Полтавщину неспроста називають українським Кувейтом. Адже саме тут добувають 66,2 відсотка вітчизняного газового конденсату, 42,5 відсотка природного газу та 12,1 відсотка сирої нафти. Попри те, що зі щедрих надр регіону вуглеводні качають ось уже понад півстоліття, їхні запаси дають фахівцям змогу говорити про потенціал істотного збільшення обсягів видобутку стратегічної сировини вже в найближчій перспективі. От тільки рухатися їм доводиться вже не лише вшир, до нових площ, а насамперед углиб. Власне, туди, донизу, де за 5—6 кілометрів од поверхні землі залягають досить потужні пласти, які у період цілковитої залежності від російської газової голки воліли взагалі «не помічати»... Сьогодні ті важкодоступні скарби стали більш ніж затребуваними. І водночас породили нові виклики стосовно спроможності наших спеціалістів дістати їх звідти швидко й без надмірних затрат.
На першому галузевому форумі у Полтаві нафтогазовидобувники визначили «домашні завдання» не тільки для себе.
Цю свердловину поблизу Опішні представники «Укргазвидобування» бурять старим радянським верстатом.
Фото автора.
Технології важливі, та спочатку — правила гри
Відповіді на це та чимало інших супутніх запитань намагалися знайти фахівці нафтогазового комплексу на своєму першому галузевому форумі, який нещодавно відбувся у Полтаві. Його присвятили проблематиці будівництва свердловин на родовищах України. Хоча в залі зібралися справжні зубри вітчизняного буріння, обговоренням суто технологічних питань вони не обмежилися. Не менше за свої вузькоспеціалізовані «домашні завдання» говорили про необхідність вироблення загальнодержавної стратегії в цьому сегменті галузі та, власне, зрозумілих для всіх правил гри. Таких, які б давали змогу обходитися без заздалегідь заготовлених «червоних карток» для видалення з ринкового поля вітчизняних гравців.
Надто за умов, коли після лібералізації ринку послуг і цін на кінцеву продукцію видобутку ця галузь у нашій державі фактично відроджується після майже двох десятиліть її методичного добивання... Чого вартий лише амбітний проект урядовців «20/20», згідно з яким до 2020 року лідер галузі — державна компанія «Укргазвидобування» — має наростити обсяги видобутку блакитного палива до 20 мільярдів кубометрів, тобто майже на третину (минулоріч цей показник сягнув 14,6 мільярда).
Про нього вже на початку згаданого форуму нагадав заступник виконавчого директора з видобутку ПАТ «Укргазвидобування» Юрій Нагорняк. І водночас розповів про те, як непросто крокувати до цієї мети. Коли, скажімо, Полтавська обласна рада через політичні й інші амбіції депутатів ось уже понад два з половиною роки(!) не погоджує спецдозволи на отримання ліцензій, необхідних місцевій філії «УГВ» для розробки нових площ. На думку пана Юрія, у цій ситуації вже не обійтися без втручання правоохоронців. Проблема та справді серйозна, тож заслуговує на окрему розмову. Тим паче що не тільки керівники області, а й підлеглі їм профільні посадовці та чиновники згаданий поважний форум фахівців бюджетоутворюючої не лише для регіону галузі проігнорували...
Три мільярди доларів на дорозі не валяються
Однак на ньому були присутні засновники, ТОП-менеджери або повноважні представники провідних вітчизняних бурових, видобувних, сервісних та інших компаній (звісно, приватних). Для них, здавалося б, запрошення одного з керівників «Укргазвидобування» до співпраці в реалізації проекту «20/20» стане справжнісіньким бальзамом на рани... Адже втілення тих задумів у життя, за підрахунками спеціалістів, потребуватиме залучення до 2020 року трьох мільярдів доларів інвестицій у буріння нових свердловин, закупівлю та модернізацію верстатів і обладнання, а також на суміжні витрати. Такі кошти, як то кажуть, на дорозі не валяються.
Та чи перетечуть вони в конкретні замовлення і для згаданих компаній, готових бурити свердловини, поставляти і лагодити обладнання, забезпечувати виробничників украй необхідними їм розчинами тощо? Це запитання видавалося далеко не риторичним навіть для повпредів тих фірм, які неодноразово вигравали тендери на такі роботи за кордоном. Не лише тому, що один із ТОП-менеджерів «УГВ» укотре нагадав про дефіцит справді сучасних технологій нафтогазовидобутку й обладнання для нього в Україні. Водночас присутнім на форумі спеціалістам не треба було нагадувати про інше: тендери від «Укргазвидобування» на виконання робіт сьогодні виграють переважно іноземні компанії: польські, хорватські, китайські, білоруські...
