— Валентино Миколаївно, нині Україна переживає складний час. Вам теж сьогодні нелегко?
— Я частинка свого народу і мені нині так, як, мабуть, і всім.
— Стежите за подіями на Майдані?
— Переживаю дуже. Я вже зібралася й сама поїхати, щоб стати у перших рядах і сказати: «Якщо вам треба кров, то вбивайте мене, але зупиніться!». Зібрала теплі речі, та враз так підкосило здоров’я, що ледь оклигала. Майдан — це не тільки організована опозицією акція, а й стихійне обурення. Якби ми жили цивілізовано, як у Польщі, Чехії, то люди не збиралися б так масово на протести. Не Майдан слід ламати через коліно, а тих, хто довів український народ до невдоволення, обурення.
Шукати компроміс!
— У 2004 році на Майдані було багато членів Національної спілки письменників. Нині — одиниці. Чому?
— Письменники зіграли вирішальну роль наприкінці 1980-х років під час становлення демократичних інституцій, у заснуванні Руху, у визначенні українців. Я пам’ятаю, як брала участь у великій 100-тисячній демонстрації в Києві. Ми йшли без страху. Хоча в підворіттях стояли БТРи, танки. Пізніше в інтерв’ю по телевізору від дуже компетентної людини дізналася, що по протестувальникам планували стріляти, щоб залякати. Але коли генерали дізналися, що в перших рядах ідуть письменники, — дали відбій. На жаль, я думаю, що якби поети, прозаїки опинилися 22 січня на Грушевського, то по них стріляли б передусім... Письменники втратили авторитет у своїй країні, в якій знецінилися духовність, усе українське. Національна спілка змаліла, не є духовним лідером у суспільстві. Літератори, як на мене, через розчарування у владі, опозиції, політиках не спішать на барикади. Дуже актуальний для них у цьому плані вислів англійського історика і письменника Томаса Карлейля: «Всяку революцію задумують романтики, здійснюють фанатики, а користуються її плодами пропащі негідники». Ентузіазм у багатьох мислячих людей гасне, коли на Майдані вони бачать одних і тих же політиків, більшість яких уже були при владі. Водночас дуже важко віриться, що вони, зайнявши вдруге владні крісла, не повторять помилки свої та нинішніх можновладців, щось кардинально змінять.
— Який ви бачите вихід із нинішньої ситуації?
— Прихід до влади, врядування нових людей. Не словоблудів, не політиків-банкрутів, які, як мовиться, при всіх владах «на плаву». В державних інституціях прижилося дуже багато пройдисвітів, авантюристів, аферистів. Вони тільки й здатні на те, щоб із сироти зняти останню сорочку. А скільки рветься на їхні посади «борців за народ», яким так кортить дістатися «корита». Я хочу бачити на владному політичному олімпі діячів, здатних мислити, брати відповідальність за свої справи, розв’язувати проблеми в інтересах людей, а не двох-трьох олігархів. Я проти силового розгону Майдану. Так, там є радикали, якими вже опозиція не керує. Однак влада і мітингувальники повинні знайти компроміси, піти разом на поступки один одному. Треба домовлятися! І влада повинна зробити так, щоб народ без примусу, погроз сам пішов із площ додому.
Прислухатися до Кобзаря
— Чи підтримуєте пропозиції мітингувальників щодо повернення Конституції 2004 року? Чи хотіли б ви жити при стандартах демократії 2005—2009 років?
— Я не думаю, що від того щось зміниться. Проблема не стільки у Конституції, а в тому, як її дотримуються. У мене таке враження, що знову деякі політики хочуть отримати Основний документ «під себе», для 2—3 осіб. Конституція 2004 року вже діяла. Результат, як знаємо, для України був плачевний. Постійні політичні інтриги, владні конфлікти тощо. Українці не відчули різниці від дії нового Основного Закону. Рівень їхнього життя не поліпшився. Необхідно сьогодні насамперед думати, як Україні вибратися з тієї прірви негараздів, які є.
— Чи принесуть, на ваш погляд, дострокові перевибори парламенту, Президента України кардинальні в у нашому житті?
— Не думаю. Якісний склад парламенту навряд чи зміниться. На 80 відсотків він залишиться той самий. Від перестановки «чисел» сума не зміниться. А ось з державного бюджету на позачергові вибори піде дуже багато коштів. Краще вони пішли б у регіони для побудови доріг, дитсадків, шкіл. Та й не бачу я поки що на політичному олімпі політика, якому б довірила свій голос як майбутньому Президенту. Важливо усвідомити: Україна ослаблена, розорена. Навіть за місяці й, мабуть, роки її так швидко не піднімеш. Тому хочеться мати у владі не популістів, а реалістів, які крок за кроком виводитимуть країну з кризи.
— До яких слів Кобзаря повинні прислухатися влада, опозиція?
— Тарас Шевченко мріяв у «Заповіті» про Україну в сім’ї «великій», «вольній», «новій». Це така промовиста відповідь тим, хто нині планує її розчленувати, розділити. А бажано всім — і на Заході, і на Сході — думати, як зробити державу такою, щоб у ній вільно дихалося всім.
— Хотілося б почути кілька ваших поетичних рядків «на злобу дня».
— Написала днями:
Про нас і про них
«Цоб-цобе»,
із самого вершечка
Стрітенського
пагорба зими.
«Цоб-цобе».
— Воли ми і овечки,
Зігнуті до самої землі.
Різнокольорові
побрехеньки,
А кайдани справжні
і міцні.
Сторгували
Україну-неньку,
Діточки, синочки
навісні.
«Цоб-цобе»...
Та неба не дістати,
В рай і за мільйони
не ввійти.
Легко душу долару
продати,
Важко в серці
Бога зберегти.
Розмовляв Сергій ПАВЛЕНКО.
Чернігівська область.
ІЗ ДОСЬЄ «ГОЛОСУ УКРАЇНИ»
Валентина Мастєрова народилась у селі Сивки на Придесенні. Нині після роботи в редакціях районних та обласних газет проживає у Красилівці Козелецького району і пише роман під робочою назвою «Ксеня». Член Національної спілки письменників з 1993 року. Переможець міжнародного літературного конкурсу «Гранослов» (1991 р.), всеукраїнського — «У свічаді слова» (1997 р.). Лауреат премій імені В. Стуса, імені М. Коцюбинського, «Благовіст». З-під пера письменниці вийшли романи «Суча дочка», «Смарагд», повісті «Мавра», «Мати», а також новели, оповідання та поезії. Її твори перекладені японською та англійською мовами.
Фото з родинного альбому письменниці.
