, розумного індивідуалізму, що вивело як основні цінності особистість, її свободу, і, зрештою, матеріальний добробут. Відродження — це початок колосальних економічних змін, це епоха, яка народила титанів думки, титанів діяльності, які, власне, і поклали початок творення тієї Європи, яку ми сьогодні бачимо, і яка з тих часів постійно продукує енергію для перманентної трансформації в бік подальшого удосконалення.
З цієї точки відліку — свого Відродження — Україна демонструє можливість перспектив подальшого розвитку. Адже у нас створено українську освітню систему, ми повернулися до витоків своєї історії і культури, розробили принципи вітчизняної філософії, і, найголовніше, виросла нова українська людина. Людину, народжену українським Відродженням, не може злякати жодна загроза — ні зовнішня, ні внутрішня. Вся сила України, її національна ідея — у сформованій особистості, в її гідності. Якщо людина зрозуміла, які можливості відкриває для неї не чиясь, а власна самодостатність, вже ніхто не зможе зупинити її рух, поступ у напрямку до самореалізації.
— Чи не може напрямок нашого розвитку в бік Європи змістити, зменшити силу національного духу?
— Звичайно, ні. Важливий чинник, який показує, що жодні агресії не зможуть зламати Україну — у самому смислі європейського цивілізаційного вибору. І справа не лише в тому, що Європа — це повага до особистості, комфорт, добробут, культура, високий рівень життя тощо. Справа в її високих технологіях, які, окрім усього, з часом повністю позбавлять залежності, наприклад, від енергії вуглеводнів, завдяки чому повністю зникає прив’язаність до нафти, газу. Ще двадцять років тому про це не могло бути й мови, здавалося, газова тема — на віки. Але хто міг ще десять років тому уявити, що люди будуть йти по вулиці, дивлячись в екран смартфона (нагадаємо, перший іPhone з’явився всього 10 років тому!). Що найбільш реальне існування — це бути в мережі, у віртуальній реальності. Що інформацію можна буде зберігати в «хмарі»? Що на траси виїдуть «розумні» авто, а міським транспортом керуватимуть не водії, а роботи? А в небо злетять «ручні» дрони.
Європа — це шанс, це «земля обітована», яка позбавляє ностальгії за минулим, «дешевим» життям. Уважний погляд на реальність, яка нині твориться наукою, освітою, знанням, переконує: людина має бути творчою. Реальність заповнюють інформаційно-комп’ютерні системи, котрі виконують механічну роботу, прискорюючи ритм життя — автопілоти в автомобілях, «розумні» станки на заводах, роботи-хірурги Da Vіncі у клініках. І виконують краще й швидше за людину.
Розвиток технологій ставатиме дедалі швидшим, все більш вражаючим. Тому Україна, яка йде в Європу, тобто до західної цивілізації, не може бути скорена. Час грає на користь нашої держави. І хоча як об’єктивний чинник час минає дуже швидко, проте результати змін не приходять одразу. На завершення нагадаю аксіому: тільки той досягає матеріальних і духовних благ, хто постійно працює над їх досягненням. Праця, активна діяльність є змістом ринкової економіки, змістом демократії, сучасного суспільства, заснованого на знаннях. А працювати наш народ вміє, про що свідчить та колосальна спадщина, яка доводить факт існування української цивілізації.
Тому попри всі складності й негаразди, важкі умови життя багатьох співгромадян, українці творять, будують — тобто не виживають, а живуть. А творче життя породжує гідне життя.
— Дякуємо за розмову.
