До річниці Майдану
Про події, які закарбувалися у пам’яті на Майдані, як сприймається Революція Гідності сьогодні, як нам далі жити — розмірковує кандидат політичних наук, викладач Львівського національного університету ім. І. Франка, волонтер, співачка, громадський діяч Софія Федина (на знімку), яка була голосом львівського Євромайдану.
Щодня з дванадцятої до пізнього вечора Софія була ведучою на львівському Майдані. Відпустки на основній роботі не брала, бо студенти тоді страйкували. Завдання їм розсилала по Інтернету. «Найважче в роботі ведучої — холод, сніг і дощ. Грілися під скоромовки «Хто не скаче, той Азіров», — згадує Софія Федина.
— Софіє, у четверту річницю Євромайдану що бентежить, що обнадіює?
— Дедалі більше в нашій державі поширюється думка про те, що ми все програли. Гадаю, це підсилюється зовнішніми силами. Часто зневірені запитують: за що ми стояли на Майдані? Причому спочатку це казали ті, хто на Майдані ніколи не був, а тепер підхоплюють люди, які виходили на акції протесту. У мене як у людини, яка брала безпосередню участь у всіх подіях, завжди було тверде переконання: ми повинні вчитися бачити свої перемоги.
Усе, за що вийшли на Майдан, ми здобули. Отримали перемогу менш ніж за рік. Ми змінили державу, Президента, парламент, уряд, вектор зовнішньої політики. Ми почали інтеграцію в зовнішньополітичний альянс НАТО.
Європейський Союз — це та сутність, частиною якої ми вже стали. Ми створили армію, відновили золотовалютний запас. Отож, ми дуже багато зробили того, чого нормальна держава в час війни зробити не може. Давайте бачити ці перемоги. Щоб, відштовхнувшись від них, ми мали б можливість рухатися вперед. Бо якщо тільки плакати і казати, що все паскудно, не буде сили йти далі.
Ще одне, на чому постійно наголошую: Майдан, Революція Гідності стали початком еволюційного процесу. Ми — фантастична нація, яка вміє робити революції. Ми маємо смак, вміємо міняти, перевертати гори, але не вміємо для себе працювати. Щойно доходить до того, що маємо важко, але поступово йти вперед, починаються розчарування, зради, пошуки винних. А в побудові держави, так само, як і в побудові власного життя, яка користь з того, що ми не знайдемо винних? Якщо ми самі не змінюватимемо середовище навколо себе, то нічого доброго не вийде. З одного боку, страшно, що почалася війна після Майдану, а з другого, це нас мобілізувало, спонукало до щоденної праці. Розуміємо: якщо не допомагатимемо солдатам, то буде дуже важко жити без надії.
— Які проблеми нині залишаються на першому плані?
— Це та сама корупція, зловживання, тотальна безвідповідальність, спекуляції, популізм, недієздатність судової системи. Але я сто разів кажу — громадяни мають змінитися самі. Ми маємо ту владу, на яку заслуговуємо.
Люди думають, якщо на високому рівні — то це серйозно, а коли ти даєш хабара в лікарні чи хімічиш із документами, щоб не платити податків, то це дрібнички. Масштаб різний, але маленький злочин породжує великий.
У річницю Майдану треба нагадувати, що все починається із нас самих. Якби всі ми не вийшли тоді, то нічого б не було. Так, було складно, когось кидали у в’язницю, когось били, але ми впевнено стояли однією командою і перемогли. Ці події абсолютно ідентичні до сьогодення, тільки в іншому контексті — боротьби за справедливість, за некорумпованість.
Деякі студенти не хочуть вчитися. Але вони знають, що Софія Романівна комісійний талон відразу дасть, якщо зі мною почнуть говорити про якусь лазівку. Моя активна публічна позиція щодо корупції та якості навчання починає діяти, і навколо нас гуртуються такі ж викладачі.
— Які залишилися спогади про Майдан?
— Тоді ми один про одного піклувалися, переживали. На Майдані була найчистіша, найдобріша, найбільш патріотична і найбільш дієва територія України. Всі мали заряд креативу, як у конкретних реаліях вижити. Але не всіх нас вистачило надовго. На жаль, це саме стосується сьогодні окремих військових і волонтерів. Ми бачимо відкат від справедливої правової системи і небажання боротися з нашими недоліками, бачимо, що хочеться махнути руками і жити заради себе. Але тут маємо вміти проводити грань між тим, що робимо для себе, а що — для держави.
Люди забувають: усе може залежати від кожного із нас. Ми здатні змінювати, творити середовище, яке боротиметься за правову державу. Тільки, можливо, багатьом не вигідно жити в правовій державі: всі хочуть жити, як у Європі, але не всі готові працювати і виконувати закон так, як у Європі.
Що далі відходжу від Майдану, то більше у мене залишається світлих спогадів, дуже теплих, незважаючи на втрати, на ті буремні події, які там відбувалися. Для мене Майдан був справжнім. Ти відчував, що тут твориться історія. Для кожного із нас було дуже легко визначити, що сьогодні робити, а що завтра. Справжність людського спілкування, порозуміння, визначення пріоритетів — це те, чого нам бракує сьогодні.
Серед яскравих — спогад про те, як мої студенти на львівському Євромайдані складали заліки й іспити, бо я не могла піти до університету. Зрештою, багато студентів, особливо випускного курсу, нині активні в громадському житті й працюють у державних інституціях, виявляють себе як справжні громадяни. Я вийшла на Майдан на перші мітинги, а це було 22 листопада, передусім для того, щоб наших студентів не загребли. Всі знали, яка була політика Табачника, як поліція підпорядковувалась незаконним наказам.
Ще одним яскравим спогадом було, коли мене запросили в Новорічну ніч на Майдан у Києві. Мала виступати о четвертій ранку. Коли приїхала в Київ, підбіг Олесь Доній і каже: «Софіє, ти виступатимеш перед Новим роком».
Я співала за тридцять хвилин до Нового року перед одинадцятимільйонною аудиторією. Тоді вдалося виконати повстанську «Хлопці із лісу», вона пізніше стала однією з пісень, із якими в лютому пішли на барикади, а сьогодні її співають в АТО, коли йдуть на штурм противника. Потім виконала лемківську пісню, згадавши про їхню депортацію. Тоді мої лемки по цілому світу такі були втішені, бо це були перші вагомі міжнародні заявки про нашу трагедію.
У багатьох людей, які тоді вийшли на Майдан, отой внутрішній стрижень справжності залишився. Вони продовжили свою боротьбу або воїнами АТО, або активними волонтерами, або свідомими бізнесменами, які з того моменту і до сьогодні допомагають забезпечувати наших захисників.
Ми сформували дівчачу сотню, яка створювала базу даних донорства крові для поранених. А пізніше дівчата почали доглядати за скаліченими на Майдані, згодом — за пораненими воїнами АТО. Нині маю багато підопічних солдатів. Це дуже гарні моменти, справжні спогади. Але є надія, що в нас не буде традиції кожних дев’ять років виходити на Майдан.
Нині можемо мати багато запитань до Президента, але давайте разом проводити реформи і змінювати країну, бо їхній успіх залежить і від нас.
Розмовляла Надія ГЕРБОВКА.
Львів.
Фото надане автором.
