За сина вороги давали сорок тисяч доларів
У Полтаві презентували книгу «Кабул»: шлях мужності», присвячену полеглому герою-земляку Валерію Боняківському. Свого часу він воював в Афганістані, тож коли 2014 року батько трьох доньок і дідусь одного внука добровольцем пішов захищати Україну від терористів і загарбників, одержав позивний «Кабул»... Творцем згаданої книги стала його мати Марія Боняківська.
На знімку: Лідія Василенко та Марія Боняківська під час презентації книги про «Кабула».
Саме творцем-упорядником, бо автором себе не називає, вважаючи такими всіх, хто поділився з нею спогадами про сина. Тим паче, що сама ніколи не займалася літературною творчістю. Зрештою, заповіт сина — зберегти життя страусу, якого також назвали Кабулом, — вона виконала раніше.
«Голос України» вже розповідав про те, як Марія Карпівна опікувалася перевезенням того страуса з Донбасу (там цього екзотичного птаха спочатку врятував її Валерій) до Полтави, де він тепер регулярно висиджує потомство в обласному еколого-натуралістичному центрі.
Однак то були перші після втрати сина порухи рук і душі, що давали їй змогу трохи відволіктися від тяжких переживань. Невдовзі прийшло усвідомлення необхідності глибше поринути не лише у скупі рядки біографії найріднішої людини. Марія Карпівна звернулася до його бойових побратимів, записала їхні спогади. Про Валерія розповідали також друзі, знайомі, колеги, котрі знали його в цивільному житті. Для більшості з них дії та вчинки «Кабула» там, на передку, не були несподіванкою. Адже відвертим, щирим, безкомпромісним, хоча й трохи «колючим», Валерій був завжди. Фронтові побратими пригадували, скільком із них він, по суті, врятував життя. Гартований Афганом, командир розвідувально-штурмової групи «Кабул» відкривав молодим необстріляним бійцям премудрості ратної справи. Його життя на злеті зупинив осколок ворожої міни поблизу села Нетайлове, що на Донеччині, 16 жовтня 2014 року. Вже потім Марія Карпівна дізналася, що за життя її сина вороги давали 40 тисяч доларів...
Тепер художнику і воїну Валерію Боняківському присвячують вірші й пісні. Частина з них, зокрема й тексти з нотами, увійшли до книги, деякі пролунали під час її презентації в обласній бібліотеці ім. І. Котляревського.
Та найзворушливішими стали спогади Лідії Василенко. Вона розповіла, як прийшла у добровольчий підрозділ і стала... не зовсім бажаною персоною.
— Ніхто з чоловіків тоді не хотів бачити на передовій поруч із собою жінку, котру вони вважали тягарем, — зауважила Лідія Василенко. — Валерій став фактично єдиною людиною, котра зрозуміла мій поклик. Підійшов, узяв мене за руку і сказав: «Ми — на війні, ми всі — побратими». А потім був нам і за батька, і за матір, кожного чогось навчив.
Згодом Лідія перевелася до іншого підрозділу, сьогодні продовжує службу в 57-й мотопіхотній бригаді. А про справжню ціну їхніх голів і душ має свою думку: «З часом до нас прийшло розуміння, що ми не йдемо вмирати, ми йдемо вбивати наших ворогів. За тих, хто залишився вдома, і за полеглих побратимів. Ми не можемо зрадити їхню пам’ять. Шляху назад уже немає. Адже з небес на нас дивляться такі, як Валерій Боняківський».
Фото автора.
