Доволі широко відомий у світі «італійський страйк» передбачає виконання посадових інструкцій, не відходячи від них ні на крок. Написано в інструкції, що пломбувати залізничний вагон можна лише пломбою з червоною позначкою, ось і будуть чекати, допоки не дадуть саме такі пломби. А справа при цьому стоїть!

 

 

Щось схоже відбувається останнім часом і в нашому парламенті: під час другого читання представники однієї із політичних сил мало не через одну свою пропозицію примушують залу обговорювати їх та ще й голосувати на їхню підтримку. Голосів такі речі в 99 % отримують у кількості, близькій до нуля. Бо ж і великого бажання підтримати такі пропозиції, зазвичай мало, та й самих депутатів під час другого читання в залі катма. Або останнім часом вони ще й по дорозі провалюють пропозиції інших депутатів, які врахувала під час обговорення в головному комітеті більшість його членів. Вимога проголосувати на підтвердження позитивного вердикту комітету отримує голосів разів у два-три більше, ніж у попередньому випадку, але все-таки їхня кількість далека від заповітних 226 голосів, як того вимагає Регламент.


У прикінцевій облозі все це має вигляд досить прикро. Ось 5 вересня розглядався у другому читанні законопроект № 3691-д «Про освіту в Україні». Пішло на все це кругом-бігом три з половиною години. У порівняльній таблиці були дані про 1 709 пропозицій та поправок, із них 605 було відхилено. 99 із останнього числа були пропозиції фракції «Батьківщини», отже, майже 16 %. Так ось, на обговорення 31-ї з них, як того зажадали представники цієї фракції, пішло майже 60 % із тих 3,5 години. А ще 30 % витратили на те саме дійство і з тим же результатом для практично трьох солістів від інших фракцій та позафракційних.


Чому прикро? А тому що всі ті незгідні з рішенням комітету чудово знали про те, що отримають повний «відлуп» щодо своїх претензій. Саме тут і сидить ота схожість дій деяких наших народних обранців та отих, хто першими вдалися до такого штибу страйків — італійських залізничників. Адже всі інші парламентарії, пропозиції яких були відхилені комітетом, не виявили бажання витрачати час на їх обговорення в сесійній залі. Бо, по-перше, знали, що в залі завжди під час обговорення пропозицій та поправок буває не більше половини з обраних народних депутатів, і тому отримати голосів більше, ніж сидить людей в такий момент за депутатськими пультами, просто неможливо. А по-друге, все-таки точка зору комітету, де законопроект обговорюється більш професійно, завжди десь підсвідомо враховується іншими їхніми колегами при голосуваннях щодо долі пропозицій до законопроекту. Отже, з великим наближенням до істини можемо сказати, що позитивного результату на підтримку відхилених пропозицій «не може бути, бо цього не може бути ніколи».


А чому ж тоді ті інші, знаючи по все це, однак, витрачають свій та інших час, не плекаючи думки про позитивний результат? Ну, по-перше, вони вочевидь, по-іншому розуміють поняття позитива. Для них головним є не результат, а можливість виставити себе мало не єдиними борцями за інтереси народу. Уявіть собі, якби ініціатори інших відхилених комітетом пропозицій теж зголосилися б обговорювати їх в сесійній залі (а думається, їм найшлося би що сказати, тиснучи на сльозові залози виборців). 5 вересня на майже 50 поправок пішло три години, то на 600 пропозицій пішло б більше 30 годин — шість пленарних днів. Ото був би страйк по-італійськи!!!


По-друге, проглядається відверте намагання повністю дискредитувати роботу парламенту цього скликання. Адже виборці, начебто, сприймаючи з плюсом цей «вселенський плач за права впослідженого владою народу», разом з тим чи не найбільше не любить Раду саме за «порожню балаканину». При цьому забуваючи, що перш за все до цього вдаються власне ці «борці».


Те, що все це саме так, стовідсотково підтвердилося вже через день, коли почалося обговорення кодексів. Там справа іде про тисячі й тисячі внесених пропозицій, а, як наслідок, тисячі відхилених з них. І знову ті ж самі дійові особи, з тієї ж фракції, та ж метода поведінки. Тільки тут вже йдеться про більш щільну роботу: ставиться на обговорення мало не кожна поправка, яку відхилив, але зараз вже комітет із питань правової політики та правосуддя. У що ж тоді має вилитись розгляд майже 4 500 поправок, якщо на перші 665 пішло більш як три години?


У цілому ж проблема залишається. Адже врешті-решт усі ці витрачені години за великим рахунком мали нульовий коефіцієнт корисної дії: жодна з відхилених поправок не була підтримана залом, і принагідно було поховано цілу низку пропозицій, врахованих комітетом. І тепер, аби залучити в роботу оці останні, відкинуті горезвісним голосуванням «на підтвердження» пропозиції, треба вже потім, коли закон набере чинності, вносити до нього зміни з цими відкинутими поправками.


Щодо останньої колізії з голосуванням «на підтвердження» врахованих поправок, то тут справа відносно проста. Під час роботи з поправками на етапі другого читання (а можливо, це так має спрацювати і на третьому) варто дотримуватися простої логіки: якщо депутат не погоджується з рішенням головного комітету щодо якоїсь поправки, то ставити на голосування треба протилежну точку зору. Відхилив комітет поправку — голосується рішення про її підтримку, поправка комітетом врахована — ставиться питання про її відхилення.


Узагалі, якби справа не торкалася питання про шалену кількість поправок та пропозицій, які вносяться депутатами до другого читання, то теж справу можна було б вирішити доволі просто. Варто лише голосувати такі речі в більшостю від тих, хто безпосередньо взяв участь у голосуванні, а не від кількості вставлених у гнізда карток. А вже прикінцеве рішення щодо законопроекту ухвалювати більшістю від конституційного складу парламенту, як того вимагає Конституція. Інша справа, що це не вирішує питання тієї фантасмагоричної кількості пропозицій до тексту законопроекту на етапі другого читання, яке, вочевидь, потребує нагального вирішення. Інакше такі собі парламентські «страйкарі по-італійськи» можуть загальмувати роботу законодавчого органу або й просто його зупинити.


Пославшись на цю конституційну норму, не можна принагідно не згадати іще про одну правову колізію. На сьогодні до парламенту обрані 422 депутати і, на жаль, допоки нога останнього окупанта не залишить землю Криму та отих «окремих районів Донецької та Луганської областей», більшої кількості народних обранців у Верховній Раді бути не може. З них 225 — депутати, обрані за списками політичних партій, а ще 197 — обрані за мажоритарною системою. То чому ж цей факт не враховується при обчисленні різних кількісних параметрів парламентської роботи? Зокрема, в такому випадку нижня границя існування коаліції обраховувалася б так: (225 + 197)/2 + 1 = 212.


І це на сім мандатів менше, ніж зараз нараховують дві фракції коаліції — БПП та «Народний фронт» — 219 народних депутатів. Варто пам'ятати про це деяким занадто заангажованим адептам протилежної точки зору.


Андрій ШИНЬКОВИЧ, народний депутат України.


Фото Яна ДОБРОНОСОВА.