Є межа. Дурості. Брехні. Обману. Агресії. Війні. Захопленню влади. Кордонам Росії. Біоматеріалу путіна. Ось і самі росіяни — активісти руху «14 процентов» просять верховний суд Росії відкрити проти громадянина путіна кримінальну справу за насильницьке утримання влади й порушення прав кожного росіянина. Адже згідно з буквою їх закону «одна й та само особа не може обіймати посаду Президента Російської Федерації більш як два строки поспіль». А закінчується третій. Межа вже була. Та й мир на межі від «русского мира».

Юрій МЕДОВАР (Москва, старший науковий співробітник Інституту водних проблем Російської академії наук):
— Одна з основних помилок України полягає в тому, що вона не зуміла закрити кордон. Як приклад — туркменбаші. Він одразу після розпаду СРСР увів візовий режим з Росією і скасував поїзд Москва—Ашгабат. Як колишній член політбюро, він знав, звідки можна чекати неприємностей. Україна не змогла й отримала гібридну війну. Ясно, що на сході України воюють не шахтарі з комбайнерами, як казав п. Путін, а найманці з регулярними військами на російській техніці... Мені шкода загиблих захисників батьківщини. Як правило, гинуть кращі. І, безперечно, необхідно терміново закінчувати це кровопролиття. Закрити кордон. І розпочати відновлення конституційного ладу у так званій «малоросії». Можна під егідою миротворців ООН.
А Крим — це ганьба Росії. Наша партія «Яблуко» засудила анексію півострова. «Кримнаш» — стратегічна помилка Путіна, але реально він не стратег. І не знає теорії ризиків. Тому ми й маємо те, що маємо. Наприклад, санкції, які посилюються щодня...
До речі, приєднанню Криму раділи не всі росіяни, як і кримчани. І як можна цьому радіти!? Пояснити це можна тільки відсутністю в них мізків та аналітичного мислення. Ну й залишкові імперські амбіції. Мене вразило те, як швидко відбулося нагородження медаллю «за приєднання Криму» — через два тижні, якщо не помиляюся...
Отже, їх наштампували заздалегідь і підозріло швидко. Адже медаль треба затвердити — ескізи, опис тощо. І, швидше за все, захоплення планувалося не один день. Але це моя особиста думка. Моя донецька рідня (з ними практично не спілкуюся) — це запутінці. Вони вірять, що Путін їм допоможе й дасть можливість жити, як живуть у Москві.
На жаль, не всі мої друзі й колеги поділяють мою позицію стосовно України. Мабуть, величезний вплив на них здійснює зомбоящик... І вони тупо вірять, що в Україні нащадки бандерівців вбивають російськомовних громадян. Російському зомбоящику я не вірю. Та я й не дивлюся його зовсім. Інформацію черпаю з Інету й від спілкування з моїми українськими друзями з різних мереж. Було бажання приїхати. І мене часто запрошували відвідати Україну. І нині кличуть... Але, на жаль, я цього зробити не можу через здоров’я.
Українці — волелюбний народ. Вольниця Запорозької Січі дає про себе знати... І кріпосний лад був набагато коротший. Ми ж ніяк не можемо вичавити із себе раба. Нам потрібен цар-батюшка. І цим усе сказано.
Українцям бажаю не звертати з обраного шляху. Інтеграція з Європою й побудова сильної держави. Вільної і справедливої.
Я пишаюся українцями. Я глибоко вас поважаю за те, що вийшли з-під рабського ярма. Ви волелюбний народ, який проміняв ярмо путінізму на свободу. Я впевнений, у вас усе вийде. Все! А ми залишимося під егідою путінізму. Шлях в нікуди. Тримайтеся. Я з вами, як і всі грамотні люди. Росія й Україна будуть вільні від Путіна та його холуїв.
Наталя МАСЛОВА (Москва, економіст, пенсіонерка):
— З Україною мене багато що пов’язує. Завжди пишалася своєю душевною прихильністю до вашої країни. До її культури, людей, міст...
