Таїна Андрія

 

Що відзначають у потужному поетові довершені знавці української культури? Вміння знаходити в безмежному морі слова на перший погляд прості, але образні й живильні конструкції, які відповідають таємничій субстанції поєднання поета і читача, слухача і пісні. Такий рідкісний дар поета і поета-пісняра вражає і захоплює — тисячі і тисячі сприймають його, зливаються в унісон з його поезією і тішаться від радості співпереживання.

Олесь Гончар і Квітка Цісик, Микола Вінграновський і Андрій Малишко ставили йому найвищу оцінку. А як вони аргументують своє сприйняття, високу планку подоланого. Олесь Гончар: «Андрій Демиденко — видатне явище в нашій національній культурі. Андрію! То не Ви писали, то сам Бог водив Вашою рукою, коли народжувались рядки:

 

 

І що б, здавалося, в цих простих, вже знаменитих, і в той же час у чомусь тривіальних словах, щоб притуляти їх до самого Господа Бога, як це зробив патріарх нашого красного письменства? А вміння в найпростішому знайти найдовершеніше, в побутовому — величне, у звичному — дивовижно незвичайне. Вічне.

 

Уславлена американська співачка Квітка Цісик знаходить правду його творчості на тій же дорозі, що і Олесь Гончар:

 

«Коли я зачула пісню Андрія Демиденка «Скажу вам, дочки і сини», то не могла заснути. Що більше я прагла її забути, то глибше вона в’їдалася в мою суть. В ній мудрості вистачить на всі пісні...». Процитую уривок із цього теж добре відомого вірша:

 

 

 

Приєднуюся до думки високих авторитетів.

Коли по телебаченню шість годин тривав авторський вечір поета, то вся глядачева зала була в пориві єднання, у великому духовному суголоссі.

 

І це істина. Треба було бачити ті просвітлені всі без винятку обличчя, ті без винятку зворушливі і замислені погляди, пройнятися тією причаєною і сповідальною атмосферою зали. Слово йшло до серця. Серце сприймало слово. Палац «Україна» вражав і кількістю народу, і рідкісним градусом признання і захоплення. Наче став велетенською українською хатою, що зібрала весь український родовід від Сяну до Дону. Голос його — це голос таланту Андрія Демиденка.

 

Може, таїна таєн полягає саме в тому, що поет володіє магією первослова, первопочатку, первісності.

 

Адже насправді рідко кому дається і такий унікальний пісенно-поетичний дар.

 

Чимало із тих прекрасних віршів, прочитаних тоді А. Демиденком, перекочувало до його нової схвильованої і хвилюючої поетичної книги «Вибухають кульбаби». Сама її назва — образ несподіваний, інтригуючий, злютований із людською долею.

 

Збірка цікава. Багатогамна. Просвітлена і зболена. Не виколисана в коконі вузьких емоцій. В ній нуртує час і живий поет. Його поезії стукають у серце і будять думки. Вони — «на відстані душі, на відстані сльози» від кожного з нас.

 

На вістрі оголеного нерва сприймаєш його знаковий вірш «На передку війни»:

 

 

Така поезія перемикає горло...

 

Тема України для автора взагалі сповідальна:

 

 

Пригадую, на останньому своєму вечорі в Будинку письменників поет презентував дуже сильного вірша «Все в Україні, як треба», який мене вразив і пам’ятається і досі (нині я читав його вже в збірці). Там є строфа:

 

 

Глибинність і висока простота таких рядків свідчить про Шевченкову науку.

 

А ось зовсім інша бентежна і філігранна дума митця. Відчуття таке, що його осінні вітражі дихають і своїми барвами зійшли на папір:

 

 

 

 

 

 

Поет-філософ:

 

 

 

 

А який же він лірик!:

 

 

 

 

...Чорнобиль. Скільки мовлено й писано про нього. Здається, вже вичерпано метафори і епітети. Та цей поет не здався. В чотирьох своїх стислих рядочках зумів передати всю гіркоту і трагізм постчорнобиля:

 

 

На окрему увагу заслуговують дві поеми Андрія Демиденка «А на Хрещатику, а на Грушевського» та «Титанічні антиподи». Якщо перша вже широко відома і апробована самим Майданом, то друга щойно створена і по-новому розкрилює одвічну, планетарну тему...

 

Проймаюсь заключним віршем книги:

 

 

Чи можна сказати сильніше!?

 

Отож — спершу було Слово. Слово було те у Бога. І слово було Бог... Ці первопочатки нашого мислення, які запосіли в матрицях нашого буття, заповідають нам велику відповідальність перед Словом. Ми спостерігаємо, як дитина слідом за мамою намагається навіть не вимовити слово, а лише плямкає губенятами, вона лише готується до великого акту людської життя — вимовити своє Первослово. Рідною мовою. Рідним маминим диханням, подихом, видихом, зітханням. Вигуку спершу не буде. Навіть у того, хто згодом буде себе готувати до долі Олександра Македонського чи Демосфена, Наполеона чи Андрія Демиденка. Спершу буде намагання оволодіти бодай одним словом-словечком. Скоріше всього, що це буде слово «ма-ма», душа якої так неповторно засвітилася у вірші нашого поета: