Професор Ігор Шкробанець: «Не треба боятися ризиків реформування системи охорони здоров’я в Україні, слід попереджати їх»

Ажіотаж, створюваний довкола реформи системи охорони здоров’я, запропонованої профільним міністерством, дедалі виразніше скидається на замовну міжкланову війну медичної професійної спільноти. Прибічники старої системи, яка в пострадянському періоді перетворилася на міфічно декларовану нібито безплатну медицину, де пацієнт, тим не менш, тепер платить за все й часто-густо все одно не отримує належної допомоги, чіпко тримаються за неї, бо їх там усе влаштовує. Реформатори ж із наснагою пропонують і намагаються довести, що так жити й лікувати далі неможливо. На допомогу їм — досвід найрозвиненіших країн, де медична система створювалася за іншими лекалами й існує десятиліттями, надаючи якісні послуги пацієнту. За таких обставин обговорювати проблеми медицини варто з досвідченими спеціалістами, які мають об’єктивне професійне бачення розв’язання проблем.
Саме тому по роз’яснення щодо одного із запропонованих нововведень МОЗ у рамках реформи — запровадження госпітальних округів — ми звернулися до професора кафедри менеджменту охорони здоров’я Національного медичного університету імені О. О. Богомольця, доктора медичних наук Ігоря ШКРОБАНЦЯ (на знімку).

