1942 рік. У Києві, що залишився далеко за лінією фронту і де люди розучилися посміхатися, де їх чатують нужденність, голод та комендантська година, лунає ім’я партизана Калашникова, який своїми діями тримав окупаційну владу у постійному напруженні. Невідомі «народні месники» поводилися зухвало, після вчинення диверсій чи терактів залишали записки, де вказували, що вони належать до «партизанського загону Калашникова», або самі називали себе «партизаном Калашниковим». Чи був він реальною особою, чи це якийсь узагальнений образ завзятого партизана-підпільника? Ось що є в документах Центрального державного архіву громадських об’єднань України.

Дмитро Соболєв.

Наприкінці червня 1941 року у будиночку Софії Прокудової, на околиці Києва, дещо несподівано для господарки зняв кімнату невисокий чоловік, на вигляд років сорока п’яти.
Дмитро Іванович Соболєв — квартирантом був саме він. Справжнє прізвище Сухоруков змінив на Соболєв у 1919 р. при призначенні на посаду розвідника особливого відділу 7-ї стрілецької дивізії РСЧА. На той час був у нього й оперативний псевдонім — «Калашников». На оперативній роботі перебував на різних посадах, остання з яких — начальник відділення УНКДБ Хабаровського краю. У 1938 р. був необґрунтовано заарештований, згодом звільнений.
З початком німецько-радянської війни виникла потреба у великій кількості досвідчених розвідників, проте більшість з них були репресовані ще до війни. Д. Соболєв мав достатній досвід агентурної діяльності в умовах підпілля, володів технікою конспірації, був обізнаний з умовами роботи в Україні і тому вже наприкінці червня 1941 р. був направлений у Київ для участі у розгортанні нелегальної резидентури на випадок окупації міста німцями. Перед ним було поставлено завдання облаштуватись, підібрати квартиру, легалізуватися та вивчати обстановку.
Згодом дім Прокудових, у якому оселився Дмитро Соболєв, став конспіративною квартирою радянської резидентури. У будинку були свої знаки попередження про небезпеку: якщо все добре, то на вікнах вивішували фіранки з ліловими бантами, якщо погано — з червоними трояндами. З дому 
Д. Соболєв виходив не на вулицю, а через тин — яром. Коли випадав сніг, було гірше, проте Дмитро носив німецькі чоботи і навмисно залишав сліди біля воріт для того, щоб спровокувати сусідські плітки про те, що чоловік Софії на фронті, а до неї німці ходять. Одного разу Софії доручили виконати складне і ризиковане завдання — через знайомого паспортиста з управи дістати чисті бланки 20 паспортів з печатками. Вона вдало з цим впоралася. Її 11-річний син Казик також долучився до діяльності підпільників: розносив записки, зброю під виглядом квітів та картоплі, знав паролі та явки.
Операції, які планував і здійснював Д. Соболєв, швидко ставали відомими, обростали легендами. Він безпосередньо брав участь в організації диверсій у майстернях з ремонту авіамоторів. Разом зі своїми соратниками здійснював напади на німецькі фінансові установи з метою вилучення грошей і направлення їх на потреби партизанських загонів, а також чекістського і партійного підпілля, організував підпал німецького продовольчого складу, добував і переправляв зброю партизанським формуванням, брав участь у знищенні двох ешелонів противника. Саме після таких «акцій» містом розліталися чутки про «партизана Калашникова». Вони поширювалися з такою швидкістю, що навіть дійшли до керівництва Українського штабу партизанського руху.
Проте поступово в діяльності підпільної групи Д. Соболєва почали накопичуватися проблеми: відсутність зв’язку із центром, радист виявився зрадником, радіостанцію з явочної квартири гестапо вилучило, резидента заарештовано, фінансові можливості обмежено. У таких умовах Дмитро Іванович змушений був покладатися тільки на себе, свій розум і хист, самостійно ухвалювати стратегічні рішення, планувати операції, від участі в яких він теж не міг відмовитися. Підпільники, які входили до складу бойових груп, керованих Д. Соболєвим, завжди з повагою ставилися до свого командира. Вони знали його як вмілого соратника по боротьбі, який поділяє з ними всі ризики й труднощі роботи у підпіллі.
Одним із доказів ефективної розвіддіяльності Дмитра Соболєва, безперечно, можна вважати збір і перевірку інформації про німецьку агентуру та внесення її до знаменитого «зошита Максима»*.
(*лейтенант держбезпеки Іван Данилович Кудря, загальновідомий як резидент НКВС УРСР «Максим», перебував в окупованому Києві у 1941—1942 рр. У липні 1942 р. він був захоплений гестапівцями й загинув у нацистських катівнях разом із членами своєї групи — Раїсою Окіпною та Євгенією Бремер. Влітку 1942 р., за кілька днів до свого арешту, передбачливий Іван Кудря передав на зберігання пакет з документами Марії Сушко — колишній співробітниці НКВС УРСР, члену своєї підпільної групи. А вона згодом передала пакет Д. Соболєву, який фактично став заступником «Максима» після його арешту 5 липня 1942 р.)
На обкладинці зошита рукою Дмитра Соболєва зроблено напис: «Завербованы и переброшены в СССР немцами».
С. Прокудова згадувала, що Д. Соболєв працював над якимись матеріалами «по лінії НКВС» кілька ночей. Дмитро Іванович переглянув записи І. Кудрі і доповнив їх. Це були облікові списки осіб, завербованих німецьким розвідувальним пунктом у Києві для підготовки та закидання їх на територію СРСР як агентів-розвідників; списки осіб, за якими були помічені антирадянські прояви під час німецької окупації; списки осіб, які служили в українській поліції, агентури поліції та гестапо (СД).
