Земля тривоги нашої
У складній ситуації опинилася родина Наталії та Віталія Шоліних (на знімку), переїхавши на постійне місце проживання в с. Цвітне Олександрівського району на Кіровоградщину. Такій складній, що їм доводиться постійно записувати на відео спілкування з місцевими фермерами та депутатами. Сам факт, що люди документують ділову частину свого життя, у когось може викликати подив. Але це зрозуміє той, хто, не дай Боже, опиниться в колективній обструкції, кого намагатимуться поставити в одну шеренгу з іншими, покірними й апріорі згодними з усіма рішеннями, вчинками й поведінкою місцевої еліти.
«Кіна не буде...»
Через згадане фільмування проблеми Шоліних переросли зі стану перманентного конфлікту з владою у драматичний епізод із застосуванням фізичної сили, фіксацією тілесних ушкоджень, порушенням кримінальної справи.
Як з’ясувалося, земля, котра годує й збагачує, ще й... ділить людей на працьовитих і лінивих, багатих і бідних, жадних і подільчивих, зарозумілих і скромних... Це стосується й тих людей, котрі приїхали з міст, щоб саме в селі збудувати гніздо для родини і зажити тим життям, яке їм більше подобається. При цьому не ображаючи сусідів, не порушуючи закони й порядки...
Бачачи, що занедбана пустка прокидається зі стуком хазяйського молотка, хороші люди раділи — за себе й за село. Люди іншого ґатунку вважають за потрібне демонстративно виявити свою зверхність. Приміром, фермер розгортає під щойно відремонтованими вікнами багатометрову поливалку й щедро кропить свої угіддя, й нових сусідів заодно, гербіцидами.
Там, у тихому яру
«Я приїхав, коли тут уже чотирнадцять років ніхто не жив, — розповідає Віталій Шолін, мешканець будинку на вулиці Яровій, розташованого в самій низині, на дні розлогого яру, де навкруг стоїть ранкова тиша, що бентежить міську людину, несподівано нагадуючи, що десь за гуркотом і скреготом вулиць завжди є яр-долина, і там земля шепоче до людей про щось незбагненне і вічне. — Домовився з власником двох хат і купив їх. Документи підписували в присутності сільського голови. Навів порядки, склав піч, викосив бур’яни, витягнув пеньки — почав жити. В місті я досягнув усього, чого хотів: закінчив три виші в Дніпрі та Києві, після інституту кібернетики працював представником німецької компанії в Україні, бував за кордоном, десять років обіймав керівні посади з хорошою зарплатою... Аж раптом все це здалося нецікавим і не вартим зусиль».
Купуючи подвір’я в місцевого жителя, Віталій шукав у Цвітному насамперед спокою, прагнув отієї самої тиші, душевної гармонії. Бажання якісно змінити власне життя дало сили переробити на подвір’ї та біля нього силу-силенну роботи, продершись крізь липку бюрократичну павутину, узаконити купівлю будинків для себе і батьків (котрі мають переїхати із Дніпра наступного року). А найголовніше — привезти з Канева в красиве для життя місце кохану дружину, народити дитину. Так би йому й жити — чай із медом попивати (до речі, з власної пасіки), добра наживати, казки зі щасливим кінцем на ніч дітям читати.
«Це непорозуміння з депутатами сільської ради призвело до того, що в нас відібрали клапоть землі перед хатою, — Наташа Шоліна детально переказує, як фермер обробляв навесні своє поле хімією і після того два дні не можна було вийти на вулицю. — Ми з Віталієм йому кажемо, що це незаконно, а він: «Закон тут — я, а ви приїхали й качаєте права! І взагалі в вас земля неприватизована (і це дійсно так, Віталій не встиг пройти цю процедуру, поки збирав гроші на БТІ, ремонт будинків тощо. — Авт.) і я не дам вам її приватизувати».
Мужик сказав — мужик зробив
Після того, як сірник було піднесено, вогонь спалахнув швидко — у червні до двору Шоліних приїхали представники земельної депутатської комісії. Як видно з відео — приїхали налаштовані недружньо. Шукали якихось причин вказати родині, що вона якось не так обробляє землю, якось не так городить город, якось неправильно живе й непродуктивно мислить. Із таких відео завжди проглядає в усьому своєму неозорому масштабі й людський інтелект, і вся засмальцьована місцева правда... Котрийсь із справедливих непроханих членів комісії взявся шукати пакілець і, що цікаво, на око відкраювати шмат шолинського городу. Чути, як хтось йому радить: «Бий по грушку!» Така собі комедія вийшла — для театру «Колесо», якби чомусь не було так сумно...
