...переконаний бойовий офіцер, який в АТО пройшов шлях від головного старшини бригади до заступника командира розвідувальної роти з морально-психологічного забезпечення

Колона підрозділів батальйонно-тактичної групи 72-ї окремої механізованої бригади входила до Старобешевого. Днями відгриміли салюти на святковому Хрещатику, щойно російськими окупантами були розстріляні колони українських військ, які виходили через міфічний «зелений» коридор з Іловайська... Звідти тепер йшли потоки поранених та виходили крізь соняшникові поля і лісопосадки розрізнені групи вояків, які проривалися з оточення. Завданням білоцерківської піхоти було зайняти й утримувати селище Старобешеве, а головне — два мости через Кальміус, і чекати на них підходу колони з пораненими.
Десять бойових машин піхоти та п’ять танків наблизилися до селища впритул. Над колоною стояла курява пилюки, та навіть крізь неї було добре видно блокпост на в’їзді. «Наш? Чи — російський?» — майнула думка в голові. На блокпосту стояв БРДМ із українськими тактичними знаками — білими смугами. Втім, це ні про що не говорило — в ті дні ворог вдало маскувався під українців, аби ввести їх в оману. Крім того, на той час уже вистачало нашої техніки, втраченої в боях та під час відступу, тож БРДМ уже цілком міг належати противнику.
Біля бронемашини — незрозумілої приналежності вояк у камуфльованих штанах кольору «дубок» та тільнику. Виявилося — таки сепаратист чи найманець. Він не зрозумів, чия колона...
«Бехи» й танки пролетіли в куряві повз розгубленого горе-постового без єдиного пострілу. Зайнявши мости й центр селища, піхота розсипалася, організовуючи кругову оборону.

— І тут до нас приходить якийсь клоун із РПГ! — згадує тоді головний старшина бригади, нині — вже лейтенант Руслан С. (на знімку) — На той час Старобешеве вже кілька днів перебувало в руках противника, тож цей найманець чи «шахтар-тракторист», Бог його знає, ким він був — прийняв нас за своїх. Підійшов і причепився: «Заберіть цей гранатомет, скільки я з ним лазити буду, як дебіл?!» Ну й — забрали! Побачили на його формі георгіївські стрічки й зрозуміли, з ким справу маємо!
Та головним трофеєм став не гранатомет, а радіостанція, яку українські вояки відібрали в полоненого. Завдяки їй вони протягом наступних годин мали змогу прослуховувати перемовини ворога й успішно знищувати його, знаючи всі маневри. Бій тривав понад три години, і за цей час, за підтвердженими радіоперехопленням даними, українці знищили понад півсотні адептів «русского мира». Настріляли б і більше, та й кругову оборону могли значно довше тримати, але тут до них із білим прапором підійшов парламентер. Виявилося — свій.
— Хлопці, я — з колони з пораненими, — тихо вимовив стомлений боєць. — Сєпари не пропускають: кажуть — або ви виходите, або вони знищують колону...
Зрештою було прийнято рішення про вихід зі Старобешева. Адже метою білоцерківців якраз і було забезпечення безперешкодного проходу саме цієї колони під прапорами з Червоним Хрестом.
— Коли виходили, пересвідчилися: дуже добре, що вийшли без бою, — продовжує розвідник. — На виході побачили чоловік 50 із ПТУРами й «мухами» — зрозуміли, що важкувато б довелося з боєм прориватися...
А ще біля блокпосту українці побачили двох російських полковників. Причому один із них, за кермом «Ниви», геть не приховував, що є кадровим російським офіцером, а другий видавав себе за «спадкового комбайнера».
У цій, першій, кампанії 72-ї бригади Руслан С. командував відділенням. Будучи головним старшиною бригади, на початку війни він попросився на будь-яку «бойову» посаду в підрозділ, і його тимчасово призначили командиром бойової машини.
Командиром відділення на БМП-2 прапорщик пройшов з боями Червонопартизанськ і Старобешеве, а під час другої ротації — Петрівське та Волноваху. Там він прийняв під командування розвідувальний взвод.
— Наша розвідрота тоді зайняла Волноваху, — посміхається лейтенант, — причому  зробила це в доволі цікавий спосіб. Командир («Скат») мобілізував місцеву міліцію, яка потім допомагала нам. Знаючи, що в місті повно прибічників сепаратистів, які зливають їм інформацію про наші пересування, «Скат» втілив у життя ще одну військову хитрість. Парою «бех» ми заходили в місто через один блокпост, виїжджали через інший, кружляли навколо Волновахи і, змінивши зовнішній вигляд машин — знімаючи чи знову підіймаючи прапори, маскувальні сітки, знову заходили в місто, вдаючи велику кількість техніки! Згодом від місцевого населення дізнавалися, що «військ зайшла сила-силенна».
Узагалі військова кмітливість, а іноді й — неприкрите нахабство, дії напролом, переконаний офіцер, на війні мають величезне значення й нерідко рятують ситуацію. Крім вже згаданих епізодів з ворожою рацією та маневрами з входом-виходом техніки, Руслан Леонідович може розповісти багато історій. І про СП «Наглий» — курган на нейтральній території між нашими й ворожими позиціями, на якому білоцерківці ночами рили укриття, а вдень, користуючись тим, що сонце било противнику в очі, як то кажуть, «внаглу» привезли на курган бронекупол і без єдиного пострілу встановили його, зробивши спостережний пост на стратегічно важливій висоті. І про прапорщика, який, коли батальйон стояв поблизу його тимчасово окупованої малої батьківщини, примудрявся з рідного обійстя корегувати вогонь нашої артилерії, а потім — повертатися через ворожі блокпости до своєї частини. Багато таких історій знає кожен, хто воював. І багато кому подібні сміливі й кмітливі дії врятували життя.
Завершується третя кампанія бригади «Чорних запорожців», а відтак — і його, лейтенанта Руслана С., третя ротація. Кожна — плюс-мінус по року. Цього разу «Чорні запорожці» обороняли Авдіївку. Тут командир розвідвзводу став заступником командира роти з МПЗ. І це не здивувало нікого, адже хто психолог та кращий знавець душ, як не він, колишній старшина?! Знає всіх і кожного, ніколи не розповідає про себе — тільки про бойових побратимів, завжди допомагає підлеглим і товаришам і словом, і ділом. Ось він — справжній бойовий психолог, досвідчений вояк, надійний товариш, а ще — неабиякий експерт із військових хитрощів!

Олексій ТРИГУБ.
Фото надано автором.