— Ігорю Дмитровичу, чи справді така вже нагальна потреба запроваджувати новий територіальний поділ для надання медичних послуг громадянам — так звані госпітальні округи?
— Розглянемо, якою є реальна ситуація нині. Більшість медичних установ в Україні — це малопотужні й малозавантажені лікарні зі зношеними основними фондами та застарілим технічним оснащенням. Така організація мережі створює дві проблеми. По-перше, у нечисленних послуг висока відносна собівартість: надавати їх у більшому обсязі було б вигідніше. По-друге, фахівці, які не мають достатньої завантаженості (на відміну від тих, хто працює «на потоці» в потужних, добре оснащених лікарнях), поступово втрачають кваліфікацію і життєво необхідні для пацієнтів практичні навички. Адже не варто очікувати якісних і безпечних послуг від хірурга, який здійснює, у кращому випадку, лише кілька серйозних операційних втручань на місяць. Таким чином, на мою думку, створення госпітальних округів має на меті (в числі інших) концентрацію ресурсу медичної галузі, позбавлення від зайвої інфраструктури, закриття малопотужних лікарень, структуризацію рівнів медичної допомоги, підвищення доступності якісної невідкладної спеціалізованої допомоги, саме якісної. Але за непродуманого, формального створення все може вийти навпаки.
— Що ж таке госпітальний округ у практичному втіленні?
— Госпітальний округ — це функціональне об’єднання закладів охорони здоров’я, розташованих на відповідній території, що забезпечує надання вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги населенню цієї території. До складу госпітального округу має входити не менше однієї багатопрофільної лікарні інтенсивного лікування першого і/або другого рівня та інші заклади охорони здоров’я. Багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування 1-го рівня повинна обслуговувати не менше 120 тисяч осіб, 2-го рівня — не менше 200 тисяч.
Тобто, реально ми повинні розуміти, що у форматі озвученої позиції МОЗ про нововведення у фінансуванні медичної галузі, обов’язковою є лікарня інтенсивного лікування. Решта — це реабілітаційні центри, хоспіси тощо.
— Тобто, ті лікарні, які не можуть претендувати на рівень багатопрофільних закладів інтенсивного лікування, стануть реабілітаційними центрами й хоспісами?
— Треба розуміти, що за нинішньої економічної ситуації вони всі не можуть бути перепрофільовані таким чином — це міраж. І це, як на мене, не примха Міністерства охорони здоров’я або когось із чиновників. Це реалії! Країни, які перебувають на нашому рівні економічного розвитку, не дозволять собі гарантувати за бюджетні гроші реабілітаційного лікування, та й взагалі такого тривалого перебування на стаціонарному лікуванні, як в Україні.
Звернімося до цифр: за дуже низької якості медичних послуг Україна є четвертою у світі за кількістю лікарняних ліжок на душу населення (в Україні — 879 на 100 тисяч населення, у середньому в країнах ЄС — 527,4 на 100 тисяч населення) і посідає перше місце в Європі за середнім рівнем тривалості госпіталізації (в Україні — 11,8 дня, у ЄС — 8,08 дня).
— Чи не станеться так, що введення госпітальних округів вплине на мобільність населення з метою отримання якісних медичних послуг? Чи взагалі пацієнти матимуть реальну можливість вчасно їх отримати?
— За правилами, зона обслуговування госпітального округу визначається своєчасністю проїзду до багатопрофільних лікарень інтенсивного лікування — цей термін не повинен перевищувати 60 хвилин і має бути еквівалентним радіусу зони обслуговування у 60 км.
Ось тут і починаються ризики формального підходу. Виходячи з розрахункової потужності лікарень інтенсивного лікування — вона буде обслуговувати населення кількох сільських районів. Поставимо собі питання: чи в багатьох районах нашої країни забезпечено міжрайонне транспортне сполучення, яке дозволяє доїхати із села одного району в адміністративний центр іншого? Ми — не Німеччина з розвиненою мережею громадського транспорту і з заможними пасажирами, що не заощаджують на громадському транспорті. У нас, буває, викликають «швидку допомогу» тому, що немає грошей на доїзд у лікарню. Отож перший висновок: якщо не вирішувати питання комплексно, за участі місцевої влади, яка повинна розвивати транспортну інфраструктуру, ми зменшимо доступність медичної допомоги.
Далі, про місцеву владу. Хто повинен координувати взаємини медицини і місцевої влади? Кожна лікарня стане автономною, але її майно належить і належатиме громаді певного району. Передбачено, що цим буде займатися госпітальна рада. А що таке госпітальна рада? Це дорадчий орган, створений учасниками госпітального округу для визначення проблемних питань, координації дій, розробки пропозицій та рекомендацій щодо реалізації на рівні госпітального округу державної політики в сфері охорони здоров’я, а також з організації і фінансування медичної допомоги в госпітальному окрузі. Членами госпітальної ради є представники міст обласного значення, районів, ОТГ, делеговані для роботи у складі госпітальної ради рішенням відповідних місцевих рад пропорційно чисельності населення. Виникає питання: чи може дорадчий орган залагодити відносини між громадами різних районів і забезпечити спрямоване керівництво найважливішою і найскладнішою сферою діяльності — охороною здоров’я? Це теж ризик.
Відповідь «зможе» реальна лише за умови ретельного науково-обґрунтованого підходу — педантичного створення законодавчої та нормативної бази, і не тільки в частині організації охорони здоров’я, а й у продуманій, узгодженій з місцевими громадами практичній реалізації.
Третій ризик. На мою думку, реформа охорони здоров’я не може бути фрагментарною. Створюючи госпітальні округи, потрібно ретельно прописувати взаємини із сімейними лікарями, службою екстреної медичної допомоги, з третім рівнем (високоспеціалізованої допомогою). Хто, коли, в якому обсязі діагностує, лікує, направляє, забезпечує наступність і послідовність діагностики, лікування, реабілітації, профілактики тощо.
Таких важливих питань дуже багато. І вони мають бути врегульовані нормативною базою МОЗ. Тому як приклад — розмова і дії МОЗ про можливість вільного застосування лікарем протоколів і стандартів низки країн без процедури обов’язкової державної легалізації та стандартизації викликає побоювання у частині створення єдиного медичного простору з метою забезпечення оптимального лікувально-діагностичного процесу і раціонального використання ресурсу медичної галузі. А, в цілому, всі названі мною ризики — це ризики для хворих людей втратити сили, здоров’я, життя в процесі пошуку допомоги в реформованої медицині.
Названі мною ризики далеко не всі з наявних, проте я впевнений, що їх не треба боятися, а слід попереджати правильними управлінськими рішеннями, будувати нову систему охорони здоров’я в нашій країні.

Лариса ГОНЧАРЕНКО.