Не секрет, що за останні чверть століття через цілу низку не завше обдуманих наших з вами вчинків виникла, на жаль, досить-таки серйозна загроза багатющим природним ресурсам Чорного моря. Тож 31 жовтня 1996 року у Стамбулі під час міжурядової морської конференції (за участю міністрів екології з Росії, України, Болгарії, Туреччини, Грузії та Румунії) було підписано Стратегічний план дій із відновлення та захисту Чорного моря. Його розробили за результатами всебічних попередніх досліджень спільного водного середовища, які засвідчили істотне погіршення природоохоронної ситуації порівняно з попередніми роками. І от відтоді, причому саме наприкінці жовтня, й відзначається Міжнародний день Чорного моря.
Щодо основної його мети, то це передусім привернення уваги небайдужого світового співтовариства до проблем забруднення води і надмірних рибних промислів (тобто, простіше кажучи, браконьєрства). Отож зазвичай цього дня в усіх причорноморських державах (а якщо говорити про Україну — у безпосередньо прилеглих до водної акваторії південних портах) проводяться різноманітні тематичні заходи, зокрема захопливі конкурси, виставки, круглі столи, присвячені необхідності дбайливого ставлення до тутешньої воістину унікальної флори і фауни. Зокрема, на останньому з них (що минулоріч мав місце в Одесі) говорили і за недостатнє очищення гирла Дунаю від хімічних добрив, і за сезонне «цвітіння» лиманів та навіть відкритого моря, і за пресловуті нафтові плями... А що вже тут згадувати про дикунські, чи то пак цілком варварські, методи відпочинку деяких явно недорозвинених вітчизняних туристів у Затоці, Коблевому, Кирилівці, Бердянську?!
Отож хотілося б принаймні висловити щиру надію (а відтак і впевненість), що саме завдяки нашим з вами спільним зусиллям це прадавнє й близьке слов’янському серцю Чорне море таки зможе зберегти свою первозданно теплу і напрочуд лагідну акваторію для майбутніх поколінь!..
А тепер пропонуємо вам, друзі, ознайомитися з думками й поглядами на цю актуальну проблему безпосередньо з вуст провідних вітчизняних науковців і громадських діячів.

На згадку про ліси квітучої Гілеї залишились нащадкам... тендітні орхідеї!

