Суспільна оцінка судової реформи в Україні, яка встановила вимоги для судової системи — перебудуватися на нових засадах Конституції України, свідчить, що скептиків і невдоволених сучасним станом її проведення збільшується, а оптимізм згасає. Конкурсним процедурам відбору претендентів на посади суддів Верховного Суду бракує ефективності та динамізму. Вже настає період зміни суддівських кадрів у місцевих судах, судочинство ледь жевріє через відсутність складу суддів. Отже, поки не вдається забезпечити кожній людині судовий захист її прав і свобод і здійснення правосуддя тільки судом на основі принципів верховенства права та юридичної рівності і справедливості. Різке зростання звернень громадян України до Європейського Суду з прав людини свідчить, що наша вітчизняна система не задовольняє якістю правосуддя суспільство, оскільки поки не дає можливості розвиватися йому як справедливому правосуддю.

 

 

Ключова мета


Судова реформа сьогодні для громадян — болюча тема, оскільки вона проходить з одночасним проведенням економічної, соціальної і політико-правової реформ. Ключова мета для судів загальновідома — повернути довіру суспільства, стати відповідальною перед громадянами з високим рівнем професійності і суддівської правосвідомості. При цьому потрібно чітко усвідомлювати, що рівень суспільних очікувань від судової влади значно вищий, ніж для інших ланок державного механізму, і в цьому полягає оцінка роботи суддів, які часто не усвідомлюють, наскільки важливим є для кожної людини її право на справедливий суд. Адже за останні роки виник розрив між реальним станом формалізму, зневаги до законів, корупцією і нездатністю розв'язувати спори на основі виключно права, коли здійснюється судочинство, і суд перетворюється на несправедливу тяганину, виграють ті особи, які мають реальні адміністративні або фінансово-економічні важелі.


Ухвалюючи конституційні зміни, парламент розраховував, що 

судова реформа дає реальний шанс судовій системі пройти шлях перебудови своєї внутрішньої організації і виконувати свою суддівську місію тільки за умови повернення високого ступеня довіри як до суду в цілому, так і до суддів в конкретних особах.


Найперше для усвідомлення призначення і мети правосуддя — це довіра громадян, коли правосуддя відбувається виключно за законом, і доступ до суду гарантований. Для суддів постає завдання — повністю виключити можливість шукати кожному учаснику судочинства засоби неправового впливу на суддів, що може дати йому переваги в отриманні бажаного судового рішення. В цьому криється головна небезпека втрати авторитету професійних суддів і права судити. Ніхто з громадян не погоджується жити у такому суспільстві із непередбачуваними обставинами, що позбавляє людину впевненості у власній правовій захищеності та конституційної безпеки. Чи не тому глибоко у свідомості людей проникло «тремтіння душі і тіла», коли вони опиняються у суді, позбавленому права на справедливий суд. А це є головним чинником гальмування позитивних змін в Україні.


Саме на ці обставини постійну увагу звертають вчені, які здатні оцінювати суспільну недовіру до судової влади, що спричинена вказаними серйозними дефектами, які руйнують основи правосуддя, нівелюють моральні засади авторитету судової влади. Мабуть, правильно буде наголосити, що судова реформа відкриває нові можливості у боротьбі за права людини, які Конституція проголосила вищою цінністю держави, і тому всі очікують оновлення, з результатами створення сильної і незалежної судової влади для кардинальних змін у країні і подолання суспільного напруження. Вже достатньо пройшло полеміки і дискусій з цих питань, і від влади сьогодні громадяни вимагають конкретних результатів. Хто, крім суддів, своїми рішеннями в змозі поєднувати інтереси держави і громадян, які належать, зокрема, до середнього класу активного населення — підприємців, від яких залежить просування по всіх напрямках до зростання добробуту народу, особливо в економічній сфері? Незаперечний висновок продиктований самим життям — тільки якісно оновлене правосуддя в змозі дати впевненість продуктивній частині населення в тому, що їх внесок в національну економіку — виправданий і знаходиться у безпеці.


Зі свого боку держава не має інших інструментів, крім судової системи, включаючи Конституційний Суд України, щоби через право на справедливе правосуддя отримати довіру в реальних оцінках людей до всіх управлінських, соціальних та економічних заходів, з якими кожного разу населення пов'язує добробут і захист своїх прав.