Шоліним виділили меншу, ніж закріплена за домоволодінням, ділянку (де на той час росли помідори, що давали відро з куща). А далі був... відкритий протест проти свавілля й намет перед сільрадою, з якого Віталій і Наталя намагалися донести депутатам думку, що так, панове, не можна. І вже останнє засідання справедливої комісії, до якої входять аж ніяк не безземельні й аж ніяк не байдужі до дарів землі й природи люди, і яке закінчилося штовханиною, намаганням чи то викрутити Наталії руки, чи то просто відібрати камеру. А ще — синяками...
Світоглядна прірва
«Ніякий фермер Шоліних не утискує, — зауважує сільський голова Цвітного Віктор Ліхненко. — Вони просто хочуть більшу земельну ділянку, а депутати не в повному обсязі задовольняють їхнє прохання. В селі є й інші претенденти на землю, чиї бабусі й прабабусі тут жили. Вони (схоже, сільський голова говорить про цю родину та інших екопоселенців Цвітного. — Авт.) брали землю під фермерське господарство, але не обробляють. Не зрозуміло — для чого брали...».
Ось той самий камінь спотикання. В розумінні одних користуватися землею означає орати, сіяти, обробляти гербіцидами тощо. Інші вважають, що людина сильно перебільшує свої реальні потреби і може виростити на землі все, що завгодно, без хімії, в достатній кількості для своєї родини. Між цими позиціями — світоглядна прірва. Її можна не помічати, якщо в людей, крім ідейних розбіжностей, за плечима досить багато прочитаних книжок і природної толерантності, аби дозволити кожному бути тим, ким він хоче бути.
Насторожує інше. Шоліни себе якоюсь відособленою частиною громади, окремою групою людей (як то — екопоселенцями) не вважають. Натомість людина з сільської еліти вдає себе поміркованою й справедливою, але при цьому вказує: «Вони — як сектанти... Народжують удома. Мають вищу освіту, але користі від них небагато... У сусідньому Ружичеві (де екопоселенців більше, ніж у Цвітному) є такі люди, що перекрили дорогу шлагбаумами, а паркани порозбирали. Кажуть, це їхні родові помістя, хочуть, щоб був хутір ковалів, хутір гончарів. А ці претензії до обробітку землі?! Купуй хату в центрі села — тоді не будеш дихати хімією! А раптом завтра заворушка — так вони ж підуть проти України...(!)».
Понабирали...
...Отак просто, майже непомітно, недолугими людьми твориться образ ворога для громади. Так починаються не лише особисті земельні, а й глобальні конфлікти — етнічні, релігійні, міжрасові. До речі, на відео, яке записала Наталія Шоліна в сільраді, чути, як їх (україномовних, добре освічених, працьовитих) якийсь із депутатів називає сепаратистами й розказує про те, що ними повинно зайнятися СБУ... І жодному з цих, сподіваємось, дійсно великих патріотів не спадає на думку, що вони самі повинні служити державі — прозоро, чесно, дипломатично.
«Отак минулого року одну родину екопоселенців, котрі жили по Партизанській, також через конфлікт із приводу поділу й узаконення землі, вижили з Цвітного, — каже Віталій. — Вони переїхали на Черкащину. Ми ж так просто не здамося. З простими людьми в нас добрі стосунки. Я приїхав сюди, щоб ростити дітей!»
«Якби я міг якось допомогти людям у цій ситуації! — жаліє своїх сусідів ще один приїжджий Володимир Величко. — Однозначно можу запевнити, що цей конфлікт не свідчить про непорозуміння між місцевими жителями й екопоселенцями загалом. Просто ми всі на селі потерпаємо від тих людей, для яких земля — це лише гроші. Раніше пустки ці нікому не були потрібні, а зараз дехто каже: «Понабирали землі, а нічого не робите!» Так і виправдовується жадібність.
Цей конфлікт можна було б вважати поодиноким, а після його завершення поставити крапку. Однак уже проглядається дивна, проте наполеглива тенденція. Поки бідніші жителі українських сіл складають копійку до копійки на лікування, на навчання дитини, на паливо, до оформлення земельних документів руки не доходять. Зовсім інша справа — заможні фермери, дехто з яких вже потихеньку оформляє офіційні документи на ті ж таки невдоби, переярки та навіть на не оформлені офіційно городи своїх земляків. Мабуть, тому, що, за їхніми словами, сільське господарство збиткове, а земля дає погані врожаї.
Подейкують, що вже є випадки подібної «прихватизації» землі під цілими хуторами, де ще доживають віка наші батьки й діди. Не хочеться вірити, що люди, які так цінують землю, можуть опускатися до такого рівня. Бо земля, як кажуть, кругла. А в палиці завжди два кінці. Та, проте, варто бути пильним. А сільській владі варто дбати про всіх своїх громадян однаково старанно. А ще б краще, щоб в таких випадках людей захищав Закон.
Фото Олександра БУРКУНА.