Як відомо, вісім років тому було створено Національний парк «Білобережжя Святослава» (на знімку), до складу якого увійшли найпівденніші землі Очаківського та Березанського районів Миколаївщини (загальною площею 35 тис. га суходолу + 25 тис. га акваторії). Адже, за переказами, саме тут під час повернення з Болгарського походу зимував у 972 році на чолі свого війська князь новгородський і київський Святослав Хоробрий.
Ці недознищені ще теперішньою індустріальною забудовою пагорби піску разом з лісосмугами містять понад півтори сотні видів фауни, внесених до Червоної книги України. Зокрема, лише уздовж надморської коси пристосувалося до життя майже 30 видів, спроможних витримувати натиски вітру та поривчасто-солоного прибою.
Але людська діяльність навіть у цьому заповідному краю воістину невгамовна. 3 висоти пташиного польоту можна простежити хаотичну мережу новоявлених доріг. Ба, мені й самому доводилося раз за разом натрапляти тут на всохлі корінці багатолітніх трав і чагарників (чебрець, зіновать, купина запашна), яких брутально понівечило колесо вантажівки чи тягача.
У ІІІ тисячолітті до н. е. тут була поширена культура енеоліту. А незадовго до Різдва Христового у пониззі Дніпра буйно вже розкошувала країна лісів Гілея, причому справжньою її природною окрасою стали дубово-березові, осикові та вільхові гаї. Нині ж від цього розмаю залишилися хіба що жалюгідні рештки, адже майже всі тутешні діброви були нещадно вирубані ще російськими поміщиками. Відтак лише одна з них якимось дивом уціліла, по праву вважаючись тепер найстарішою на Миколаївщині. Й ніби зі своєрідним німим докором, зверненим до невдячних землян, вона й досі височіє на лиманському узбережжі села Покрівка...
Натомість, згідно із пресловутим заяложеним гаслом «Нам не варто очікувати милості від природи», за радянських часів розгорнулися грандіозні оновлювальні проекти, в результаті яких на нижньодніпровських пісках одноосібно запанувала сосна. Та, на превеликий жаль, така чужинська рослинність згубила чимало степових озер. Адже місцеві старожили чудово пам’ятають, що до цих лиховісних насаджень вода тут зберігалася протягом усього спекотного літа. Рукотворні ж хвойні ліси, немов потужні водокачки, до краплі її висмоктали, порушивши тим самим екологічну рівновагу фітоценозів. Не кажучи вже про те, що попутно зникли й характерні для піщаного степу представники флори й фауни. Та все ж найголовніша біда полягає в тому, що ці штучні соснові масиви в умовах сухого півдня легко піддаються підпалу — навіть від випадкового відблиску з розбитого кимось скла. До речі, кілька років тому саме внаслідок розлогої стихійної пожежі тут було знищено 1000 га лісу.
Сьогодні на вцілілих від заліснення територіях можна ще інколи побачити зайців, черепах, червонокнижних тушканчиків, сліпака піщаного, вепра... й навпаки, не зустрінете тепер уже, на жаль, ніколи ані благородного оленя, ані косулі, ані тарпана, ані сайгака, бо ж їх давно геть винищили.
А ще первозданна природа Кінбурнського півострова охоче дарує нам воістину дивовижну на смак питну воду. В ній — жодних сторонніх домішок: чистіша від дистиляту! Так, за якістю місцева «верховодка» не поступається, гадаю, й найдорожчим торговельним столовим маркам. Хоча безупинна урбанізація заповідної приморської смуги зробить її, либонь, досить уже скоро такою ж, як і на прилеглих до парку територіях, — хімічно забрудненою, прогірклою і малопридатною для споживання.
Цей невеличкий шматочок суші з численними мальовничими озерцями (а їх тут, до речі, більш як чотириста!) ще не підозрює, що над ним зримо нависла загроза поступового знищення — надто ж якщо не зупинити всевладного наступу зажерливої вітчизняної олігархії. Бо незабаром, чого доброго, його може чекати доля славнозвісного колись сусіднього курорту Коблевого, де раніше, ще півстоліття тому, прибережні ландшафти мало чим відрізнялися від кінбурнських. Нині ж, на жаль, це вже цілковита піщана пустеля, облаштована суто для «крутецьких» розваг з усілякими атракціонами, міні-зоопарками, нічними клубами, генделиками, фаст-фудами та іншим схожим лайном.
Тож недарма вся свідома громадськість Миколаївщини вже починає бити на сполох, аби хоч якось врятувати від «принад урбанізації» цей чарівний шматочок рідної землі!
А для цього на додаток до чинного законодавства слід розробити й низку нових нормативів, що мають посилити відповідальність за екологічні злочини. Зокрема, ст. 252 («Умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави») стосується хіба лише якихось гучних хуліганських дій проти природи. Тоді як потрібно передбачити суворішу кримінальну й адміністративну відповідальність за умисне виведення із загального користування або ж самовільне захоплення земель, підпорядкованих нацпарку.
Отже, зважаючи на певний зарубіжний досвід, відвідування Кінбурнського півострова туристами, які відпочивають у прилеглих відомчих санаторіях, має організовуватися переважно за одноденними путівками й обов’язково у супроводі штатних екскурсоводів. А для тих, хто хоче поніжитися в цілющих грязевих чи соляних ваннах або ж удосталь насолодитися красою незайманої природи, слід було б збудувати тут низку кемпінгів з відповідними санітарно-очисними комунікаціями.
У подальшому ж, після законодавчого упорядкування земельних відносин, частину турбот з екологічного туризму візьмуть на себе місцеві жителі — причому не лише в ролі обслуги, а й на правах господарів приватних літніх садиб, облаштованих для прийому відпочивальників. А для цього держава повинна всіляко заохочувати розширення мережі сучасного комфортабельного житла — шляхом, скажімо, надання пільгових довгострокових кредитів. А поки що треба хоча б встановити відкритий державний мораторій над парковими землями, потурбувавшись, аби вони не перейшли до якогось ласого на дичину спритника в оренду.
Цілком слушною, як на мене, є ідея створити тут освітній центр чи, можливо, навіть невеличкий власний музей (де могли б бути, наприклад, розміщені демонстраційна зала, сувенірний кіоск, мапа-план оглядових майданчиків), а також бодай кілька утеплених двоповерхових будівель — з можливістю комфортного відпочинку під час міжсезоння (скажімо, для грибників та орнітологів-аматорів).
Крім того, важливе значення у повсякденній культурно-пізнавальній діяльності будь-якого НПП (і «Білобережжя» зокрема) має достатня кількість у ньому так званих екологічних стежок, передусім пішохідних та кінних. Хоча, на мою думку, цілком припустимий і автотуризм (але тільки, щоправда, на відведених для цього ділянках). Хоча попутно слід було б потурбуватися і про відпочинок у прохолодній тіні дерев — біля криниць з кришталево чистою водою. До речі, вже й сьогодні можна вважати тематично обґрунтованим прокладення еко-стежок у таких цікавих місцевостях, як орхідне поле, Кінбурнська фортеця, поселення бронзової доби, нижні кучугури, Ковалівська сага, Покровська сага, Високий горб, система Гурових озер, солеродні озера та чимало інших цікавих об’єктів. Натомість узбережжя Кінбурнської коси впродовж 23 км бажано оберігати від будь-якої сторонньої забудови.
Отже, загальноприйнятний цивілізований підхід до заповідних ресурсів не потребує якихось додаткових тлумачень — він досить простий і цілком зрозумілий кожному: для мандрівників і відпочивальників — максимум елементарних зручностей, для природи — мінімум негативного впливу. А от уже для мисливства — категоричний знак «Stор!».
А ще неодмінно за будь-яку ціну треба вберегти від знищення знамените орхідне поле, розташоване між озерами Чернине та Черепашине (загальною площею майже 90 га), де росте 5 видів орхідей з рясністю 30—40 квіток на квадратний метр. Між іншим, цей ареал за густотою орхідних вважається найбільшим у світі! Тож, якщо бодай частково нам вдасться врятувати всю цю білобережну красу від подальшої руйнації, тоді — як я цілковито впевнений — відроджена природа віддячить нашим майбутнім поколінням сторицею!