Подолання кризи


Важливо звернути увагу ще на один аспект судової реформи, як передумови корінних змін в житті країни. Йдеться про те, що від результатів судової реформи залежить подолання кризи всієї державної влади, оскільки в судах мінімально повинно зберігатися правило «на розсуд суду» і «право суддів на судову помилку».


Непоодинокі факти свідчать про пряме втручання адміністративних судів і навіть Верховного Суду України в компетенцію Верховної Ради України.


 Чи не забули наші юристи в мантіях про принцип «розподілу влад»? Ось останній приклад судді Вінницького господарського суду, який навіть не посоромився зобов'язати парламент протягом 30 днів внести зміни до закону і доповісти йому про виконання. Не знімається питання з порядку денного, що судова реформа має отримати від парламенту надійні процесуальні форми і способи правового захисту громадян, чітко слідуючи в судах необтяженим, досить зручним для людини порядкам розв'язання правових спорів. Ухвалені зміни до трьох кодексів поки що цього не досягли. Що тому бракує? Відповідь проста — юридична форма функціонування суду кожної інстанції, а також Конституційного Суду повинні незаперечно забезпечувати аксіоматичне право кожної людини на доступ до правосуддя. За такої обов'язкової умови можуть застосовуватися принципи і процедури, які вироблені Європейськими конвенціями, а для суддів існувати як стандарти європейські правила їх поведінки. Тоді не залишиться підстав висловлювати недовіру суддям, які можуть дозволяти бачити в конкретних судових справах осіб, які опиняються «більш рівними» за інших.


Нині в контексті сучасного стану «нереформованого» правосуддя має домінувати розуміння того, наскільки судова реформа здатна дати очікувані результати, поновлення авторитету кожного судді і в цілому судової системи.

Якщо аналізувати цей нелегкий «шлях до істини» у щирому бажанні, насамперед законодавчої влади добитися ефективного законозабезпечення, вчені юристи не змогли запобігти методологічним хибам. На жаль, констатуємо неочікувано складне (вже тримірне) процесуальне законодавство, що спричинило модель складних для реалізації «консолідованих законів». Це стосується законів «Про судоустрій і статус суддів», «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», «Про Конституційний Суд України» та інших.

На жаль, так відбувається, коли розробники законопроектів помилково запровадили практику обходитися без наукової основи законотворення.


Єдиний предмет і об’єкт


Наука відзначає, що правове регулювання має відбуватися за єдиним предметом і об'єктом, які становлять певну групу суспільних відносин, коли обумовленість їх формально юридично очевидна, як того вимагають державний або суспільний порядок, а введення правових механізмів повинно, насамперед, узгоджуватися з конституційною визначеністю трансдукції. Очевидним є те, що правосуддя у кожній справі має особливість і повинно позбутися спрощеного підходу, викладення обставин без аналізу матеріального права. Слід відмовитися, особливо в Касаційних палатах Верховного Суду, від суддівських штампів у мотивуванні обставин судових актів. 


Ми стверджуємо, що при кожній Касаційній палаті, а також в суді щодо захисту інтелектуальних прав повинні існувати, як раніше, Науково-консультативні ради, що складаються з відомих учених-правознавців.


Як свідчить аналіз, зовсім інші результати європейські парламенти отримують, коли судову реформу проводять учені і практики. Особливо це пов'язано з вищою формою правового регулювання — кодексами, коли, найперше, законодавець повинен бути мудрим і компетентним у всіх галузях права і законах, що, насамперед, має свідчити про визнання і повагу до особливого правового статусу судів і суддів. Нам досі незрозуміло, чому, починаючи з 2010 року, був закладений не дуже обізнаними (молодими правознавцями), які засідали в парламенті, «принцип» поєднаних предметів правового регулювання, і це стосувалося, починаючи з 2010 року, організації судової системи в одному законі із статусом суддів. Що це означало? Мабуть, таку незрозумілу юридичну практику треба розглядати через принцип правової економії? Або, як легковажно можна почути зараз від деяких політиків: потрібно підтримати проект закону, а далі фахівцям «доопрацювати текст терміново ухвалених законів», оскільки це технічні питання. В апараті Верховної Ради працює сильний юридичний потенціал фахівців, але як він використовується? Хіба можна ігнорувати, що у судовій реформі, коли йдеться про модель справедливого суду, перш за все, повинен дотримуватися один важливий принцип: якісний закон можна створити і ухвалити тільки у парламенті, а не поза його стінами (у кабінетах чиновників виконавчої влади).