Дмитро Соболєв загинув 4 лютого 1943 року під час бойової операції. Після його загибелі керівництво бойовою групою взяв на себе Георгій Миколайович Дудкін («Жорж»). Підпільники продовжували вчиняти диверсії та терористичні акти...
А доля сім’ї Прокудових склалася так. Софія Прокудова та її син Казик (Казимир Гапоненко) були заарештовані гестапо 19 листопада 1942 р. Софія три місяці провела у Сирецькому концтаборі, потім її відправили до Німеччини. Дорогою вона втекла з потяга і переховувалася до приходу радянської армії. Повернулася до Києва, де після війни працювала на кондитерській фабриці імені К. Маркса. Була визнана учасницею партизанського руху, нагороджена медаллю «Партизан Великої Вітчизняної війни». Її 11-річний син Казимир загинув у нацистських катівнях.
Витяг з протоколу допиту Івана Васильовича Анісімова від 21.08.1943 р. (друкується мовою оригіналу):
«Анисимов Иван Васильевич, 1909 г. рождения, уроженец г. Пирятин, Полтавской области, украинец, член ВКП(б) с 1938 г., образование — военное училище. До войны 184 полк, начальник полковой школы, звание капитан.
[...] В декабре 1942 г. мы через Печенева сожгли гараж дивизии «СС», в феврале 1943 г. сожгли авто-ремонтную мастерскую на ул. Кузнечной. Убили трех офицеров, документы которых находятся у Дудкина.
[...] О Соболеве. Соболев как организатор и руководитель группы являлся авторитетным человеком среди нас. Он много предупреждал нас о конспирации, не вводить в состав группы новых людей, особенно после того, когда его радист [...] работал в пользу гестапо и выдал всю группу.
В ноябре 1942 г. однажды вечером радист с двумя неизвестными встретил Печенева, который наблюдал за работой группы при выпуске листовок — подошел к Печеневу, поздоровался и неизвестные взяли Печенева под руки, однако он вырвался и забежал во двор. Эти неизвестные пришли с четырьмя гестаповцами к квартире Печенева и вызвали через мальчика Жоржа Дудкина, скомандовали ему «руки вверх, сдать оружие». Дудкин отдал один пистолет и его этим пистолетом ударили в лицо. Падая Дудкин вынул второй пистолет и наповал застрелил гестаповца. После выстрела Печенев бросил две гранаты и убил еще двух гестаповцев. После этого Дудкин и Печенев заскочили к Соболеву и ушли: Соболев и Дудкин на другие квартиры на Сталинку — Мало-Китаевская улица, Печенев же скрывался четыре дня в лесу, а потом пришел и поселился с Соболевым. Родителей Печенева после этого немцы сожгли, сожгли также и квартиру Соболева, забрав стеклограф. При Соболеве были выпущены листовки в июне 1942 г. и к Новому году 1943 г.
В июне — обращение к женщинам и молодежи о выезде в Германию; к Новому году — поздравление в связи с успешным наступлением Красной Армии.
[...] О Дудкине. Дудкин один из самых смелых и решительных людей организации. После смерти Соболева мы ему советовали законспирироваться, однако он заявил «я не буду сидеть сложа руки». Дудкин убил 3-х офицеров и одного генерала.
[...] В июне м-це Дудкин, идя по Киеву, по Шевченковскому бульвару встретил автомашину, которая остановилась на ходу перед ним. Он обратил внимание. Из машины вышла связная группы Ната, за ней гестаповцы, которым она заявила «вот он». Жорж выхватил «ТТ» и убил одного, стал удирать, но по нему дали очередь из автомата и ранили в руку. В настоящее время о судьбе Жоржа неизвестно, так как посланные связные его не нашли» [...]».
Витяг із повідомлення Вадима Стембковського від 9 серпня 1943 р. (друкується мовою оригіналу):
«Стембковский Вадим Иосифович, 1917 г. рождения, уроженец г. Томска, украинец, член ВЛКСМ с 1935 г., до войны работал электромастером на Киевской 1-й обувной фабрике.
[...] Нашей группой было проведено очень много экспроприаций, где мы отнимали деньги из районных, а также и внутреннего банка г. Киева.
[...] Экспроприации проведены были также и в многих немецких фирмах и пригородных хозяйствах немцев. Были нами проведены также и террористические акты по отношению к тайным врагам гестапо, старостам ближайших сел и пр.
[...] Взрыв моста мы готовили к 23 февраля 1943 г., но к этому сроку осуществить его не удалось, ибо 4 февраля Соболев погиб в банке, а пароль к толу был только у него.
[...] Взрыв моста был назначен на 20 апреля 1943 г. Мы пять человек Антон Печенев, Угольков, Анисимов, Алексеев и достав преждевременно липовый пропуск на мост для Тосика [Печенева], замаскировали тол картошкой и хлебом, пошли для выполнения задачи. Но выполнить на этот раз не удалось, мы ни с чем вернулись обратно. Именно на месте предполагаемого взрыва работала группа немцев. Взрыв отложили на несколько дней. И 23 апреля 1943 г. при следующей попытке нам благополучно удалось пронести и заложить ВВ.
Все ребята быстро сели и уехали на мимо идущем поезде, а я остался, вложил заряды, подвел шнур с капсюлями, поджег и начал отходить по направлению к Дарнице. Потом на 
с. Осокорки, где переправился через Днепр и пошел на одну из наших квартир на Б. Шевченко[...]. Отсюда меня подобрала машина, которая участников взрыва вместе с семьями доставила в Вышгород [...]».

Віктор ТИХОМИРОВ, 
провідний науковий співробітник
Центрального державного архіву громадських об’єднань України.
Фото з науково-документального видання
«Київ у дні нацистської навали.
За документами радянських спецслужб».
Київ — Львів, 2003 р.