ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ
У Полтаві презентували книгу "Кабул": шлях мужності", присвячену полеглому герою-земляку Валерію Боняківському. Свого часу він воював у Афганістані, тож коли 2014 року цей зрілий чоловік, батько трьох доньок і вже дідусь одного внука, добровольцем пішов захищати Україну від терористів і загарбників, одержав позивний "Кабул"... Творцем згаданої книги стала його мати Марія Боняківська.
На знімку:
(зліва направо)
Лідія Василенко та Марія Боняківська
під час презентації
книги про "Кабула".
Саме творцем-упорядником, бо автором себе не називає, вважаючи такими всіх, хто поділився з нею спогадами про сина. Тим паче що сама ніколи не займалася літературною творчістю. Зрештою заповіт сина -- зберегти життя страусу, якого також назвали Кабулом, -- вона виконала раніше.
"Голос України" вже розповідав про те, як Марія Карпівна опікувалася перевезенням птаха з Донбасу (там його спочатку врятував її Валера) в Полтаву, де він тепер регулярно висиджує потомство в обласному еколого-натуралістичному центрі. А пані Марія жартома називає себе ще й "страусовою мамою"...
Однак то були перші після втрати сина порухи рук і душі, що давали змогу трохи відволіктися від тяжких переживань. Невдовзі прийшло усвідомлення необхідності глибше поринути не лише у скупі рядки біографії найріднішої людини. Тим паче що вона знала Валерія у мирному житті. А яким він був там, на війні? Що рухало сином, котрий у молодості опанував професію військового льотчика-винищувача, та потім, через її незатребуваність, зробив крутіший за піке розворот і став знаним не лише у рідному місті художником, заробляв на життя пензлем, а наприкінці такого короткого віку знову взявся за зброю і вирушив на передову?
Щоб відповісти на це та чимало інших таких запитань, Марія Карпівна зверталася насамперед до його бойових побратимів, яких шукала не тільки у Полтаві. Записувати їхні спогади їздила у Дніпро (саме там формувалися тепер уже "рідні" й для неї добровольчі підрозділи) та інші міста. Про Валерія розповідали також друзі, знайомі, колеги, котрі знали його в цивільному житті. Для більшості з них дії та вчинки "Кабула" там, "на передку", не були несподіванкою. Адже відвертим, щирим, безкомпромісним, хоча й трохи колючим, Валерій був завжди. Фронтові побратими пригадували, скільком із них він, по суті, врятував життя.
Причому не тільки під час безпосередніх сутичок із ворогом, а ще при підготовці до них, коли гартований Афганом командир розвідувально-штурмової групи "Кабул" відкривав молодим необстріляним бійцям премудрості ратної справи. Його життя на злеті зупинив осколок ворожої міни поблизу села Нетайлове, що на Донеччині, 16 жовтня 2014 року. Вже потім Марія Карпівна дізналася, що за голову її сина вороги давали 40 тисяч доларів...
Тепер художнику і воїну Валерію Боняківському присвячують вірші й пісні. Частина з них, зокрема й тексти з нотами, опубліковані у згаданій книзі, деякі пролунали під час її презентації в обласній бібліотеці ім. І. Котляревського. Власне, цей, здавалося б, надто традиційний для книгозбірні захід став хвилюючим вечором-спомином про героя. Теплі слова про нього говорили чимало людей різних професій і уподобань.
Та, певно, найзворушливішими стали спогади Лідії Василенко. Спершу цю молоду тендітну жінку в цивільному одязі й автор цих рядків, і більшість присутніх у залі сприйняли за бібліотекарку. Та з'ясувалося, що разом із Валерієм Боняківським вона гортала сторінки життя, що пахнуть зовсім не друкарською фарбою -- порохом. Лідія пригадала, як у той добровольчий підрозділ вона прийшла на початку червня 2014 року. І стала там не зовсім бажаною персоною...
-- Ніхто з чоловіків тоді не хотів бачити на передовій, поруч із собою, жінку, котру вони вважали тягарем для них, -- зауважила Лідія Василенко. -- А я, у свою чергу, йшла у військо не для того, щоб десь у штабі перекладати папірці, як це зазвичай пропонували дівчатам. Валерій став фактично єдиною людиною, котра зрозуміла мій поклик душі. Він підійшов, узяв мене з руку і сказав: "Ми -- на війні, ми всі -- побратими". А потім був нам і за батька, й за матір, практично кожного чогось навчив.
Згодом Лідія перевелася в інший підрозділ, сьогодні продовжує службу в 57-й мотопіхотній бригаді. А про справжню ціну їхніх голів і душ має свою думку: "З часом до нас прийшло розуміння того, що ми не йдемо вмирати. Вибачте, але ми йдемо вбивати наших ворогів. За тих, хто залишився вдома і за полеглих побратимів. Ми не можемо зрадити їхню пам'ять. Тому будемо вбивати тих, хто прийшов убити нас. Шляху назад уже немає. Адже з небес на нас дивляться такі, як Валерій Боняківський".
Василь НЕЇЖМАК.
Фото автора.
Полтава.