Це досить важливий постулат, як основа суворого дотримання процесуального порядку законотворення. Він вказує на те, що передовсім має виконуватися принцип довіри громадян до закону та дій держави в особі парламенту. Хіба хто заперечить, що право на справедливий суд починається для суддів і громадян із правової визначеності, неприпустимості внесення до законів довільних із підтекстом зручної формули, коли можна, де треба, поставити кому для того, щоб задовольняти чиїсь інтереси.


Другий постулат у судовій реформі, яка має повернути судам як арбітрам належний авторитет, проголошує, що судові рішення можливо передбачати (в якійсь мірі) за наслідками судового процесу, коли набуті або поновлені права встановлюються судами і офіційно визнані з подальшим судовим і взагалі виконавчо-примусовим захистом. Судові рішення повинні відповідати критеріям конституційності і правового суверенітету. Якщо висловитися по суті цих нових понять у теорії права, то вони, безперечно, мають демонструвати силу забезпечення конституційних гарантій іменем України. Особливо це стосується тих судових рішень, які за змістом мають для громадян і юридичних осіб першочергове значення щодо їх виконання. Але у державній виконавчій службі, крім введення на перспективу приватних виконавців, жодних змін не передбачається. Шкода, що не враховується суспільна реакція на цей процес — підпорядкувати державних виконавців судам. Це надалі може служити орієнтиром для законодавця, оскільки сучасна практика намагається переконати Міністерство юстиції змінити адресу і створити інститут судових виконавців. Йдеться про запровадження єдиного процесу прийняття і виконання судових рішень.


Законний і справедливий


У ході судової реформи (сьогодні це початок) потрібно чітко уяснити, що слід розуміти у співвідношенні понять «законний суд» і «справедливий суд». Вчені-правознавці раніше особливо не замислювались над цими поняттями.


Право на законний суд означає дієвість його захисту державою, яка визнає статус громадянина і гарантує розгляд у процесуально встановленому законом порядку, керуючись статтею 55 Конституції України, судової справи неупередженим судом. 


По суті змісту його поняття важливо сполягати на правовий результат кожного судового розгляду за законом. Підкреслюємо цю думку, що набуте на основі діючого законодавства право всіма суб'єктами владних повноважень та громадянами зустрічає серйозні перешкоди, коли виникає право за рішенням суду.


Право на справедливий суд — це вимога, визнана світовим співтовариством про верховенство прав людини, які, згідно з пунктом 6 Європейської конвенції, підлягають захисту через процесуальний судовий порядок. 


Що це означає в наших реаліях? Суд повинен дослідити обставини про те, чи на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачено частиною другою статті 19 Конституції та законами України, діяв суб'єкт владних повноважень відносно фізичної чи юридичної особи (зокрема, в публічних спорах); чи враховані всі матеріально-правові обставини, усі процесуальні обставини для ухвалення рішення; чи вчинено це безпосередньо (неупереджено), добросовісно, розсудливо з дотриманням принципу рівності перед правами іншої сторони у справі, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема, з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав і свобод та інтересів особи на участь у процесі прийнятого судом рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. Особливо слід виділити в цих послідовних стадіях судочинства характерну «деталь» справедливого правосуддя. Вона означає, особливо для публічно-правових судових спорів, можливість отримання від суду роз'яснення, безплатної правової допомоги і доброзичливий «судовий активізм».


Отже, у цих юридичних конструкціях законодавство закладає принцип справедливості, який притаманний правовій і соціальній державі, але в сучасний період таку якість наша держава ще не набула, вона тільки формується в процесі розвитку конституційної держави як політико-історичне досягнення України.


Проте, зрозуміло, що проголосити такий шлях досягнення ефективного правосуддя, і передовсім для Конституційного Суду України, завжди легше, ніж його пройти. Суспільство очікує від нього правової мудрості і рішучого зрушення конституційного судового контролю за актами органів державної влади, уважного і кваліфікованого розгляду конституційних скарг на порушення конституційності законів. Таким чином, з орієнтацією на прийнятні в умовах проведення судової реформи в Україні європейські стандарти судова реформа лише тоді отримає суспільну підтримку, коли реальні зміни у правосудді стануть відчутними для громадян, які звертаються до судів.


Анатолій СЕЛІВАНОВ, професор, доктор юридичних наук, дійсний член (академік) Національної академії  правових наук України.