Чеченці (не плутати з кадировцями) найбільше цінують вірність обов’язку. Це й вірність клятві, друзям, своєму вибору, за який готові заплатити кров’ю. Розстріляна позавчора за нашу свободу Аміну Окуєва в особистій переписці ще рік тому зізналася, що рідна земля й можливість жити на ній вільно, вартують того, щоб за це боротися й… гинути: «Ми, чеченці, котрі воюють за Україну, будемо залишатися з вами до переможного кінця, дасть Бог. І завжди готові допомогти і силою своєї зброї, і корисною порадою, отриманою на підставі досвіду боротьби з нашим загальним ворогом». А ще чеченці кажуть: приходь вільним і не бійся дивитися правді в очі. Це теж вірність обов’язку.
Антивоєнні пікети в Москві на підтримку політичних в’язнів Кремля.
Дарія ДОЛОРЕС (Москва, редактор, сценарист):
— За подіями на Майдані я не стежила доти, поки у внутрішню політику суверенної держави не втрутилися росіяни. Рівень антиукраїнської пропаганди у той час досяг якихось немислимих меж, вона лилася з усіх щілин й одразу підхоплювалася народом, божевілля якесь, не вникати в це стало неможливо.
Офіційні російські ЗМІ ніколи не були для мене джерелом інформації, в тому числі так звані «опозиційні». Такі теми, як репресії кримських татар, воєнні дії на Донбасі, висвітлюють одиниці незалежних російських журналістів, яких можна перелічити на пальцях однієї руки, а також поки ще відносно вільний Інтернет. У XXI столітті бути необізнаним — свідомий вибір людини, знаходити й порівнювати факти самостійно ніхто не забороняє.
Можливо, присвоєння частини української території і входило у плани уряду РФ через економічний апокаліпсис, що наближається, але це не має вигляду ретельно продуманої дії, а більше схоже на істерику від безсилля. Під час відсутності національної ідеї потрібно було придумати якийсь тригер для згуртування народу й утримання влади, таких прикладів в історії було чимало.
Ситуацію із Кримом не прийму ніколи для себе, тому що не визнаю злодійства, тим паче від мого імені як громадянина країни-агресора, тим паче за рахунок фінансових втрат, на які я не підписувалася, не кажучи про те, що репутація й визнання моєї країни на міжнародній арені для мене принципові. Можна до втрати пульсу сперечатися про історичну приналежність Криму, але є юридичні домовленості, і тільки вони мають значення.
У моєму колі немає людей, в ужитку яких є словосполучення «Крим наш», і не може бути за визначенням. Це принципова позиція, тому що питання вже давно за межами політичних рамок. Якщо людина вважає прийнятним порушення конституції чужої країни, гноблення її корінного населення, то в мене немає впевненості, що завтра ця людина не вкраде в мене й не зрадить мене. Тут і говорити немає про що. Близькі родичі поділяють мою позицію, але багато хто воліє ніяк її не позначати, бути, що називається, «поза політикою».
Відчуття від того, що відбувається, — сором, сором і ще раз сором.
У мене немає ні друзів, ні родичів в Україні, більше того, я там ніколи не була, але це ніяк не впливає на моє ставлення до того, що відбувається. Не думаю, що в мене, як і в будь-якого громадянина РФ, є моральне право щось радити українцям або давати оцінку їхній внутрішній політиці. Не думаю, що це можна пробачити. Хочу тільки висловити співчуття українцям і побажати їм перемоги.
Володимир ШТУТМАН (Москва, художник-оформлювач):
— Усе моє дореволюційне коріння виходить з України. Бабуся по мамі — із Маріуполя, а дідусь — із Черкас. А батько народився й ріс в Одесі. Тож я теж маю віддалений стосунок до України, прекрасної країни та її героїчного народу!
Коли почався ваш Майдан, у Росії багато людей, в тому числі і я, страшенно переживали, симпатизували протестуючим і ненавиділи потік брудної брехні, що понісся з російських ЗМІ. Я щасливий, що Майдан переміг. Нескінченно щасливий!
А потім настав жах російської найпідлішої окупації та наступної анексії Криму. Підпал усього Донбасу з утворенням ДееНеРії та Лугандонії... Війна принесла горе українським дружинам і матерям, синів і чоловіків яких було вбито в нерівній сутичці з агресором.
Моє серце завжди на боці України. Я щасливий, що Україна та її народ зробили диво й вистояли! Я продовжую стежити за подіями, але з порадами й коментарями не лізу, тому що вважаю, що росіяни втратили моральне право щось радити українцям.
Колись я вважав російський народ і український, з одним совковим порочним менталітетом, як народи, далекі європейському розвитку і прогресу. Тепер згадую свою оману з великим соромом! Останні роки переконали мене, наскільки я помилявся. Українці волелюбні і знають, що таке самоповага й гордість! Чого не можу сказати про основну масу своїх співгромадян. Дуже шкода, але ми, як з’ясувалося, виявилися дуже різними. І ще: для мене процвітання України — це приклад для моїх співгромадян. Приклад прагнення до свободи, що приведе до процвітання й гідного життя!
