Чого очікувати від законопроектів про реінтеграцію Донбасу — ухваленого парламентом за основу проекту закону «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях» (№ 7163) та прийнятого в цілому Закону «Про створення необхідних умов для мирного врегулювання ситуації в окремих районах Донецької та Луганської областей» (№ 7164) — своїми думками ділиться заступник Голови Верховної Ради України Оксана СИРОЇД.

— Нагадаю передісторію: у 2014 році 16 вересня, ще до Мінська-2, до парламенту приїхав Президент і депутати під тиском проголосували за особливий порядок здійснення місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей. Відповідно до цього закону передбачалося, що фактично окуповані Росією території повинні були отримати гарантовані захищені статті бюджету для свого існування, чого не має жоден регіон, отримати свою поліцію, прокуратуру (не національну, а свою) суди, право на укладання міжнародних договорів та на використання російської мови. Окремим законом їм було гарантовано, що ніхто, хто брав участь у боях проти України, не буде переслідуватися. Це не амністія — це заборона переслідування взагалі. Потім усі ці положення стали частиною мінських домовленостей у лютому 2015 року. Тобто те, що запропонував Президент у проекті закону, було фактично на випередження мінських «угод». Після голосування за ці закони на Україну почали насідати з тим, щоби конституційно запровадити «особливий статус», тобто щоб це було частиною Конституції.
З того часу «Самопоміч», щоби не дати закріпити «особливий статус» в Конституції, почала вимагати визнання правдивого статусу цих територій як окупованих. Проект закону про тимчасово окуповані території України було зареєстровано ще в далекому 2015 році, влітку. Відтоді наша позиція була послідовна: ми казали, що треба визначити, що маємо окуповані території, що окупація почалася 20 лютого, для Донбасу — 7 квітня, що внаслідок окупації українська влада не контролює цю територію, що там не діють органи державної влади, ми не можемо проводити там вибори та не можна торгувати з окупованими територіями. Ми також наполягали на тому, що треба визначити порядок, як люди можуть перетинати лінію зіткнення, а також процедуру деокупації — в який спосіб Україна зайде на ці території і що вона повинна там робити, — як роззброїти бойовиків-найманців, як повернути діяльність органів державної влади, як покарати винних і люструвати тих людей, які співпрацювали з колаборантами. Тому що не можуть далі залишатися вчителями ті, хто розказував дітям у школах про київську хунту.
Ці позиції ми обстоювали упродовж двох років, ми доопрацювали законопроект з усіма зацікавленими органами, він був вивірений на 100 відсотків, але Президент щоразу реагував однаково, як і решта депутатів із коаліції, — «ми ніколи не визнаємо ці території окупованими». І ось, як грім серед ясного неба, Президент вносить проект закону про начебто визнання територій окупованими.
Ми подивилися на президентський законопроект і побачили, що там немає ніякого визнання окупації. Є декларація, але немає дат, немає процедур, немає наслідків для Росії. У нашому законі, наприклад, було чітко прописано, що у зв’язку з окупацією Росія відповідно до норм міжнародного гуманітарного права і Женевської конвенції тепер несе відповідальність за людей, які живуть під окупацією, за наслідки зруйнованої інфраструктури тощо. У президентському законопроекті нічого такого немає: ані дат, ані територій, ані наслідків. Тобто це не є правдивим наміром. Якщо немає юридичних наслідків — правдивий намір в іншому. Те, що це неправдивий намір, також підтверджує і продовження дії закону про так званий особливий статус, який голосувався одночасно.
На мій погляд, Президент передовсім намагався змімікрувати — використати добру назву, щоби до нього перестали звертатися щодо визнання окупації. Бо вже начебто є закон, який це визнає.