Я люблю Київ. Моя подруга була знайома з художниками, і я навіть була всередині Будинку з химерами в листопаді 1983-го. У столиці мене й реабілітували після операції на нирці. Була й у вашому Криму. Пам’ятаю ще в Севастополі в 1993 році було дві виставки про Володимира Висоцького. Їх організовувала я. На площі біля Першої міської лікарні, на Матроській площі, по-моєму, «Схоже — живий». Сім разів я зустрічала Новий рік у Трускавці. На водах. У Львів теж не закохатися неможливо. А ще я брала участь у передачах на українському телебаченні. У 1995-му на УТ- 2 у Вінниці ми записали понад 50 передач про Висоцького. Саме для України. У Музеї Висоцького в Москві мною передано багато подарунків друзів з України.
І от, коли у вас був Майдан, я щотижня зв’язувалася із друзями з Києва, Вінниці, Сімферополя... І вже тоді я була в жаху від дій, безпардонного хамства наших спецслужб. Своїми очима побачити Майдан не могла — пенсія не дозволяє. Але душею і серцем я з вами.
Якщо чую випадково новини прокремлівських ЗМІ, то не можу переварити цю брехню. Читаю багато іноземної преси. «Каспаровточкару» ближче за все був за гостротою передачі інформації, поки його не закрили.
Не знаю, чи входило в плани Путіна захопити всю Україну, але мені здається, що це проба сил нагнути країну. Одночасно показати й усьому світу, як розправлятися з неслухняністю й інакомисленням. Але ж Україна — і я в цьому анітрохи не сумніваюся — це вже давно інша країна й не та країна, яку кремль собі уявляв. Це незалежна держава зі своїми законами й символами. Я взагалі проти порушення закону. Будь-якого. І міжнародного. І проти порушення Декларації прав народів.
За чотири роки з мого життя зникли половина друзів. Деякі повертаються, але я лаюся з ними безцеремонно.
Кожна країна заслуговує на щастя і свободу. І Україна — не виняток.
Олег БОГДАНОВ (Москва, менеджер):
— Між Україною та Росією йде війна, хоч би як багато росіян хотіли на це не зважати. Я періодично буваю в Україні, і мені є чим поділитися з москвичами. Але якщо я розповідаю, який гарний побачив Київ торік, можуть покачати головою: «Ну туди ж небезпечно», якщо кажу про тепле море в Очакові, то чую: «А якою мовою ви розмовляли? Російською? А вас не побили?». Так, реально, більшість росіян обдурені телевізором.
Тоталітарне минуле дало легкий інструмент мерзотникам у владі — довіру тому, що кажуть «згори». Я уважно стежив за тим, що відбувалося на Майдані, багато моїх друзів приїжджали в Київ подивитися, що там відбувається. Я вів запеклі словесні баталії зі знайомими в Москві, але, на жаль, важко боротися з махиною пропаганди, і тому загалом хороші люди, яких я спочатку переконував, потім все-таки вірили телеку. Незважаючи на все це, в Росії є люди, які розуміють, що в Україні відбулась революція і триває боротьба, щоб народ міг впливати на те, що відбувається в країні. Люди, які хочуть впливати на те, що відбувається, є й у Росії. Їх не так багато, але влада їх боїться: пам’ятаю в перших числах березня 2014-го ми вийшли до Міноборони й на Манежку проти війни з Україною, і 400 осіб із 1000 одразу схопила поліція. Водночас я зауважував, що російська пропаганда досягала й України, і тільки цього року, після блокування РосТБ і роспропагандистських сайтів, низка моїх знайомих українців визнали: «Так, з нами воює Росія». Тож хочу побажати й українцям, і росіянам не давати пропаганді себе обдурювати, мати свою думку про процеси, що відбуваються в країні, і бажання впливати на них.
Геннадій ЧЕРНОВ (викладач, Канада, з Волгограда)
— НЕ БРАТИ. На початок 2014 року, мені, російському громадянинові, що проживає в Канаді, усе, що відбувалося за океаном, у Східній Європі, видавалося далеким.
Про Росію я думав так: ну хочеться їм жити під кагебешником, то це їхня справа. Про Україну, в якій раніше бував, думалося ще менше.
На початку 2014 року навіть до мене стали доходити новини з України. Якогось дня я подивився російські «Вести», і те, з якою ворожістю там говорилося про українців, не здивувало, ні, але насторожило. Щоб зрозуміти, що відбувається, я пошукав в Інтернеті українські новини і так вийшов на «Эспрессо ТВ».
