Українки на п’єдесталі

15 лютого 2014 78

На найвищу сходинку олімпійського п’єдесталу змагань пар фігуристів піднявся російський дует Тетяна Волосожар/Максим Траньков. Друге місце посіла також пара з Росії — Ксенія Столбова/Федір Климов. На третьому — фігуристи з Німеччини Олена Савченко та Робін Шолкови.

Та можна стверджувати, що українці без медалей все-таки не залишилися. Адже у «золотій» парі, яка представляла Росію, «жіночу роль» виконувала (і зробила це блискуче) вихованка вітчизняного фігурного катання Тетяна Волосожар. Народилася вона в Дніпропетровську, змалку тренувалася на льоду спортивного клубу «Метеор». Вивела її на високу спортивну орбіту український тренер Антоніна Пашковська. Тетяна закінчила в Україні два вищі навчальні заклади. Багато років захищала спортивну честь нашої країни, зокрема і на Олімпійських іграх в Турині 2006 року, виступаючи в парі з киянином Станіславом Морозовим, де посіла дванадцяте місце.

Її переїзд до сусідньої країни був пов’язаний з бажанням прогресувати у спорті, досягти кращих результатів. Тетяна Волосожар прийняла російське підданство 2010 року. Відтоді незмінно виступає разом з Максимом Траньковим.

У нашій бесіді, яка відбулася після прес-конференції переможців, Тетяна розповіла, що її шлях до омріяного олімпійського «золота» зовсім не встелений трояндами. Тренуватися доводилось по 40 годин на тиждень. «І ось ця виснажлива праця увінчалася перемогою, і я, звичайно, дуже щаслива. Нам з Максимом було дуже нелегко виступати на цій Олімпіаді. Нас вважали фаворитами, чекали тільки «золота», тільки перемоги. Тому зрозумілий вибух емоцій після завершення довільної програми. Ми не могли стримати сліз».

Тетяна Волосожар, як з’ясувалося, дуже уважно стежить за українськими справами у фігурному катанні, вболівала за виступ нашої пари (Юлія Лаврентьєва/Юрій Рудик) на цій Олімпіаді та вважає її перспективною. «Є в Україні й інші цікаві дуети, — продовжила Тетяна. — Є молоді, амбіційні тренери, які здатні готувати конкурентоспроможних фігуристів, зокрема й у парному катанні. Але як може розвиватися і прогресувати цей вид спорту, якщо його матеріальна база не лише не підтримується хоча б на досягнутому рівні, а й скорочується? Закривають льодові стадіони, ковзанки. Де тренуватися? Україна має свої великі традиції у фігурному катанні. Їх треба відновити, розвивати, збагачувати. Але для цього потрібні не заклики і декларації, а реальні зусилля і справи».

Ще одна українка завоювала медаль у парному катанні. «Бронзою» відзначено уродженку Обухова, що під Києвом, Олену Савченко (виступала з Робіном Шолкови).

Привів її на ковзанку тато 1989 року. З тринадцяти років почала освоювати секрети парного катання. Цікаво, що одним з її перших партнерів, як і в Тетяни Волосожар, був Станіслав Морозов. Їхню пару фахівці фігурного катання вважали дуже перспективною. Та й результати виступів цього юного українського дуету схиляли до таких оптимістичних сподівань. Уже 2000 року пара Олена Савченко/Станіслав Морозов перемогла на чемпіонаті світу серед юніорів.

Щоправда, наступні результати були вже не такі вражаючі: 2001 рік — дев’яте місце на світовому чемпіонаті та шосте — на першості Європи. Олена після цього переїхала до Німеччини і продовжила спортивну кар’єру під керівництвом місцевих тренерів. У тому, що в парному катанні німецьке реноме ще підтримується, чимала заслуга тендітної, але з твердим характером дівчини з Обухова.

Робін, партнер Савченко, впав у дебютній частині програми, але, як потім сказала мені Олена, вони миттєво зібралися, перекинулись між собою підбадьорливими словами і каталися ще з більшим блиском до... її падіння перед самим завершенням виступу. Але і в цей момент не втратили концентрацію.

Хоча для німецької пари це було колосальне розчарування. Вони не аплодували своїм суперникам під час квіткової церемонії нагородження, Олена навіть відвернулася від них, хоча ті не були «винуваті» в тому, що відкатали свої програми без падінь...

Знаменита Тетяна Тарасова сказала мені, що в такі моменти треба розуміти спортсменів і бути до них поблажливими: «Дивіться, «срібло» вже було в руках цієї пари, і тут такі два падіння. Але вони вольові люди. Переживуть».

«Нашою метою було олімпійське «золото», — сказала мені Олена Савченко. — Ми вклали стільки праці, щоб її досягти. Інші нагороди нас мало цікавили. Хоча, звісно, в цій ситуації я рада і бронзовій медалі».

Цій спортсменці не таланить на Олімпійських іграх. У Солт-Лейк-Сіті (2002 р.) вона була 15-ю, в Турині (2006) — шостою, у Ванкувері (2010) — третьою. І от у Сочі «лише повторення» останньої Олімпіади. Натомість у неї велика колекція першокласних нагород чемпіонатів світу (чотири золоті, дві срібні й бронзова) та першостей Європи (чотири золоті і три срібні).

Запитав Олену, чи не збирається після Сочі завершувати спортивну кар’єру. На це вона відповіла: «Ні, поки що про це не думаю. Сили є, досвіду не бракує. Та й маю я колись виграти олімпійське «золото».

Ось так дві українки, вихованки нашого спорту, піднялися на п’єдестал Олімпіади у парному катанні, але під прапорами інших держав. І це не їхня провина, що на якомусь етапі кожна з них зробила вибір на користь своєї кращої перспективи у спорті (вік у якому, як відомо, короткий), а нашої країни, де не можуть забезпечити умови для такої успішної кар’єри.

Михайло СОРОКА (Укрінформ для «Голосу України», із Сочі).

Фото sochi2014.com і з архіву «Голосу України».