Чому? На думку багатьох учасників форуму, насамперед тому, що нинішні керівники провідної державної газовидобувної компанії у своїх умовах і вимогах до потенційних виконавців прописують принцип «усе й одразу».
Звісно, що багатші закордонні партнери краще озброєні технічно й технологічно. Та наші компанії не такі відсталі, як здається на перший погляд. І якщо в «Укргазвидобуванні», що впродовж багатьох років було дійною коровою для бюджету та своєрідним полігоном для випробовування корупційних схем високопосадовців, левова частка обладнання ще справді не вийшла з 70-х років минулого століття, то більшість приватних структур просто не могли там залишитися.
Сучасні верстати — не тільки за морями й океанами
Тим паче що останні нерідко засновані на паритетних засадах із іноземними партнерами, активно послуговуються їхніми інвестиціями, закуповують найсучасніше імпортне обладнання, навчають свої кадри на майданчиках світових лідерів галузі. Водночас вони розвивають власну виробничу базу, забезпечують ремонт придбаного за кордоном, замовляють вітчизняні аналоги сучасної техніки на наших підприємствах.
— Так, в Україні не виготовляють, скажімо, вибійні двигуни для бурових установок, — зауважив директор компанії «Укрбурсервіс» Ігор Стефанишин. — Тому ми купили їх у Канаді й облаштували цех, де все те обслуговують наші люди. Та якщо сьогодні ви хочете придбати сучасний і надійний буровий верстат, вирушати за океан зовсім не обов’язково — можна поїхати за ним у Стрий, де такі виробляють. Не гірші за імпортні системи очистки пропонують у Сумах, а необхідне для управління виробничими процесами електронне начиння продукують у Полтаві. Тож наші компанії сподіваються на співпрацю з «Укргазвидобуванням», яке інвестуватиме чималі кошти не в Хорватію чи Польщу, а таки в Україну. Адже й податки ми сплачуємо не в Китай, і роботою забезпечуємо українців.
На переконання пана Ігоря, між інтересами різнокаліберних структур та, власне, держави і приватного бізнесу потрібно знаходити розумний компроміс, як це роблять у країнах із найрозвиненішими економіками. На пошук такого компромісу там подекуди витрачають місяці, зате потім разом рухаються до спільної мети дуже швидко. Натомість однобічне диктування вимог, які нагадують забаганки, призводить до тупцювання на місці. Зрозуміло, що й такий масштабний проект, як «20/20», потребує розвитку вітчизняної нафтогазової галузі в цілому. Наближення до справної цифри видобутку природного газу виключно за рахунок «гастролюючих» іноземних компаній, урешті-решт, може завести її у глухий кут.
На ті самі граблі наступати не варто навіть з іншого боку
Адже ще зовсім недавно знаходилися ті, хто перекладав вирішення всіх наших енергетичних проблем на російський «Газпром»... Чи варто наступати на ті самі граблі з іншого боку? За таких обставин на форумі неодноразово лунали пропозиції дати шанс вітчизняним компаніям заробити на згадані високотехнологічні верстати й обладнання, які коштують мільйони доларів, бурінням свердловин чи сервісними послугами на своїй поки що менш потужній техніці. Щоб потім, придбавши досконаліші новинки, вони могли втілити в життя, за словами одного із промовців, «будь-яку еротичну фантазію замовника». Тим паче що, приміром, бурильники ніколи не були й не будуть багатшими за тих, хто продає «відкорковані» ними вуглеводні. То чому б останнім не стати інвесторами найбільш затратної складової галузі?
— Проектів на буріння й будівництво свердловин в Україні сьогодні багато, — зазначив один із найдосвідченіших і найавторитетніших профільних фахівців генеральний директор компанії «Бурова техніка» Віталій Вітрик, який був модератором форуму. — При цьому всім треба бурити швидко і якісно. Та робити це зазвичай нічим або мало чим. Тож компроміс між нашими замовниками і бурильниками має полягати не в тому, щоб виставити останнім космічні вимоги і спостерігати за їхнім виконанням навіть тоді, коли нічого за те не платити... Без такої «взаємодії», на жаль, не обходиться. Хоча вже є й такі замовники, котрі розуміють ефект від реальної співпраці.
Сподіватимемося, що її важливість і необхідність невдовзі збагнуть усі.
Полтава.
