Те, на чому я хотів би зупинити вашу увагу, почалося не вчора і не позавчора, але найбільш яскраво, мабуть, за всі часи існування парламенту в незалежній Україні це явище виявилося на цій останній на сьогодні сесії Верховної Ради восьмого скликання. Першим у цій череді подій був розгляд законопроекту № 3491-д «Про освіту».
А вже просто кричуще це сталося під час обговорення у другому читанні законопроекту № 6232 про зміни до трьох кодексів і низки законів. На суд сесійної зали було винесено десь майже 4 400 пропозицій та поправок до тексту законопроекту в першому читанні. При цьому неврахованих пропозицій із цього велетенського числа теж було далеко за тисячу. І ось в цій ситуації декілька суб'єктів законодавчої ініціативи із фракцій, що не входять до коаліції, вдалися до тактики такого собі «страйку по-італійськи», а саме: вимагали обговорення кожної своєї відхиленої ініціативи з обов'язковим подальшим голосуванням на її підтримку. Звісно, за хронічної відсутності достатньої кількості народних обранців у сесійній залі, а така ситуація є характерною для процедури другого читання, розраховувати на позитивний результат таких голосувань годі й думати.
І, справді, жодна із розглянутих пропозицій чи поправок не була підтримана Радою. Я не хочу жодним чином розглядати, який вигляд має таке дійство з моральної точки зору, хоча це теж потребує детального обговорення. Питання в іншому. Було витрачено відверто неймовірну кількість сесійного часу — мало не повних шість пленарних днів, два тижні зала працювала над цими вправами, які я б назвав «грою у піддавки». У ній гравець робить усі ходи, аби вони привели до його програшу.
Але тоді, як з цим треба боротися? Важко припустити, що всі ті пропозиції, що запропонував, вочевидь, дуже гарний знавець своєї справи, Руслан Сидорович, а саме та частина з них, які були відхилені, таки всі без винятку були варті того негативного вердикту комітету. Або відхилені під час розгляду закону «Про освіту» поправки голови Комітету з питань науки та освіти Співаковського, а було їх доволі багато. Ось тільки Співаковський, розуміючи безперспективність обговорення таких пропозицій у залі, не витрачав дарма ні свого часу, ані часу інших депутатів. Адже за тієї кількості голосуючих, іншого і бути не може.
Хоча таке стихійне парламентське лихо з точки зору обсягів, які мав цей збірний законопроект, буває все-таки зрідка. Проте справа в тому, що таке відбувається і під час обговорення невеликих законопроектів, де поправок небагато. Їх теж усі «змітає могутнім ураганом».
Рецепт бачиться в такому: такі рішення треба ухвалювати не більшістю від конституційного складу нашого парламенту, а, наприклад, простою більшістю від кількості тих, хто по факту взяв участь у голосуванні. Звісно, не тих, хто просто вклав свої картки для голосування в гнізда, але не натиснув якоїсь із результативних клавіш — «за», «проти» чи «утримався». І це має стосуватися будь-яких рішень як процедурних, так і голосувань за сутність питання: приймати якусь пропозицію чи відхилити її. Зокрема, і доволі важливих: включати питання до порядку денного чи ні, щодо прийняття законопроектів у першому чи під час наступних читань.
І тільки в тому разі, коли йдеться про ухвалення актів у цілому, повинно бути витримано положення статті 91 Конституції: «Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених цією Конституцією». Тому запропоновані зміни щодо голосування таких, як можна їх назвати, «проміжних рішень» потребуватимуть лише змін у Регламенті, але не змін у самому Основному Законі.
Позитивом таких пропозицій є те, що прийняття депутатами поправок та пропозицій, що були відхилені комітетом, матиме справді змагальний характер, а не перетворюватиметься на звичайнісінький фарс, як це відбувається нині. Знов-таки це дасть більше можливостей опозиції в донесенні своєї точки зору до основної маси парламентського корпусу та громадськості.
Є, вочевидь, і свої contra в цій справі. Адже врешті-решт парламентська більшість із огляду на можливість ухвалення за такою процедурою великої кількості неприйнятних для неї пропозицій та поправок на стадії голосування щодо прикінцевого рішення стосовно законопроекту може просто його весь «завалити». Але тоді вона провалює і той позитив, який був для них у цьому законопроекті. Якщо виходити з такої логіки, то заради того, щоби не пройшли якісь із відхилених комітетом пропозицій, парламентська більшість провалила би всі ті реформи, які пройшли вже через парламент: освітня, судова, пенсійна, системи охорони здоров'я тощо. Депутатам має вистачати здорового глузду, аби з брудною водою не виплескувати і саму дитину. Тому, навпаки, таке нововведення сприятиме більшій присутності депутатів упродовж усього обговорення законопроекту, а не тільки під час підсумкових голосувань за парламентські акти.
Крім того, така реформа процедури голосувань, на погляд деяких експертів, може призвести до посилення законодавчого «цунамі», яке може паралізувати роботу нашого законодавчого органу. Але не можна заради цього продовжувати підміну предметного обговорення законопроектів популістським лицедійством, яке ми маємо сьогодні. Тому питання зменшення кількості законопроектів, що реєструються, а в подальшому обговорюються в сесійній залі, комітетах та громадськістю, має бути предметом окремої і вкрай рішучої за своїми результатами полеміки в експертному і затим депутатському середовищі.
І вже зовсім стисло хотів торкнутися питання розгляду позатермінових, невідкладних парламентських актів. Визначення, зокрема Президентом, законопроектів «невідкладними» не звільняє їх від дотримання певних часових обмежень. А ми не раз і не два стикаємося із випадками, коли законопроект реєструється сьогодні, а завтра він уже вноситься для розгляду до зали. Це врешті-решт могло і таки має колись стати предметом судового розгляду щодо перевищення керівництвом парламенту своїх повноважень. Або це могло б стати основою для подання відповідної конституційної скарги до Конституційного Суду, хоча останнє все ж таки є доволі проблематичним. То чи маємо ми вихід із цього становища?
А таки має бути. Наприклад, такий: головуючий в засіданні на прохання двох фракцій парламенту ставить питання про одноразове відхилення від регламентних положень щодо суттєвого зменшення строків розгляду питання в парламенті, не в два рази, а набагато більше. Такий собі ad hoc, але прийматися він повинен не простою більшістю від конституційного складу парламенту, а більшістю в дві третини голосів від кількості тих, хто має на той час депутатські повноваження. Така ініціатива не суперечить вищезгаданій конституційній нормі статті 91, бо в цьому випадку йдеться про суто процедурне рішення.
Дехто може сказати, що тут встановлюється більш високий поріг для ухвалення власне акта Верховної Ради. Але насправді така процедура лише дозволяє народним обранцям розглянути питання в більш стислі терміни.
Проте саме змістовне рішення щодо законопроекту повинно прийматися відповідно до конституційної норми — більшістю від конституційного складу парламенту. І, по-друге, кожен депутат може висловити свою точку зору на таке скорочення термінів своїм голосуванням стосовно цього.
У цілому ж як резюме, хотілось би, перефразуючи «товариша, розумієте, Вільяма Шекспіра», запропонувати: давайте спробуємо позбавити наш законодавчий орган від ситуації таких «багатьох голосувань даремно».
Андрій ШИНЬКОВИЧ, народний депутат України, 189-й виборчий округ.
