Ми явно вступили в еру новітніх технологій — у Києві вперше пройшла «революція», створена телебаченням (спершу російським, а пізніше й вітчизняним). От тільки на телеекранах вона має всі шанси й завершитися. Кілька місяців широке коло політиків готували потужну акцію, отримали фінансування та медійну підтримку, а на виході вийшов короткочасний мітинг «без блиску в очах». Усі ЗМІ країни-агресора тиждень розповідали, що в Україні буде «третій майдан», не оминали увагою подію й українські журналісти, але все це мало чим допомогло. Штучний набір вимог, спроба створити народну ініціативу згори, неадекватна поведінка організаторів не сприяли масовості. Та й влада, до якої всі вимоги адресувалися, не відмовилася від їх виконання.

Тоді організатори, точніше доволі маргінальна їх частина, остаточно поміняли стратегію й почали всіма можливими методами провокувати силовиків на силовий сценарій. Кілька локальних сутичок, які все ж удалося зорганізувати, не перетворили групу блокувальників на «жертв режиму», а таких у нас люди завжди жаліють і підтримують. Навпаки, всі запам’ятали численні кадри, коли учасники купують зброю, нападають на депутатів (якраз на тих, які до корупції найменш причетні), б’ють і грабують поліцейських, навіть ветеранів АТО.
Тож варто зробити остаточні підсумки. Широко анонсована політична акція провалилася; ініціатори не зуміли сформулювати жодної суспільно значимої вимоги, бо надто вже відірвані від самого суспільства. Нетривалий вівторковий мітинг у чомусь можна вважати успішним — завдяки йому депутати зрушили з нульової позначки процес ліквідації інституту недоторканності. Але те, що почалося пізніше, можна назвати акцією «заколотників-лузерів». Вони вперто провокують і заявляють на кожному кроці, що нова мета — повалення чинної влади, а та сама влада їх вперто ігнорує. Не знаю, чи цей політичний «пшик» колись увійде в історичні хроніки (уже навіть подією тижня його назвати не можна), але для карикатуристів він дасть хорошу поживу.
У дійсності ж, головною подією, може навіть року, стала медична реформа, остаточно схвалена парламентом. Вона втратила кілька важливих позицій при підготовці до другого читання, стала менш болісною та більш розтягнутою в часі, увесь тягар фінансування й надалі лежить на державному бюджеті, з якого й здійснюється своєрідне медичне страхування населення. Але це кардинальний тектонічний зсув у найважливішій галузі нашого життя. Тому й був такий затятий опір. Принцип «гроші ходять за пацієнтом» ще треба реалізувати й відпрацювати до найменших деталей, тому буде чимало збоїв упродовж перехідного періоду. Першого року реформа зачепить первинну ланку медичних послуг. У цей час якраз і потрібно підготуватися до реформування найболючішої частини — вторинної та спеціалізованої медицини. Ні для кого не секрет, що вона сьогодні примудряється бути одночасно цілковито неефективною і, водночас, тотально платною. Там найбільше проблем, але в уряду є час для підготовки.
А поки що можна лише привітати в. о. міністра охорони здоров’я та Прем’єр-міністра з успіхом. Для Володимира Гройсмана це вже особистий тріумф — за неповних два місяці, попри блокування й умисні затягування, Рада ухвалила в цілому чотири урядові й одну президентську базові реформи: освітню, процесуальну, пенсійну, з довірчих електронних послуг (її ще називають безвізом для українського бізнесу) та медичну. Чудовий приклад ефективності, коли є порозуміння між усіма гілками влади.
Шкода, що замість звернутися до дійсно соціально значимих питань, частина політиків остаточно переключилися на вузькопрофільні, спрямовані на інтереси виключно політичного класу. Старт процедури скасування недоторканності — подія важлива, але скоріше в моральному розумінні, ніж у практичному. Спроба представити вибори за відкритими списками як панацею від усіх суспільних бід остаточно провалилася. І йдеться не про нерезультативне голосування в Раді, а про те, що й у цьому процесі низка партій постаралися провести вигідні для себе маніпулятивні норми, після чого неминучим стало перше фіаско. Про титанічні зусилля провести в формі бліц-кригу явно лобістський варіант закону про Антикорупційний суд і говорити марно. Імовірно, що компромісна редакція з’явиться й буде проголосована до кінця року, але це буде не зовсім те, на що сподівалися закулісні організатори протестів.
Неоднозначні новини надходять з-поза кордонів. Позитивно, що урядовцям і Президенту вдалося погасити пожежу навколо мовної статті освітнього закону. Останньою почала відступати раніше непримиренна Угорщина, а з Румунією нам навіть вдалося покращити відносини. Справді добрі новини з Польщі — там вирішили відійти від старих історичних образ і дуже чітко показали, що поляки й надалі найвірніші партнери України. Тривожніші результати виборів у низці країн ЄС. Успіх проєвропейської партії Себастьяна Курца в Австрії ще не гарантує створення прийнятної для України коаліції. Аналогічна проблема і в Чехії. Популістська сила чеського мільярдера Андрія Бабіша насправді не є проросійською, але небажання центристських політичних сил об’єднуватися з нею може штовхнути партію ANO в обійми до друзів Путіна. Дуже блідо й безглуздо виглядали минулого тижня російські лідери: Путін на Валдаї та Лавров із заявою, що «Україна сама на себе напала». Довершило картину призначення Кремлем «єдиною кандидаткою від опозиції» на президентські вибори похресниці самого російського лідера. Безумовно, що саме міжнародні події та новини зі східного фронту будуть найбільше тривожити українців на тижні поточному, коли в Україні встановиться деяке політичне затишшя.
І ще дві події, які за кілька днів кардинально міняли настрої українців. Це страшна харківська трагедія, яку більшість українців пережили, як свою особисту, та епопея з викраденням двомісячної дитини в Києві. Дуже виважена й аргументована позиція харківської судді й блискавичні результати пошуку малюка, які увінчалися успіхом завдяки співпраці поліції з громадськістю, усім нам трохи додали оптимізму.

Тарас ЧОРНОВІЛ,
політолог і незалежний експерт.