Президент упродовж трьох років війни не приймав ті рішення, які був зобов’язаний прийняти у зв’язку з російською агресією. Є Конституція, є стаття 106, яка визначає повноваження Президента: у зв’язку з агресією Президент вводить воєнний стан і приймає рішення про застосування Збройних Сил, а парламент схвалює це рішення. Рішень немає. І ця бездіяльність призвела до того, що кожен солдат на передовій може бути притягнений до відповідальності за законами мирного часу. І Президент намагається запропонувати черговий гібрид — у вигляді об’єднаного оперативного штабу. Хоча об’єднаний оперативний штаб у нас є відповідно до закону про оборону, тільки закон про оборону діє тоді, коли визнаємо загрозу агресією і вводимо воєнний стан. Але Президент хоче ввести об’єднаний оперативний штаб для того, щоби він надавав дозволи на перевезення товарів через лінію зіткнення. Такий собі консорціум, комерційна організація.
Була і спроба проштовхнути легалізацію мінських домовленостей, подивимося, чи вони залишаться в тексті, чи ні, а це дуже небезпечно. Президент уже хоче начебто вводити воєнний стан, нарешті через три роки війни, але, виявляється, для того, щоби ліквідувати органи місцевого самоврядування й усувати неслухняних мерів і ради. І ще одна норма, яка свідчить про наміри Президента, — фактично узурпація влади парламенту для застосування Збройних Сил. Ця функція парламенту є невід’ємною. Немає парламентів у демократичних країнах без такої функції. Упродовж десятиріч верховні головнокомандувачі у всіх країнах завжди мали спокусу і цією спокусою користувалися — застосувати Збройні Сили всередині країни проти своїх людей у випадках соціальних чи політичних заворушень. Як це було на Майдані, коли була спроба Януковича застосувати армію проти людей. Нині Президент фактично отримає повноваження застосувати Збройні Сили будь-де: чи то в Києві на Майдані, чи то в Закарпатті у зв’язку з «російською агресією», звичайно.
Проект закону, який запропонував Президент, був зареєстрований у середу, а в четвер уже винесений на голосування без будь-якого обговорення. На зустрічі Секретар РНБО навіть не мав наміру слухати жодних аргументів. Складається враження, що все поділено — хто і скільки має заробити на цьому. Найбільше обурює, що, спекулюючи на очікуваннях людей, спекулюючи добрими деклараціями, Президент уже вкотре намагається узурпувати владу і поставити під за-грозу демократію та виживання держави. Для українців цей закон нічого не дасть, він тільки за-грожує правам і свободам людини, бо повноваження застосовувати Збройні Сили і розганяти органи самоврядування — це відверта узурпація влади Президентом.
Регламент у парламенті порушувався не раз, але жодного разу немає ніякої реакції. До кого звернемося? До Генерального прокурора, який фактично є пов’язаною людиною з Президентом? Очікувати якихось наслідків від порушення процедур ми не можемо, але ми будемо подавати поправки, щоби принаймні зняти загрози для людей та держави, які є в законі. Будемо стояти, наскільки нам стане сил. Блокування — то не самоціль і не той інструмент, який забезпечує прийняття рішень. Але ми вдаємося до таких засобів, щоби показати людям загрози, які несуть такі рішення. Ми намагалися покращити цей проект закону, але ніхто не хотів слухати. Той спротив, який бачили в парламенті в четвер та в п’ятницю, — то була реакція на постійне приниження парламенту з боку Президента. Не треба принижувати — не буде спротиву.
Якщо закон про особливий статус Донбасу запуститься і там відбудуться вибори — країна розвалиться зсередини. Бо всі ті, хто стріляв у нас, будуть обрані до органів місцевого самоврядування, а на виборах до Верховної Ради зайдуть у парламент. Я розумію, що люди втомлені і хочуть миру, їм набридло безконечне протистояння, їм дуже важко зрозуміти, хто правий, а хто ні. Я не хочу дочасних виборів, я хочу щоби Президент щасливо добув свою каденцію. Щоби ми нарешті навчилися передавати владу у цивілізований спосіб. Але всі повинні поважати всіх — Президент повинен поважати інститут парламенту, парламент повинен мати можливість контролювати Президента, як він здійснює свої повноваження відповідно до Конституції. Тоді є шанс, що ми збережемо країну і будемо рухатися далі.

Записала Юліана ШЕВЧУК.