Усі мої слова, які звернені до мужніх українців, були, є і будуть тільки найдобріші й захоплені! Я бажаю Україні та її чудовому народу — змученому війною з агресивним окупантом та економічною кризою — процвітання, прогресу й добробуту. Бажаю самостійній Україні із честю пройти випробування й далі розвиватися як європейська, цивілізована держава. Ви це вистраждали й заслужили. Бажаю вигнати всю погань, що прийшла до вас зі сходу, з території моєї країни. А своїх зрадників Батьківщини судити праведним судом! Нехай окупанта виженуть, а на благодатну українську землю прийдуть мир і благоденство.
Бажаю, щоб російський кошмар нарешті у вас припинився! І щоб ваш Крим повернувся до вас! Тоді зможу з чистою совістю туди приїхати й відпочити! І що швидше це станеться, то краще для нас усіх! Удачі!
Наталя РЄЗНІК (із Санкт-Петербурга, поет, живе в Боулдер, Колорадо, США):
— Зовсім недавно ми жили в одній спільній в’язниці під назвою Радянський Союз. В’язниця ця, на щастя, впала. Хоч би скільки її тепер відбудовували заново, я сподіваюся, що зусилля, зрештою, виявляться марними й Україна, яка вирвалася на волю, ніколи й ніякими силами не буде повернута назад. Я громадянка країни-агресора. Немає причин не називати речі своїми іменами. Росія веде війну проти України. Я б дуже хотіла мати змогу хоч якось змінити ситуацію. Але я можу тільки одне — відкрито висловити те, що думаю. По-перше, мені соромно. По-друге, я, хоч як дивно, будучи російською громадянкою, відчуваю гордість за Україну. Україна зненацька дала нам приклад того, що порочне радянське минуле переборне, що не всі колишні радянські громадяни приречені бути рабами. Іноді я дивлюся «Вечірній квартал» і думаю: «Чорт забирай! Це ж вільні люди! Це якийсь інший народ». Що носилося в повітрі України, чого бракувало в Росії, я не знаю, але нехай цей чарівний інгредієнт не закінчується. Те, що Україна стає частиною західної цивілізації, відірвавшись від імперії, дає мені надію на те, що й для російського суспільства не все втрачено. Але поки Росія залишається імперією, що розпускає щупальця колишньою територією СРСР, нізащо нехай Україна не здасться й залишиться вільною країною вільного світу.
Микола КОСТЕНКО (головний редактор Московської Гельсінської групи):
— За всієї неоднозначності ситуації на сході України я вважаю, що Росія виступила в ролі палія війни, а наступну участь російських збройних сил, а також добровольців і найманців інакше як інтервенцією назвати не можна.
Хочу побажати українцям перемогти корупцію, успішно провести політичну й економічну реформи, відновити територіальну цілісність і стати рівноправним членом співтовариства європейських народів.
Микола НІКІТАЄВ (Москва, інженер):
— Про Донбас краще запитувати в тих, хто там живе, а я живу в Москві і друзі в мене є по різні сторони барикад, і в кожного своя правда. Мені набагато важливіша ситуація в Росії.
Друзі-українці! Висвітлюйте події об’єктивно, не бійтеся говорити правду, хоч би яка вона була, ніколи не продавайтеся й не зраджуйте ідеалів свободи слова й незалежності.
Дмитро ПОПОВ (із Сибіру, живе в Китаї, програміст):
— Рідний брат моєї бабусі дядько Саша тричі горів у танку. Після війни він зміг оселитися в Піцунді (Абхазія) — субтропічний клімат пом’якшував сильні болі. Кожне 9 травня він святкував так: збирався і йшов викидати всі свої нагороди на смітник. Так він демонстрував своє ставлення до Сталіна та інших більшовицьких нелюдів, до їхньої жорстокості, брехливості й бездарності. Його онук – піонер — щоразу з ватагою друзів підловлював його і здійснював ексгумацію орденів і медалей із смітника. І так тривало до самої смерті мого двоюрідного діда. Земля йому пухом... Шкода тільки, що наш народ не повернув після
9 травня зброю проти свого найголовнішого й найлютішого ворога — більшовизму, проти Сталіна і його злочинної кліки. Результати пожинаємо досі. Тому зрозуміло, що кілька років тому злодійський переможний вигар, що почався з Олімпіади в Сочі, був спрямований на крадіжку чужих територій. І, звісно, що в крадіжці чужих територій результат виявився таким само — ганьба, міжнародне презирство та ізоляція.
Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Фото Ольги ВИШНЕВЕЦЬКОЇ.