І з того дня я став дивитися, що відбувається в Києві, щодня протягом двох місяців. Відірватися було неможливо: молоді, прекрасні обличчя тих, хто протистояв запакованим озброєним спецназівцям, викликали до перших співчуття й бажання їх перемоги. Я побачив, що війна завжди ненависного мені совка триває і що ведеться вона на території України. Мій дід пройшов Аушвіц і два сталінські табори, вітчим моєї мами згинув у таборах, і я завжди вважав СРСР злом, але злом, що пішло. РФ розглядав як країну, що так і не знайшла свій шлях, але ослаблену і не здатну робити зло в масштабах СРСР. І тут я побачив, що бажання робити зло не поменшало зі зменшенням здатності. Я згадав слова мами перед її смертю: «Хоч би що сталося, синку, в мене до тебе одне прохання: ніколи не повертайся до Росії. Тут нормальним людям життя не було й ніколи не буде».
І коли я побачив трупи на вулицях Києва, у XXI столітті в серці Європи, я ясно зрозумів: та війна не закінчилася. Усе, що персоніфікувало імперію за монархії, а потім за СРСР, — нікуди не поділося. Просто сили не ті, але бажання повернути втрачене стає тільки сильнішим. І тільки-но Майдан переміг, я зрозумів, що війна неминуча...
Я відчув, що мені соромно, як росіянинові, що все те зло, яке я вважав зниклим, знову ощирило свої ікла. Тому вакханалія в ЗМІ була зовсім ні із чим не порівнянна. Очевидно, що все, що говорилося в ті дні в ЗМІ, припускало агресію із планами, що йдуть набагато далі, ніж захоплення лише Криму й частини Донбасу. План «Новоросія» припускав захоплення всього узбережжя й Харкова, що й не особливо приховувалося. Але з’ясувалося, що розрахунки провалилися й провалилися досить швидко. Звичайно, ціна на нафту впала, і було введено (дуже помірні) санкції, але не це було в основі провалу. Головний чинник — це мужність українців і їх зросла національна самосвідомість. Вони зуміли зупинити агресію, локалізувавши її в межах лише прорадянських регіонів (це окрема тема, що Донбас, наприклад, мав багато в чому радянську, але ніяк не російську самосвідомість). Ще один чинник уже стосувався країни-агресора. Сучасні росіяни багато в чому зберегли імперські забобони колишніх епох і легко піддалися на антиукраїнську пропаганду. Але за останні десятиліття імперство росіян стало мати, швидше, характер побажання. Віддавати за нього життя бажаючих із майже 150 мільйонного населення виявилося не так багато, і це стало зрозуміло до середини 2014 року. Саме опір українців і небажання більшості росіян особисто складати нерозумні голови за теоретичне імперство зіграли роль.
Голос совісті, який прокинувся в мені у зв’язку з агресією моєї країни, привів до того, що я став брати активну участь у підтримці України як у соціальних мережах, так і в практичних акціях у Канаді, що й роблю досі. За цей час я розстався майже з усіма російськими друзями й тими в еміграції, хто агресію підтримав. Скажу одразу: серед росіян майже всі підтримали Путіна, але далі слів ніхто не пішов, підтверджуючи моє спостереження, що більшість їх — імперці пасивні. Не було для мене одкровенням і те, що ті, хто приїхав з південно-східної України, теж схилялися до путінського боку. А підтримка агресії серед частини населення на південному сході має не так проросійський, як прорадянський характер, і сильніше виражений він серед вікових категорій, що дає надію на майбутнє.
Немає й не буде розуміння України з боку більшості росіян. І тут річ не лише в тім, що політики РФ уважали й уважають, що незалежність України — це непорозуміння, а більшість росіян уважають українців зіпсованими росіянами.
Річ в іншому також: українці знайшли національну самосвідомість і з часу Майдану визначилися з незалежністю на практиці, а не тільки на словах. Річ у тім, що українці визначилися з тим, що свобода важливіша за юшку від пана, що особистість важливіша за державу, і людська гідність — не порожній звук.
Збереглась Україна, яка за Януковича ще не була незалежною на практиці, завдаючи останнього удару російському імперству, після якого йому не оговтатися. Україна, нехай повільно, з помилками, але рухається у правильному напрямку. А ми, ті росіяни, яких небагато, але які сприйняли біль України як свою і засудили агресію своєї країни, ми не будемо вам братами, але завжди залишимося вашими друзями, для яких ваші успіхи — наші успіхи, ваші невдачі — наші невдачі.

Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.