Едуард ДЕГОДЮК, 
професор, головний науковий співробітник ННЦ «Інститут землеробства» (селище Чабани),
дійсний член Європейської академії природничих наук.

 

Як стати жаданим гостем Козацької вулиці

Якщо говорити про рекреаційні можливості острова Зміїного, то насамперед слід створити для цього відповідну інфраструктуру. А оскільки практика минулих років показала, що вітчизняні служаки-посіпаки вміють хіба лише розкрадати державні кошти, то, як мені здається, цілком можливо залучити до цього охочих румунських інвесторів і підприємців. Адже після винесення Міжнародним судом остаточного вердикту щодо розмежування виключних економічних зон обидві сторони тутешньої територіальної суперечки залишилися певною мірою задоволеними, тож жодних підстав побоюватися своїх морських сусідів у нас тепер уже, слава Богу, немає.
Особисто мені вдалося побачити острів зблизька двічі: у 2003 році й оце от зовсім нещодавно. Тому з прикрістю можу констатувати, що анічогісінько путнього за цей період (попри виділену з бюджету воістину запаморочливу цифру у 300 мільйонів гривень) на цих суворих романтичних кручах, оспіваних генієм Овідія і освячених прахом Ахілла, так, на жаль, зроблено й не було!.. Готелю для охочих відпочити нема, медпункту нема, регулярних повітряних рейсів теж нема, а вантажне судно «Косатка» приходить сюди лише раз на тиждень. Зате вдосталь курей, дрібних хатніх гризунів, ну і, звісно, летючих кровососних комах.
Серйозною тутешньою проблемою, котра, щоправда, ввижається мені вже певним пережитком минувшини, є формальна закритість острова для цивільних осіб. Від обов’язкових дозволів давно вже, як на мене, час відмовитися хоча б задля спільних державних інтересів (пов’язаних зокрема і з популяризацією України на міжнародній арені).
Ну і під завісу — кілька слів про суто туристичні ресурси і можливості Зміїного. У теплу пору це справжнісінький рай для дайверів (тобто підводних фотомисливців чи навіть шукачів затонулого піратського скарбу); у свою чергу, восени й навесні на довколишніх скелях гніздяться й весело переливчасто щебечуть, бентежачи стомлену душу і примушуючи замислитись про вічне, численні зграї мігруючих птахів; взимку тут можна залюбки порибалити, а інколи й наввипередки поганяти з попутним вітерцем на лижах чи санчатах! Щодо проведення якихось музичних фестивалів чи спортивних змагань, то через обмежену територію острова більш-менш доцільним вважаю тут лише хіба другий із запропонованих варіантів. Зокрема, за належної підтримки з боку медиків і місцевих виконавчих структур (а, як відомо, весь тутешній обслуговуючий персонал офіційно приписаний до Вилківської міськради Кілійського району на Одещині), Українське реєстрове козацтво цілком згодне взяти на себе організацію загальнодержавних першостей серед ветеранів з таких видів спорту, як настільний теніс, більярд, академічне веслування, а також з будь-яких інтелектуальних (шахи, шашки, нарди) і комп’ютерних ігор. А трохи пізніше, в разі успішності першого досвіду, такі показові турніри можна було б, гадаю, провести також і серед зацікавленої учнівської молоді. Між іншим, саме за нашою підказкою єдиній на острові вулиці дали таку гордовиту назву!..

Анатолій ШЕВЧЕНКО,
професор, член-кореспондент НАН України.

 

МІЖ ІНШИМ

* Найбільша глибина моря становить 2210 метрів, а в середньому — майже 1240 метрів.
* Чорне море за формою можна порівняти з овалом, витягнутим уздовж паралелі майже на 1150 кілометрів. З півночі на південь море простягається на 580 кілометрів.
* Чорне море омиває береги Російської Федерації, України, Румунії, Болгарії, Туреччини та Грузії.
* Трьома найбільшими річками, що впадають у Чорне море, є Дунай, Дніпро та Дністер (і, що цікаво, всі вони збирають свою життєдайну вологу саме на наших рідних теренах).
* Морська флора становить 270 видів зелених, бурих та червоних (причому і плаваючих, і придонних) водоростей. Крім того, до складу тутешнього фітопланктону (себто не видимої оку мікробіоти) ще додатково входить понад 600 видів. Ну і, звичайно, у Чорному морі мешкає безліч представників тваринного світу (а якщо точніше — майже 2,5 тисячі видів).